WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Становище українських земель після монголо-татарських навал та їх завоювання Литвою - Реферат

Становище українських земель після монголо-татарських навал та їх завоювання Литвою - Реферат

політичного центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської держави та вогнища князівсько-дружинного устрою закінчилася вповні." М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала вона безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах "старці градські" під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на Переяславщині. Київщина та Переяславщина розклалися на дрібні міські громади, які жили без князів.
Після татарської навали на Чернігівщині залишилися князі старої династії. Рід їх розростався, князівства дрібнішали і втрачали політичне значення.
Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського
митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києві, який утратив
значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил,
галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в 1251 р. - в Новгород, а в 1252 р. - знов у Володимир, потім у Київ і знов - у Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита Київського.
Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до
Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок
Суздальщини. В офіційних патріярших актах, які легалізували перенесення
митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це так: "з огляду на те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого натиску сусідніх аляманів (!?), так що прийшов до нужденного упадку, зверхні пастирі Руси, не маючи такої єпархії, яка б іи належала, а далеко незначнішу, ніж давніше, аж їм не ставало способів удержання" . . . 3 цього видно, що головна причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріяльного характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того й митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові, був москвич з роду.
Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, патриціянської верхівки та вищої церковної ієрархії до Суздальщини тяжко відбилися на культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину, яка лягала на них важким тягарем.
Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі. Ярослав Всеволодович, великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату негайно після повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року. Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо, незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по "ярлики". Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерти спадщину поділено за ханськими грамотами: Олександер (згодом Невсьвзій) дістав Київ і "землю руську", себто Київщину; Андрей-Володимир. Олександер не поїхав до Києва і повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у Андрея Володимир.
Київ - взагалі Україна - на довгий час - до XVI ст. - виходить з поля інтересів північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями.
На півночі творилися зовсім інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста закликали князя, укладали з ним "ряд". На Суздальщині князь, починаючи з Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був "власником свого уділу". Татарське "іго" уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від них повну, необмежену владу над своїми підданими.
У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі.Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситисяїї сусіди - Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися,і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. СтародавнійКиїв залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Крім православногомитрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих центрів північного сходу Босіїта зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя га-лицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провід-
ника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрі-лий плід, чекала наступного завойовника.
У польсько-литовську добу українці називали себе русинами - слово, утворене від "Русь". Таксамо називалися й білоруси. Росіян у ті часи головним чином називали московитами.
Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям", вони вступили на українські землі.
До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене воно було менш ніж за 150 років. Не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цього цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою.
На жаль, брак джерел про той період не дозволяє історикам відтворити подробиці литовської експансії. Проте існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів.
Передусім, для українців, особливонаддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди.
Loading...

 
 

Цікаве