WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Литовсько Польська Унія - Реферат

Литовсько Польська Унія - Реферат

ст. Вишневецькі бу-ли власниками 39,6 тис. селянських дворів ("димів"), 56 міст й містечок. У 20-х роках XVII ст. 18 магнатам і великим шляхтичам Брацлавського воєводства належало 80 % усіх селянських і міщанських дворів.
Великими землевласниками були католицька та уніатська церкви, а також українські православні монастирі. Найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир. На початку XVII ст. уніатській церкві на Волині належало близько 2,1 тис. селянських дворів.
Зміцнення і зростання великої феодальної власності на землю призводило до посилення кріпацтва. Кріпосне право фіксувало й узаконювало ці процеси.
Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товарно-грошових відносин зумовили зміни і в структурі поміщицького господарства на Сході Європи, зокрема в Речі Посполитій. Протягом XVI ст. Україна залучається до балтійського експорту сільськогосподарських продуктів (через Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викликали попит на український хліб і промислову сировину.
Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до запровадження власного господарства (з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільсько-господарської сировини), заснованого на постійній щотижневій панщині. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпосередньої влади феодала над селянином). Феодальна держава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуатації селянства.
Руйнування старовинного аграрного ладу, що складався віками, розпочалося на великокнязівських господарських землях. Ця рішуча реформа здійснювалася згідно з виданою у 1557 p. великим князем литовським і королем Польським Сигізмундом II Августом "Уставою на волоки".
За "Уставою на волоки" все господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку. Посилювалося майнове розшарування селянства, бо зростала кількість малоземельних, які вже не могли забезпечити своє існування з наділів, їх широко використовували як "робітних людей" на численних панських промислових закладах, розташованих у фільварках.
Заходи, обумовлені аграрною реформою Сигізмунда Августа, поширювалися не тільки на великокнязівські маєтки. Втягнення у товарно-грошові відносини господарств магнатів і шляхти спонукало їх також переходити на волочну систему. Процес запровадження феодального фільварочного господарства із застосуванням панщини тривав протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. Отже, реформа Сигізмунда Августа мала загальнодержавне значення.
Внаслідок формування фільваркової системи, посилення феодально-кріпосницької експлуатації через панщину та активізації національно-релігійних утисків становище українського селянства протягом другої половини XVI-першої половини XVII ст. значно погіршало.
3. Основні риси права "Новий" литовський статут 1588 року.
Литовський статут 1588 p. узаконив усі форми феодального землеволодіння, в тому числі на Україні: "Бажаємо й ухвалюємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світські, князі й бояри і вся шляхта, які мають свої батьківські, куплені та якимось звичаєм надбані за прародителів наших славної пам'яті їхніх милостей королів і великих князів литовських, а також і за нашого щасливого [володарювання] тримали й володіли, щоб їм такі маєтки вічно від нинішнього часу і в прийдешні часи тримати і володіти, і їм самим, і нащадкам...".
Після Люблінської унії, яка відкрила польським магнатам і шляхті широкі можливості для придбання земель на Україні, вони загарбали на Придніпров'ї та Брацлавщині величезні земельні масиви. З кінця XVI ст. сейми дозволяють королеві роздавати на "вічність" особам з шляхетського стану "пустині" в Придніпров'ї, причому не тільки незаймані, а й заселені селянами та козаками землі.
Правове становище українського селянства в Галичині та на Західному Поділлі визначалося в основному польським державним законодавством. На решті земель України після Люблінської унії теж поширюється польське фео-дальне право. Одночасно тут діяли і Литовські статути.
Згідно із законами Речі Посполитої селянство як клас - стан не мало будь-яких прав, зокрема права брати участь у роботі центральних і місцевих органів влади.
На середину XVI ст. остаточно склалося польське та литовське феодальне земельне право, за яким власність на землю мав лише шляхетський стан. Це було його класовим (становим) привілеєм. Селянство на землях феодалів перебувало під їхньою необмеженою владою. В "Уставі на волоки" від 1557 p. підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належать феодалові: "Кметь и все його майно є наше..." Це повинно було забезпечити феодалові необхідні робочі руки для поміщицького господарства, що зростало. Безправними були і селяни, що сиділи на "королівщинах"-державно-феодальних землях. Селянин не міг без дозволу королівської адміністрації покинути свій наділ, самочинно освоювати нові землі, фактично позбавлявся права подавати скаргу на пана.
Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів із суворою забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника. "Артикули" Генріха Валуа від 1573 p. запровад-жували необмежену панщину в маєтках "з волі пана". У другій половині XVI ст. феодали. розпочали силоміць ліквідувати громади, їхнє самоврядування, копні суди. За вбивство кріпака "у гніві" пан сплачував лише невеликий штраф.
За Литовським статутом 1566 р. "похожий" (ще не закріпачений) селянин, проживши за домовленістю з феодалом кілька років "на слободі", міг відійти, але за умови - відпрацювати стільки років, скільки він перебував "на слободі". Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на "отчича", тобто на селянина, що втратив право відходу. Феодалові дозволялося продавати селянина-втікача без землі.
Литовський статут 1588 p. остаточно ввів селянство до закріпаченого стану. Селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 p. визначав 10-річний термін розшуку втікача-селянина та по-вернення його в "підданство", то Статут 1588 p. збільшив строк розшуку до 20 років. Шляхтич тепер регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селянин цілком підлягав юрисдикції доменіального (вотчинного) суду. "Будет вольно и теперь каждому пану,- говорилося у Статуті 1588 p.,- подданого своего непослушного... скарать". Отже, узаконювалося будь-яке свавільство пана щодо своїх підданих, якщо їхня поведінка розцінювалася як непокора. Таких шляхтич міг закувати у кайдани, кинути дов'язниці, посадовити на палю.
Отже, законодавство Польсько-литовської держави в цілому мало відверто шляхетський, класовий характер. Воно повинно було забезпечити експлуатацію класом-станом феодалів селянства в господарських і приватних володіннях.
Література.
1. Бойко О. Д. Історія України. - К., 1999
2. Історія України.: Т1. - К., 1991
3. Сливак О. Реакційна роль унії в історії українського народу. - К., 1967
Loading...

 
 

Цікаве