WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Політичні сили в Україні після лютневої революції 1917 р.. Утворення Центральної Ради - Реферат

Політичні сили в Україні після лютневої революції 1917 р.. Утворення Центральної Ради - Реферат

фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були разараховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтнeвi подii в Петроградi докорiнно змiнили ситуацiю i поставили Центральну Раду перед необхiднiстю термiново будувати державу в повному обсязi.
Як вiдомо, в аналогiчнiй ситуацii бiльшовики ламали стару державну машину. Лiдери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб нацiонального самовизначення. Наприклад, вiдповiдно до спецiального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р., функцii Головноi скарбницi та Українського Державного Банку виконували Киiвська губернська скарбниця та Киiвська контора Держбанку.
Варто звернути увагу й на таку деталь. Однi iнституцii починали дiяти ще до того, як вiдповiдним чином "легалiзувалися". Так, посада Генерального контролера iснувала ще в першому складi Генерального Секретарiату, однак 23 березня 1918 р. його канцелярiя подає на розгляд Центральної Ради проект закону "Про тимчасову організацію державного контролю". Створення ж деяких інших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію економічного комітету. Однак ця ідея стала реалізуватися лише в останні місяці існування Центральної Ради, коли 31 березня 1918 р. до неі надійшов проект закону "Про вищу економічну раду УНР".
Організація місцевої влади. Ії загальні принципи вперше окреслив ще до утворення УНР М.Грушевський, який розробив таку схему: "Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, немає бути іншої власті тільки з вибору народного!"
В I Універсалі з цього приводу зазначалось таке: "Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам широку, дужу організацію та усвідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію".
У Ш Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування: "Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо : вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях".
Як бачимо, Центральна Рада намагалася об'єднати два моменту. З одного боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав і повноважень, а з другого - визначення меж цих повноважень з покладення керівництва всією системою самоврядування в масштабах країни на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Та не тільки й не стільки ця, до певної міри, теоретична дилема, заважала нормальному формуванню місцевої адміністрації й самоврядуванню. Три основні проблеми, з рештою, визначили долю цього процесу. По-перше, невизначеність самої системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевої влади. Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість яких перейшла в спадщину ще від Російської держави, діяли губернські і повiтовi комiсари Центральної Ради, та згаданi в Ш Універсали "органи революційної демократ її". Всi вони функціонували за власним розсудом без механiзму взаємодії й точного розмежування "сфер впливу". Навпаки - деякі найважливіші питання взагалі вилучалися з іх компетенції, що в свою чергу призводило до утворення нових органів.
На початку березня Центральна Рада затвердила новий адміністративно-територіальний поділ України, поділивши ії на 30 земель. Отже, організація місцевої влади мала відпов1дати новим умовам, але Центральна Рада не встигла це зд1йснити.
По-друге, органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя.
По-третє, відсутність належної правової бази; законодавство в цій сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними нормами, що містилися в універсалах Центральної Ради і деклараціях її Генерального Секретаріату.
Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада нарешті ухвалила довгожданий земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. "Верховне порядкування всіма землями з іх водами, надземними і підземними багатствами, - зазначалось у ст.4 закону, - належить до скликання Українських Установчих зборів Українській Центральній Раді. Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування…- органам міського самоврядування; іншими - сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах іх компетенції". Ця спроба так і не одержала свого завершення.
Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існування Центральної Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. У ст.5 говорилося: "Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації".
Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'єктів самоврядування з державною адмiнiстрацiєю. Так, Радам і Управам громад, волостей і земель "належить єдина безпосередня місцева влада. Міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки". Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до ії компетенції входили лише ті питання, які "зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР", причому Рада Народних Міністрів не може "порушувати законом установлених компетенцій" органів місцевогосамоврядування.
Останні дні Центральної Ради і повчальні уроки. 4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на "право самовизначення України шляхом нав'язування iй своiх форм полiтичного устрою". Бiльшовики незважаючи на численнi декларації про "самовизначення нацiй аж до вiддiлення", не переводили своїх вiдносин з Україною в площину мiжнародного права.
Постає закономiрне запитання: чому перед такою загрозою Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу?
Вiдповiдь лежить у площинi двох факторiв - зовнiшнього й внутрiшнього.
Лiдери Центральної Ради опинилися перед вибором - де шукати допомоги проти ворога нашого нацiонального визволення - Росiї. Одна частина стояла за те, щоб шукати її в народi, йдучи назустрiч його соцiально-економiчним прагненням, а друга частина - закликання на помiч проти бiльшовицької навали нiмецького вiйська. Члени української делегації пiсля переговорiв у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем звернулися iз закликом до нiмецького народу про помоч. Але приход німецької армії на Україну не дав очiкуваних результатiв, а навпаки. Орієнтація і надія на зовнішні сили провалилась, бо німці себе почували на українській землі не як "приятелі", а повноправні хазяї.
Відіграв свою негативну роль у боротьбі з більшовизмом і такий внутрішній фактор, як вічна прірва між задумом і його втіленням в життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму та нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм. А неспроможність вирішити дилему - пріоритет прав нації чи прав людини ( вибрали перше) врешті-решт визначило долю Центрально1 Ради.
Loading...

 
 

Цікаве