WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Коліївщина - Реферат

Коліївщина - Реферат

Яр, сталася трагедія., Пострілом з пістоля було вбито Й. Шелеста. За однією з версій, стріляв запорожець Кіндрат Лусконіг після суперечки "за начальство". Хтозна, як би розвивались події під керівництвом Шелеста. Ймовірно, що він забрав із собою у могилу чимало таємниць, пов'язаних з організацією повстанського руху. Є згадки про якесь письмове доручення тодішнього кошового Запорізької Січі П. Калнишевського, що його полковник мав на руках. Хоча пізніше Калнишевський категорично заперечував причетність Запорожжя до Коліївщини, виправдовувався, що участь у повстанні брала лише козацька сірома, яка наймитувала у старшини.
ВЗАГАЛІ, це ще одна прикра і далеко не повністю виписана сторінка нашої історії. Відомо, що, передчуваючи близьку ліквідацію Січі, її останній кошовий намагався провадити лояльну до царського уряду політику. Зрозуміло, що і серед старшини, і серед простих козаків могла бути якась частина, яка засуджувала такі дії Калнишевськогр. Наступ царизму на запорізькі землі, зініційована Катериною колонізація порубіжжя і частини території Коша сербськими переселенцями - так звані Ново-Сербія і Слов'яно-сербська провінція, - усе це давало підстави незгодним звернути свої погляди у бік Правобережної України. Звільнення її від поляків, запровадження гетьманського правління, безумовно, внесло б свої корективи у подальший хід історії, можливо, визначило 6 іншу долю для самої Січі.
Підтвердженням "запорозького сліду" може слугувати і незаперечна інформація про перебування на Запорожжі ігумена Мотронинського монастиря Мелхісидека Значко-Яворського, котрого вважають духовним лідером повстання. Однак однозначної оцінки цим фактам не дано. Водночас відомо, що після поразки гайдамаків під Уманню розіслані Калнишевським загони виловлювали повстанців, які намагались втекти на контрольовані Січчю землі. Царських підданих передавали російським судам, своїх самі карали. Неспроста ж у грудні 1768 року на Запорожжі спалахнуло повстання. Повсталі оволоділи військовою артилерією, випустили з пушкарні ув'язнених гайдамаків, розгромили будинки старшини. Як згадував автор "Історії Нової Січі..." А. Скальковський, кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, а з ним і головні старшини Дніпром втекли до Кодацької фортеці. На короткий час козацька сірома повністю оволоділа Січчю, чинила опір царським військам, але сили виявились нерівними. Дехто схильний ставити в один ряд з цією подією також заворушення у Кор-сунському курені, яке сталося у 1769 році, замах на життя Калнишевсько-го козаків Щербинівського куреня у 1770 році. Та беззастережно пов'язувати все з гайдамацьким впливом поки що немає підстав: бракує досліджень на цю тему.
Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи
ПІСЛЯ загибелі Й. Шелеста повстанці обрали полковником М. Залізняка. Він і очолив визвольний похід на Умань. Слід зауважити, час для цього вибрано було дуже вдалий. Якраз у лютому 1768 року частина польської шляхти, невдоволена російським втручанням у польські справи та політикою короля Станіслава Понятовського, скликала у м. Барі конфедерацію, яка оголосила "божу війну" королю, Росії й православ'ю. Польський уряд, не маючи змоги власними силами подужати конфедератів, звернувся по допомогу до Росії. На територію Правобережної України вступив корпус царських військ під командуванням генерала П. Кречетникова. Конфедерати стягнули головні сили до Бару, Вінниці, Бердичева, де розгортались бойові дії. Змобілізо-вано було й переважну частину надвірної міліції, загони якої утримував тоді кожен магнат. Тому опір гайдамакам могли чинити хіба розрізнені невеликі загони шляхти, які нишпорили Правобережжям у пошуках провіанту, спільників, заодно грабували селян, тероризували православне духовенство. Одну з таких ватаг у кількості 20 чоловік залізняківці знищили на дніпровському острові неподалік Черкас.
Через відсутність спротиву похід Залізняка перетворився на тріум-фальний марш. Скрізь по селах його зустрічали хлібом-сіллю. Дізнавшись про наближення повстанського війська, селяни самі виганяли поміщиків та орендарів, якщо ті ще не повтікали, подекуди вдавались до стихійних розправ, хоч такого масового терору, як його описували польські, єврейські, російські мемуаристи і письменники, не було. Зокрема, не витримують ніякої критики твердження про три криваві доби у підпаленій сподвижником Залізняка Іваном Усичем Смілі. По-перше, нічого невідомо про існування самого Усича, а по-друге, конфедератський загін, шляхта, католицьке духовенство, євреї-корчмарі, тільки-но зачули про взяття Жаботина, повтікали не лише зі Сміли, а й з навколишніх сіл. Задовго до прибуття сюди піших гайдамаків на чолі з осавулою Василем Бурлакою. М. Залізняк в той час перебував у Черкасах, де теж не зустрів опору. І звідси шлях та євреї повтікали, тож інформація про штурм і зруйнування черкаського замку, також є неправдивою. Повстанці й "місцеві мешканці просто розібрали майно втікачів. Та ні, таки залізнякові козаки вчинили "тяжкий злочин" - порубали діжки в коморі корчемного орендаря так, що "горілка цебеніла косогором".
Знову з'єднавшись у Смілі, гайдамаки рушили на Корсунь. Скрізь до них приставали селяни, надвірні козаки, міщани. Є згадки про участь у повстанні єврейської голоти. З "поклоном" виходили й представники громад із сіл, розташованих за кілька кілометрів від маршруту. Губернатор Корсунського староства А. Суходольський заздалегідь повантажив найцінніше майно на вози і з охороною втік. Корсунці зустріли Залізняка хлібом-сіллю ще на горо-дищенських землях і запросили його з військом до міста. П'ятьох слуг губернатора, трьох шляхтичів та двох "своїх", ненависних місцевій громаді братів Литвиненків, убили. Після Корсуня повстанці подалися до Богуслава, де теж не довелося штурмувати замок, бо всі повтікали. Тут гайдамаки розділились. "Військо запорізьке" продовжувало поповнюватися. На той момент у ньому нараховувалося близько 150 січовиків і понад 3 тисячі селян. Основні сили на чолі з Залізняком продовжили похід на Умань, отамани Андрій Журба та Микита Швачка пішли на Білу Церкву. Отаман Павло Таран отримав доручення іти в південно-західну частину Білоцерківського староства, а Іван Чалий (Бондаренко) мав визволити своє рідне Київське Полісся.
РОЗПОВІДЯМ про звірства повстанців, які дійшли до наших часів, далеко не завжди можна довіряти. Нерідко їх "першоджерелами" ставали перебільшені чутки, що ними обмінювались перелякані шляхтичі і євреї. Хоча реальні підстави для страху таки були. У Тетієві гайдамаки заскочили шляхту і корчмарів зненацька, не всі встигли втекти. Місцеві селяни їх виловлювали і приводили на кару до повстанців, а якщо ті кого й милували, то вбивали самі. Непоодинокі випадки вбивств лихварів, посесорів зафік-совано у селах теперішніх Христинівського, Монастирищенського районів Черкащини. Кривавими були події у селі Стадниця, де загін стад-ницьких і клюківських чиншових шляхтичів палив селянські хати, розправляючись з "бунтівливими хлопами". Принаближенні повстанців карателі вирішили відсидітись за стінами кам'яної ґуральні, але їхній опір швидко здолали
Loading...

 
 

Цікаве