WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → 1. Становище українських земель у складі Польщі у другій половині XIV — першій половині XVII ст. 2. Утворення та діяльність УЦР - Контрольна робота

1. Становище українських земель у складі Польщі у другій половині XIV — першій половині XVII ст. 2. Утворення та діяльність УЦР - Контрольна робота

призначався приблизно на 100, а іноді і більше волок. Основним напрямком діяльності війта були відправлення селян на панщину і контроль за її виконанням. Якщо будь-який селянин "не вийде на роботу, - наголошувала "Устава на волоки", - "ино за первый день огурного (прогулу) заплатит грош, а за другой день барана, а коли в третий раз огурится або за пьянством не вийдет ино бичем на лавце скарати".
Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різницяу правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича такими умовами, які зводили це право нанівець.
Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслідок цього - поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.
За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. Придбавши землі і залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багатолюдному на той час місті (понад 15000 чол.), до цього прошарку належало 40-50 прізвищ.
До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри - хазяї майстерень і бюргерство або "поспільство".
Третю, найчисленнішу категорію міщан складали міські низи
- плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники ("партачі").
Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею
(окрім дрібної), їм був зачинений доступ у деякі ремісницькі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.
Міста були осередками ремісницького виробництва. Зрозуміло, що це накладало певний відбиток на соціальний склад міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23 професій, а у Києві на зламі XV-XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, різники та ін.
Протягом XV - першої половини XVI ст. в українських містах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що призводило до зростання кількості середніх прошарків міського населення. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів, об'єднаних у 14 цехів, досягла 500 чоловік. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремісницької майстерності, коли називали Львів "школою ремісництва". Крупними ремісницькими центрами в Україні були також Луцьк, Кремінець, Холм, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Ковель та ін.
Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації -цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер - старшина цеху, якого обирали з найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим майном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійснювали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з цеху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією. Повноправними членами цехових об'єднань виступали тільки майстри - власники майстерень, у яких працювало по декілька підмайстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси, За соціальним і майновим становищем члени цехових організацій не були рівними. Головували в них найбільш багаті майстри. Нижчий прошарок цехової організації складали підмайстри, які експлуатувалися майстрами і усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.
Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісницьку продукцію належало лише його членам.
Відомості про діяльність цехів у містах України з'являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських містах йшло швидкими темпами Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише 4 цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісницькі організації виникли у галицьких і волинських містах. Наприкінці XVI ст. цехи з'явилися у Києві, Луцьку, Кремінці.
Для XV-XVI ст. було характерно значне зростання міст в українських землях. Збільшення чисельності міського населення відбувалося не тільки за рахунок внутрішніх ресурсів - звичайного приросту населення, а й шляхом поповнення міст селянами-втікачами. Зрозуміло, що право на переселення до міста поширювалося лише на тих селян, які мали на те дозвіл від свого феодала. У Литовському статуті 1529 p. була стаття, що регулювала вихід селян від феодала до міста. Селяни, які прибували до міста, мали негайно сповістити про це місцевого бургомістра. Останній повинен був зібрати відповідні довідки про прибулих і отримати від їхніх володарів підтвердження про те, що селяни відпущені у зв'язку з голодом. І коли перевіркою встановлено, що феодал "геть їх вибив, не хотячи їх годувати", покріпачені селяни вважалися вільними.
Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з
Loading...

 
 

Цікаве