WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Політична і культурна історія України у ХХ ст. - Реферат

Політична і культурна історія України у ХХ ст. - Реферат

руху вдалося розпочати видання "Хроніки поточних подій". Визначилися свої лідери - А. Сахаров, Ю. Галансков, У. Буковський, А. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз, Н. Горбаневська, А. Вольпин. У 1968-1976 рр. закладено організаційні основи дисидентського руху, зріс його інтелектуальний потенціал. Було організовано видання літературно-публіцистичних творів з критикою радянської дійсності за кордоном (А. Синявським, Ю. Данієлем, А. Пнзбургом, О. Солженіциним та іншими); звернення учасників руху до міжнародних організацій про порушення прав людини в СРСР. 25 серпня 1968 р. на Червоній площі проведено першу в СРСР відкриту акцію протесту проти радянської інтервенції до Чехословаччини. У ній взяли участь 8 чоловік: Т. Баєва, К. Бабицький, Л. Богораз, В. Делоне, В. Дремлюга, П. Литвинов, В. Файнберг, Н. Горбаневська. Вже в жовтні 1968 р. їх було засуджено.
Своєрідним маніфестом дисидентського руху стала праця академіка А. Д. Сахарова "Міркування про прогрес, мирне існування й інтелектуальну свободу" (червень 1968 р.). Сахаров стояв на позиціях, близьких до західного лібералізму. Християнсько-демократичні цінності обстоював письменник О. І. Солженіцин. Опублікування романів "У колі першому", "Архіпелаг ГУТАБ", присуджений йому Нобелівської премії .викликали хвилю обурення радянських засобів масової інформації. Влада організувала цькування письменника, а в лютому 1974 р. Солженіцина було насильно вислано за кордон. У 70-ті роки за політичними мотивами вислано або поїхали за кордон письменники В. Некрасов, А. Зинов'єв, В. Максимов, музикант М. Ростропович, співачка Г. Вишневська, поет І. Бродський, кінорежисер А. Тарковський, режисер Ю. Любимов та інші.
Примикали до дисидентського руху й поділяли його ідеї національно-визвольні рухи України, Грузії, Вірменії, Прибалтики, хоча вони мали свої специфічні особливості.
Відбувалося відродження релігійної свідомості. Інтерес до релігії набирав різноманітних форм. Відновлюються храми, публікуються книги про російську православну релігійну традицію, у яких висловлюється жаль про руйнацію цієї традиції. Священики Г. Якунін, Д. Дудко критикують офіційнуцеркву за співробітництво з владою.
У боротьбі проти інакомислячих у СРСР було вжито безпрецедентних заходів. У КДБ створено спеціальне 5 е Управління. Ідеологічні служби КДБ спробували поставити під контроль сотні тисяч "сумнівних" в ідеологічному відношенні громадян. До карного законодавства внесено зміни репресивного характеру, організовано судові процеси над А. Синявським, Ю. Данієлем, А. Марченком, А. Гінзбургом, П. Литвиновим, Ю. Галансковим, Ю. Орловим та їхні арешти й ув'язнення, вислано О. Солженіцина за межі країни, академіка А. Сахарова до Горького (Нижній Новгород), поміщено членів дисидентського руху до психіатричних клінік ("справа Григоренка", "справа Пліуч", "справа Щаранського"), позбавлено радянського громадянства М. Ростррповича, Ю. Любимова.
Третій етап (середина 70-х - середина 80-х рр.) характеризувався організаційним оформленням руху (створення Групи сприяння виконанню Хельсінських угод, правозахисних організацій в союзних республіках, Вільного профспілкового об'єднання трудящих) та наростанням репресій з боку КДБ на чолі з Ю. Андроповим.
Різними формами протесту проти деформацій радянської системи стали страйки робітників (протягом 1975- 1985 рр., за різними джерелами, відбулося 60 масштабних виступів робітників), масова еміграція єврейського населення до СІЛА та Ізраїлю, виступи католицького духовенства Литви, створення молодіжних неформальних рухів та організацій, екологічні кампанії, які провадились за ініціативою письменника С. Залигіна, - на захист чистоти -Байкалу, проти повороту сибірських рік та ін.
У період Гельсінського процесу 1975 р. дисиденство дістало новий імпульс, оскільки СРСР підписав Гельсінську заяву й офіційно погодився визнали права і свободи трудящих.
У травні 1976 р. в Москві засновано перший Гельсінський комітет, а в листопаді 1976 р. в Києві виникає Українська гельсінська група, яку очолив Микола Руденко. У групі налічувалось 37 учасників, серед яких були згодом ув'язнені дисиденти Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, а також ті, хто вижив після радянських таборів, - Левко Лук'яненко, Святослав Караванський, Оксана Попович, Ірина Ситник та ін. Українська гельсінська група мала контакти з подібними організаціями в інших республіках.
Вони поставили собі за мету легальну боротьбу законними методами за справжню свободу і демократію, за незалежність України, яку вона мала здобути, скориставшись своїм конституційним правом на вихід із СРСР. Проте, незважаючи на взяті на себе в Гельсінкі зобов'язання, радянське керівництво вчинило дисидентам погром. Майже три чверті членів Української гельсінської групи були засуджені на строк від 10 до 15 років. Решту вислано з україни (частина з них згодом емірувала).
У меморандумі УГГ, підготовленому в листопаді- грудні 1976 р., наголошувалося, що після Гельсінської наради становище з правами людини в Україні не поліпшилося. Західній громадськості були передані списки по-літв'язнів та концтаборів, де утримувалися українці.
Уже на початку 1977 р. проти УГГ розпочалися репресії. Із 41 учасника групи протягом 1977-1985 рр. 27 були засуджені, 6 позбавлені радянського громадянства, троє - В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин - загинули в таборах. Розгром легальної правозахисної організації свідчив про засліпленість прибічників тоталітарної системи, їх нездатність і небажання йти на будь-які поступки громадськості.
Найрішучішими противниками радянської політичної системи були українські націоналісти. Ядро їх становили колишні учасники ОУН-УПА, які вийшли на волю під час хрущовської "відлиги" і відновили боротьбу проти режиму. Підпільні націоналістичні гуртки та групи діяли переважно в західноукраїнських областях. У другій половині 60-х - першій половині 80-х років вони в основному зосереджувалися на агітації та пропаганді: поширювали літературу, вивішували національні прапори, розкидали листівки тощо.
Література
1. Політична історія XX століття. Київ 2001 р.
2. Політична історія України посібник. Київ 2001 р.
3. Історія України. Курс лекцій. Київ "Либідь" 1992 р.
Loading...

 
 

Цікаве