WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного гніту українського народу - Реферат

Посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного гніту українського народу - Реферат

Посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного гніту українського народу.
Наслідки Люблінської унії були не тільки політичними, вони також справили великий вплив на спосіб життя українців. Ще до унії на Україні розвивався цілком новий суспільно-господарський порядок, зовсім не схожий на устрій Київської Русі. Взаємини українців із поляками, а через них - із Західною Європою мали вирішальний вплив на форми економічного розвитку. Це й зумовило організацію суспільства на західний зразок. Економічні зв'язки України із Заходом нечувано зміцніли. Рідко коли в українській історії вплив Заходу на Україну в цілому був таким великим і помітним у щоденному житті суспільства, як під час панування литовців та поляків.
З точки зору території та населення українські землі складали основну частину польсько-литовської держави, яка дістала назву "Республіка" (польською мовою -Річ Посполита) й була найбільшою в Європі державою. Із загальної чисельності її населення (7,5 млн. чоловік) українці становили майже 2 млн., тобто 28 % (не слід забувати, що всі статистичні дані цього періоду дуже приблизні). Поляки заселяли тільки 180 тис. кв. км території держави (із загальної площі 815 тис.), але складали близько половини її населення. До етнічних груп країни належали передусім литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени.
Після 1569 р., коли зникли залишки адміністративної системи давніх руських князівств, українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств. Цифри, що подаються у табл. І, спираються на неповні дані, зібрані польським істориком Александром Яблоновським.
Чужинці, мандруючи Україною, часто звертали увагу на невелику густоту її населення. Якщо на польських землях вона в середньому досягала 22 чоловік на кв. км, то на українських (за винятком найближчого до Польщі Підляшшя) -близько 7 чоловік на кв. км. Найбільше українське воєводство - Київське - фактично знелюдніло. Іншим було становище на початку литовського панування. З початку XV ст., коли експансія великого князя Вітаутаса досягла Чорного моря, в степу будували довгі лінії укріплень для захисту поселень, що сягали на південь набагато глибше, ніж за часів Київської Русі. Але в міру того як зміцнювалося Кримське ханство та частішали наскоки татар, осіле населення відходило на північ, аж доки наприкінці XV ст. в південній третині України зникли осілі поселення.
З наближенням кінця періоду середньовіччя із заходу через Польщу на Україну проникла система станової організації суспільства, не знана в Київській Русі. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спочатку правові відмінності між шляхтою, духовенством та міщанами були розмитими, й людина могла переходити з одного стану в інший.
Привілеї величезної більшості знаті, що пізніше стала називатися польським словом "шляхта", випливали передусім із військової служби. Верхня верства шляхти, що налічувала кількасот родин на Україні і частково походила від боярства Київської доби, мала маєтки з 10-15 сіл і монополізувала місцеве правління. Найчисленнішими були нижні верстви шляхти. Тисячі родин, у тому числі давні вихідці з селян чи міщан, отримували статус шляхти, відбуваючи службу в кавалерії -у походах, охороні замків або кордонів чи будучи озброєними магнатськими слугами. Нерідко їхніх земель вистачало якраз на те, щоб прогодуватися, а їхнє життя мало чим відрізнялося від життя селян. Це особливо стосувалося Галичини, де мешкали бідні шляхтичі - Кульчицькі, Яворські, Чайковські та Витвицькі.
Попри великі соціально-економічні відмінності й тертя, що мали місце в середовищі шляхти, саме те, що ці люди меча обдарювалися привілеями в 1387, 1413, 1430і 1434 рр., розвивало в них відчуття належності до одного стану. В Польщі, де шляхта була найкраще організованою і найбільш могутньою, вона складала близько8-10 °о населення (середнім показником для Європи був приблизно 1-2 %). На українських землях Великого князівства Литовського знать повільніше завойовувала свій особливий статус і, ймовірно, не перевищувала 5% усього населення.
Міщани. Мешканці українських міст, це близько 1-15% усього населення, також сформувалися в окрему спільність. Із зростанням їхньої чисельності та впевненості в собі польські королі та великі князі литовські надавали великим містам високо ціноване Магдебурзьке право. Створене на зразок управління німецького міста Магдебурга й принесене на Україну через Польщу, це право передбачало надання містам самоврядування. У 1356 р. Магдебурзьке право отримав Львів, у 1374 - Кам'янець-Подільський, у 1432 -Луцьк і в 1497 р.- Київ, позбувшись таким чином втручань із боку королів чи княжих урядників.
Попри передбачену Магдебурзьким правом рівність усіх міщан перед законом серед населення міст існували різкі відмінності. Багаті патриціанські родини, на зразок тих 40 чи 50, що утворювали львівську еліту, цілком панували в міському управлінні. Середня верства складалася з дрібних купців і торгівців. Міські трударі, що були фактично позбавлені прав, оскільки не мали власності в місті й нерідко мешкали поза його мурами, становили більшість населення. Як завжди, міські мешканці були етнічно строкатою соціальною групою: серед них можна було знайти представників корінного населення, а також польську шляхту та урядників, німецьких ремісників, єврейських та вірменських купців.
Селяни. Якщо вищезгадані стани визначалися своїми особливими правами, то першою ознакою селян, що складали майже 80 % населення України, були повинності. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати феодалові відробіткову або натуральну ренту. Якщо селянин виконував ці, зобов'язання,-а в XIV ст. вони були відносно легкими, рідко коли перевищуючи 14 днів відробітку на рік,- його не можна було зігнати з земельного наділу. До того ж селянин міг продати чи відписати свій наділ у спадщину.
За часів, коли землі було багато, а населення мало, селянам удавалося забезпечувати собі відносно широкі права. Це був вільний люд (під тиском церкви та економічного примусу зникло те обмежене рабство, що існувало в Київській Русі),котрий міг подавати в суд на знать, а за певних обставин покидати маєток свого феодала у пошуках кращих умов. У деяких районах України були селяни, цілком незалежні від феодалів. Наприклад, у Карпатах, де переважало тваринництво, багато сіл мали Молдавське право, за яким вони сплачували феодалові лише натуральний оброк (як правило, вівцями). Подібна угода передбачалася Німецьким правом, за яким підприємливий селянин, або солтис, за договірне встановлену плату феодалові отримував право засновувати село на його землях та управляти ним. На степових кордонах Центральної та Східної України багатьох селян звільняли від зобов'язань перед феодалами за те, що вони служили як прикордонна варта.
Литовський статут. Численні права та привілеї, даровані різноманітним соціальним групам
Loading...

 
 

Цікаве