WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Національна політика на Україні у 20-х роках. Українізація - Реферат

Національна політика на Україні у 20-х роках. Українізація - Реферат

царини, повинна сягнути й у царину культури. Тобто "буржуазне" мистецтво минулого належало замінити новим пролетарським мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що "досягти міжнародної єдності пролетарське мистецтво може лише йдучи національними стежками".
Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення літературної організації "Пролеткульт", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення на Україні так званих масових літературних організацій.
У1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних, організацій - "Плуг". Заявивши, що для мас (а на Україні це насамперед означало - Для селян) треба створювати таку літературу, якої вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив її ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. Проте члени "Гарту" сторонилися ідеї "масовості", побоюючись, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв.
Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних, або "непролетарських" письменників та художників. Серед символістів найвизначнішим був Павло Тичина. Футуристів очолював Михайло Семенко. Максим Рильський та Микола Зеров були провідними серед неокласиків. Узагалі ці письменники погоджувалися з символістом Юрієм Меженком у тому, що "творча особистість може творити лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, попри всю свою незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею". Оскільки марксистські та немарксистські групи й організації друкували свої Журнали, в
яких висловлювали власні погляди й критикували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії.
Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й "Гарт". Але того ж року багато його колишніх членів (серед них драматург Микола Куліш, поети Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим. Стурбовані тим, що просвітянський характер "Плуга" лише поглиблює український провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед українським письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності. Вони закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової культури, до незалежності української культури від Москви. Енергійні виступи Хвильового, в яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка точилася з 1925 по 1927 р.
Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило комуністичне керівництво України. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей в літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.
У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку. В цей час розцвітають два видатних поети доби - Павло Тичина й Максим Рильський. Одразу ж після виходу в 1918 р. першої збірки "Сонячні кларнети" Тичина здобув широке визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав" (1920 р.) та "Вітер з України" (1924 р.), мистецьке володіння словом, здатність .відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи не лишали сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Максим Рильський, син видатного українофіла XIX ст., був у порівнянні з Тичиною вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися у збірках "Під осінніми зорями" (1918 р.), "Синя далечінь" (1922 р.), "Тринадцята весна" (1926 р.), були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.
Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини й суспільства. У "Синіх етюдах" (1923 р.), що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" (1924 р.) і "Я" (1924 р.) він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "В житах" (1926 р.), Григорій Косинка, що подібно до багатьох своїх колег був вихідцем із убогої селянської родини, майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові вдається безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" (1927 р.) майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони.
Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його найславетніші п'єси-"Народний Малахій" (1928 р.), "Мина Мазайло" (1929 р.) і "Патетична соната" (1930 р.) - викликали сенсацію своєю модерністською формою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринерів. Перші дві п'єси поставив у своєму славетному театрі "Березіль" Лесь Курбас. Проте обурені партійні чиновники заборонили ставити "Патетичну сонату" на Україні, хоч її із захопленням зустріли глядачі Ленінграда й Москви. У новій тоді галузі - кінематографі - світової слави зажив Олександр Довженко. Його фільми "Звенигора" (1927 р.), "Арсенал"
Loading...

 
 

Цікаве