WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Західно-українські землі в складі Польщі (1921-1931 рр.) - Реферат

Західно-українські землі в складі Польщі (1921-1931 рр.) - Реферат

Західно-українські землі в складі Польщі (1921-1931 рр.)
Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р., з точки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями лишалася спірною. З огляду на формальне зобов'язання дотримуватися принципу самовизначення націй, Антанта не могла ігнорувати протести західних українців проти нав'язування їм польського правління. Тому до 1923 р. західні держави, насамперед Англія й Франція, продовжували обговорювати питання про статус Східної Галичини. Проте вони тимчасово погодилися на те, щоб краєм правила Польща, за умови надання йому автономної адміністрації й поважання національних прав українців.
Найкраще передає напружені стосунки, що існували у Східній Галичині між українською більшістю й новою польською адміністрацією протягом періоду 1919-1923 рр., вираз "взаємне невизнання". Українці Галичини відмовлялися визнати польську державу своїм законним урядом, доки Рада послів Антанти у Версалі не прийняла відповідного рішення. Вони бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сейму 1922 р. Радикальні елементи звернулися до терористської тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ. Зі свого боку польський уряд діяв так, начебто Галичина була цілком польським краєм, підпорядковуючи собі його політичне, культурне та економічне життя й цілком ігноруючи потреби українців.
Однак, з огляду на міжнародну громадську думку, поляки неодноразово оголошували про готовність поважати права українців та інших меншостей у своїй державі. Фактично це зобов'язання було втілене в їхній конституції. Зрештою в 1923 р., після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Західній Галичині, дозволить користуватися в органах адміністрації поряд з польською й українською мовою та відкриє для українців університет. Рада послів визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Це рішення було для західних українців кроком назад, оскільки, на їхній погляд, воно залишало їх на милість
їхнього найгіршого ворога.
Попри свою дискримінаційну політику Польща була державою, заснованою на конституційних засадах. Хоч вибори до її двопалатного парламенту часом ставали об'єктом маніпуляцій, у більшості випадків вони були відносно вільними. Навіть після 1926 р., коли маршал Юзеф Пілсудський учинив воєнний переворот, закони зберігали силу, хоч вони і часто тлумачились на користь польських державних інтересів. Узагалі польські закони надавали українцям можливість, хоч і обмежену, чинити опір чи принаймні протестувати проти державної політики. Це означало, що
попри свій статус другосортних громадян українці в Польщі були в кращому політичному становищі, ніж їхні співвітчизники в СРСР.
Новоутворена польська держава містила найвищий відсоток національних меншостей в усій Європі. У 1921 р. близько третини її 27-мільйонного населення складали українці, євреї, білоруси, німці та інші неполяки. Українці були, без сумніву, найчисленнішою національною меншістю й налічували понад 5 млн, тобто майже 15 %
мешканців країни. (Статистичні дані щодо національних меншостей були у міжвоєнній Польщі дуже суперечливими, й польські джерела стверджують, що українців було лише близько 4,5 млн, у той час як українці наполягають на іншій цифрі - понад 6 млн.) Відтак чисельна перевага польської більшості не була такою великою, щоб дозволити їм цілковито й систематично, ігнорувати прагнення непольських народів.
Українці в Польщі складали дві окремі громади, й уряд робив усе можливе, щоб підкреслити відмінність між ними. Більшість українців проживала на колишніх габсбурзьких землях Східної Галичини, або Східної Малопольщі, як її називали. У 1920 р. цей регіон розділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. Понад 3 млн галицьких українців, що переважно належали до греко-католицької церкви, були національне свідомими й відносно добре організованими. Решта українців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину - райони, що їх Польща відтяла
у Росії. Вони налічували приблизно 2 млн і були в основному православними, до того ж політичне, соціально-економічно й культурно нерозвиненими.
Претензії поляків на землі, населені західними українцями, грунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили до Польської Речі Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави, котра виникла в 1919 р. Наявність на цих землях значних панівних польських меншостей підсилювало цю думку. Що ж до величезної більшості непольського населення східних окраїн, то уряд мав намір полонізувати його. Віра в дійовість полонізації спиралася на два припущення: привабливість польської культури, мовляв, така -велика, що неполяки будуть з готовністю переймати її, а національний рух серед меншостей надто слабкий, аби протистояти польському тискові. Як виявилося, поляки помилилися в обох цих розрахунках.
Репресивна польська політика щодо українців часом ставилася під знак запитання. Якщо впливова ультранаціоналістична партія націонал-демократів на чолі з Романом Дмовським, яку підтримувала польська меншість Східної Галичини, послідовно обстоювала войовничо антиукраїнський курс, то деякі високоавторитетні поляки, як, зокрема, Леон Василевський і Тадеуш Голувко, закликали до помірності й гнучкості у стосунках із меншостями. Час від часу центральна влада у Варшаві оголошувала про поступки для українців, але прибічники твердої лінії в середовищі місцевих урядовців, офіційних чиновників та армійських командирів відмовлялися втілювати їх.
Існували також і регіональні відмінності. Воєвода Волині Генрик Йозевський намаґався переманити українців на бік держави, надаючи їм обмежені поступки, в той час як у сусідній Галичині репресивні заходи уряду сягнули вершини жорстокості.
Нарешті, існувала разюча невідповідність між тим, що польський уряд підтримував східноукраїнський уряд на вигнанні у Варшаві (який міг знадобитися в разі війни з СРСР), та його небажанням визнавати політичні домагання західних українців.
В остаточному підсумку польський уряд проводив щодо української меншості політику конфронтації. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу, що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні заклади
Loading...

 
 

Цікаве