WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Галицько-Волинська держава. Внутрішня і зовнішня політика. (Контрольна) - Реферат

Галицько-Волинська держава. Внутрішня і зовнішня політика. (Контрольна) - Реферат

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ
Контрольна робота
на тему:
Галицько-Волинська держава. Внутрішня і зовнішня політика.
Виконавець: студентка І курсу
Факультет: документознавства
та інформаційної діяльності
групи ДР-39
Кухарук О. І.
Викладач:
Путро О. І.
Київ 2000
Зміст.
1. Об'єднання Волинського і Галицького князівства 3
2. Боротьба за зміцнення Галицько-Волинської держави 7
3. Занепад Галицько-Волинської держави 11
Література 12
1. Об'єднання Волинського і Галицького князівства
У багатовіковій історії державотворчих змагань українського народу важливе місце посідали Волинь і Галичина.
На землях Волині вже в VII ст. сформувалось своєрідне квазідержавне об'єднання - Дутгібський союз. Наприкінці Х ст. Підкарпаття й Волинь остаточно входять до Київської держави. Адміністративним осередком цих земель тоді був Володимир - місто, що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володимир Святославич. Він передав управління цим краєм Всеволодові - синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і важливим центром розвитку культури.
Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук одного князя в руки іншого. Окрему князівську династію у Володимирі започаткував внук Володимира Мономаха Їзяслав Мстисдавич, який князював у Володимирі протягом 1135-1142 і 1146-1154 pp. Водночас 1146-1154 pp. (з перервами) Їзяслав був великим князем київським. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі.
Інколи утворення князівств у відносно єдиній Давньоруській державі, що посилилося в ХІІ ст., називають розпадом держави. Це неточно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки -більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком об'єднання територіальне близьких споріднених племен, входження яких до очоленої Києвом держави раніше ще не мало тривкої основи. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення каст - осередків ремесла й торгівлі" влади й культури.
Про розвиток рільництва в галицько-волинських землях свідчать виявлені археологами лемеші й чересла від плугів, наральники, а також мотики, окуття лопат, серпи, коси, жорна. У Галичині не пізніше середини XIII ст.-дещо раніше, ніж у інших регіонах Східної Європи,-з'явилися водяні млини. Виникає багато нових міст, що стають адміністративними та економічними центрами земель і волостей. Значно вищого рівня досягло ремісниче виробництво, у результаті вузької спеціалізації у багатьох галузях з'явилася значна кількість ремісничих професій.
Міські майстри виготовляли найрізноманітніші вироби - кольчуги, замки складної конструкції. У "Слові о полку Ігоревім" згадуються мечі харалужні, якими були озброєні воїни волинського князя Романа Мстиславича. Цю назву історики довго не могли переконливо пояснити. Лише недавно з'ясувалося, що околиці волинського села Харалуг були одним з найбільших на той час осередком чорної металургії. Очевидно, саме тут виготовлялися мечі харалужні або, принаймні, метал для них. Залізоробне виробництво на основі місцевих запасів болотяної руди розвивалося і у наддністрянських краях. Великими майстрами були галицькі й волинські ювеліри (золотарі), будівничі, гончарі, ремісники, що виготовляли високохудожні вироби з кістки й каменю.
Чи не найважливішою галуззю економіки Галицького Підкарпаття було солеваріння. Виварену з сировиці (ропи) сіль формували у топки (конічні грудки) й розвозили сухопутними й річковими шляхами далеко на схід, північ і захід. Про масштаби торгівлі сіллю можна судити з того, що під час однієї з повеней на Дністрі поблизу міста Зудча (Жидачева) потонуло більше трьохсот людей, які везли сіль на продаж.
Значно зростало, попри періоди занепаду, міське населення, особливо торговельно-ремісничий прошарок. Хоч господарство здебільшого було - натуральним, господарські зв'язки в князівствах розвивалися інтенсивніше, ніж між князівствами. Зростало і значення транзитних торговельних шляхів, що перетинали територію князівств. Саме через галицько-волинські землі проходив торговий шлях з Регенсбурга до Києва, який сучасні дослідники називають частиною найбільшої суходільної торговельної магістралі Лісабон--_ Пекін. На території Галицько-волинського князівства її перетинав шлях з Скандинавії й Прибалтики на Балкани, аж до Константинополя. Саме на цьому шляху, у Дорогичині над Бугом, знайдено більш як 10 тис. свинцевих пломб. Деякі ар-хеологи вважають їх позначками вартості хутряних грошей, інші - схильні вбачати в пломбах митні знаки. Так чи інакше пломби засвідчують значення Дорогичина у внутрішній і міжнародній торгівлі. Великими ремісничими і торговельними осередками були також Галич, Володимир, Перемишль, Луцьк, Берестя та інші міста.
Негативним явищем були міжусобні війни, які вели між собою більшість князівств. Ці війни знаменували вступ Давньої Русі в добу феодальної (удільної) роздробленості (ЗО-40-і рр. XII ст.). Часто володарі різних князівств вступали в коаліції міх собою. Князі намагалися залучити на свій бік місцеву боярську верхівку, а бояри, в свою чергу, використовували міжкнязівські конфлікти для зміцнення своїх позицій. Ослаблення князівської влади сприяло зростанню в ряді князівств ролі віча, яке було формою участі міського населення в управлінні. Вічеві зібрання скликалися під дзвін дзвону. Нерідко на них приймались ухвали -про вигнання чи закликання князів, оголошення війни або укладення миру. Деякі історики вважають віче найважливішим залишком народоправства слов'янських племен, інші дослідники підкреслюють зростання впливів боярства і заможних містачів, які не раз вдавалися до підкупу або й до прямого насильства стосовно учасників віч.
Князівські міжусобиці стали особливо небезпечними перед загрозою зовнішніх ворогів, зокрема половців. Половці (кипчаки, кумани) в середині XI ст. зайняли величезні степові терени -значну частину Середньої Азії, Північний Кавказ, Причорномор'я. Їх кочові племена доходили до Підкарпаття, але особливо часто вони спустошували Південну Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Окремі князі входили в союзи з половцями і допомагали їм влаштовувати грабіжницькі набіги на землі інших князівств. Особливо відзначалися співробітництвом із половецькими ханами князі з чернігівської династії Ольговичів.
Щоб захистити землі від половецьких набігів, потрібно було об'єднати дії князівств, зокрема Київського, Переяславського, Чернігівського. Водночас правителям великих князівств доводилося боротися проти спроб відокремлення вад них деяких удільних князівств, земель і навіть волостей. Нерідко поділу прагнули найвпливовіші місцеві боярські роди (так було в Галицькомукнязівстві). Об'єднавча діяльність деяких князівств знаходила підтримку міських
Loading...

 
 

Цікаве