WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Почаївська друкарня та її стародруки - Реферат

Почаївська друкарня та її стародруки - Реферат

громадянськості і політичного устрою. В руках інтелігенції перебувають усі ключі від національної долі того народу, представницею якого вона виступає"[9, 231-232]. Процес модернізації політичної структури українського галицького суспільства був стрімким та нетривалим. Він припав на 90-ті роки ХІХ ст., коли відбувалося переформування галицького духу і суспільно-політичної організованості.
Уже з початку ХХ ст. провідну роль у національно-визвольному русі починають відігравати українські політичні партії. Потужний український національний рух на початку ХХ ст. оволодіває ідеєю майбутньої незалежної Української держави. Галичина все частіше розглядається національними інтелектуалами в цьому контексті як центр "з'єдинення українських земель", тобто об'єднання етнічних українських територій.
Отож, ідея державної незалежності стала закономірним завершенням змін в українській національній свідомості. По обидва боки кордону проблема незалежності була предметом дискусії серед представників провідної верстви української нації. Так, у Галичині 1895 р. зі своєю книгою "Україна irredenta" виступив Юліян Бачинський. 1900 р. наддніпрянський публіцист Микола Міхновський випустив брошуру під промовистою назвою "Самостійна Україна".
На переломі ХІХ-ХХ ст. засобом обстоювання національних інтересів українців Галичини вбачали діяльність українського парламентського представництва в австрійському парламенті. Саме тому виборчий рух активізував національну інтеліґенцію, викликав величезні селянські віча, робітничі страйки. Можна вважати, що боротьба за виборчу реформу стала для укрїнців Галичини всенародною справою.
Сеймові вибори 1895 р. відбувалися під прикрим враженням невдачі консолідаційних змагань. Українці створили чотири передвиборчих комітети, що в ряді повітів виставили контркандидатів. Пережитий кількарічний період взаємних звинувачень, образ і недовіри не давав змоги зробити жодного кроку назустріч. Накопичена негативна енергія у якийсь момент привела до дії руйнівний механізм. Зупинятися він міг або після тривалої частової відстані (самозгасання), або під впливом політичної катастрофи.
Саме таку роль відіграли вибори до сейму 1895 р. ("баденівські"), які відбувалися в атмосфері виборчих зловживань. У їх результаті три з чотирьох існуючих в українському суспільстві політичних напрямів були позбавлені реального впливу на політику сейму, яка зосередилася в руках перефорсованих урядом "реалістів". "Баденівські" вибори та прямо пов'язана з ними депутація "незалежних" угруповань до цісаря зі скаргою на надужиття (що закінчилася провалом) символізували назрілий психологічний перелом в українському галицькому суспільстві. Завершився столітній період наївної віри в доброго цісаря, отже, можна було покладатися лише на власні сили. Ряд уроків, винесених українцями з виборів, мали для них далекосяжне значення.
Поразка на виборах зумовила певну зміну в розстановці політичних сил українського руху. Лінія поділу між угодовим (відтепер асоціювався з нечистими методами здобуття сеймових мандатів) та "незалежними" напрямами стала остаточною. "Незалежні", змушені визнати, що провал на виборах став значною мірою результатом роз'єднання сил і взаємного поборювання, виявили більшу схильність до конструктивного взаєморозуміння. Депутація до цісаря започаткувала період нової консолідації народовців зі старорусинами, що проіснувала до кінця ХІХ ст.
Після виборів до сейму українські реалісти відновили консолідаційну акцію. Восени 1896 р. їхні лідери підписали лист - запрошення на "довірочні збори" (Львів, 14 жовтня). У листі протиставлялися позитивні змагання 1890 р. наступному періодові, коли "під окликом консолідації всіх руських сил" знову вдалося "затемнити чисту руську справу". Предметом нарад пропонувалося зробити заснування організації, що непохитно стояла б на католицьких та національних основах і була осередком органічної праці. Створення на з'їзді Католицького русько-народного союзу зафіксувало дуже важливий момент в історії українського галицького руху, засвідчивши злиття національної та релігійної ідеї. Воно було своєрідним підсумком розпочатої ще у середині 80-х років ХІХ ст. митрополитом С.Сембратовичем модернізації ідеології церкв. Факт, що церква, яка за своєю природою тяжіла до консерватизму, вже не потребувала союзу зі старорусинами, а знайшла підтримку серед світського національно-свідомого руху, засвідчував структуризацією українського політичного спектру і поступове врівноваження його монопольно лівого крила правими силами.
Конституційні реформи 60-х років ХІХ ст. в Австро-Угорській імперії відіграли далекосяжну роль в історії західноукраїнського реґіону, створивши міцний фундамент для висхідного національно-політичного руху. Попри свою недосконалість, австрійська конституція забезпечила всім народам держави засадничо рівні можливості до здобутків (як і проблем) європейської демократії, стимулюючи, а подекуди - просто змушуючи слабших до прискореного розвитку, аби зрівнятися із політично сильнішими. Для галицьких українців така зміна ситуації була надзвичайно важливою.
Кінець століття породжував особливу суспільну атмосферу. Відхід минулого видавався незворотним, ідеї, прагнення, почуття були спрямовані лише в майбутнє. Віра у новий світ набувала казкових та напівмістичних обрисів. Суспільство та людина в ньому підпорядковувалися ідеалам, а сили для їх досягнення зростали у геометричній прогресії. Галицьке українство входило у ХХ ст. на великому піднесенні. Це, за висловом М.Шлемкевича, "оновлене суспільство" було вже "здоровою підставою політичного росту".
Іншою була ситуація на Волині, яка на початок Першої світової війни перебувала у складі Російської імперії. Україна виявилася однією з головних арен діяльності крайньо правих партій. Тут посилилися національні рухи (український, польський, єврейський), що, у свою чергу, призвело до посилення протилежного руху - великоруського, виразниками якого стали чорносотенці. З 410 000 членів чорносотенних партій Російської імперії майже половина - 199475 чоловік - діяла в Україні [10, 193].
Волинь же, за твердженням російського історика М.Ульянова, на початок ХХ століття була опорою Росії в усьому Південно-західному краї. Звідси йшла підтримка і спрямовувалася діяльність москвофілів. Тут були такі центри русофільської пропаганди, як Почаївський православний монастир, інтернат у Житомирі, філіали російсько-галіційськогоблагочинного союзу.
Не випадково, одним із перших у "Реєстрі союзів та товариств Волинської губернії" був внесений Почаївський "Союз російського народу", який ставив перед собою завдання "розвивати російську народну самосвідомість, об'єднувати всіх російських людей будь-яких станів для роботи на користь дорогої вітчизни - Росії, єдиної і неподільної".
На їхньому боці виступало й духовенство, яке здійснювало дуже агресивну політику щодо "інородців" та іновірців (насамперед католиків і євреїв). Так, русифікаторський курс царської Росії особливо посилився від 1901 р., коли правлячим єпископом Волинської єпархії став арх. Антоній (Храповицький) - московський шовініст українського походження, з осідком у Житомирі. Митрополит Іларіон не випадково зауважував, що "Новий Троїцький Собор у Почаївському манастирі - це яскравий і жорстокий символ усієї праці митрополита Храповицького в Україні, - на Волині, на Холмщині, на Київщині; він був тут скрізь повним чужаком і духовним і мистецьким…". Другим провідником російської політики був архимандрит Почаївської Лаври Віталій (Марченко) від року 1902-го, який проводив
Loading...

 
 

Цікаве