WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Галичина у другій половині 19 століття - Реферат

Галичина у другій половині 19 століття - Реферат

яка виразно відповідала їхнім інтересам. Члени провінційних асамблей обиралися чотирма категоріями, або куріями, виборців: великими землевласниками, торговими палатами, міщанами і сільськими громадами, кожну з яких представляла певна кількість делегатів. Із 150 депутатів галицького сейму інтереси великих землевласників представляли 44 делегати, торгових палат - три, міщан - 28, сільських громад (від яких теж могли обиратися поміщики) - 74. Наскільки мало представленими у сеймі були селяни, видно з правил виборів: якщо для обрання депутатів від курії землевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирався 8764. Для українців, народу переважно сільського, це було вкрай невигідним. Внаслідок цього у виборах до галицького сейму частка українців звичайно обмежувалася 15 %. Вони також мали непропорційно мало депутатів у віденському парламенті. Без сумніву, найбільші переваги дістала в парламентській системі Галичини польська шляхта.
Але поляків чекали ще більші здобутки. Знайома модель була повторена у 1867 р. Зазнавши поразки у війні з Пруссією, Габсбурги були змушені піти на далекосяжні поступки мадярам - найсильнішому народові імперії. Результатом цього став австро-угорський компроміс 1867 р., за яким у пряму підлеглість угорців переходило близько половини імперії, включаючи Закарпаття. Габсбурзька імперія тепер стала Австро-Угорською імперією. Успіх угорців спонукав поляків домагатися повного когітролю над Галичиною. Формально відмовившись задовольнити ці вимоги, Відень, проте, погодився на неофіційний політичний компроміс: за підтримку, що її поляки надаватимуть Габсбургам, він обіцяв не втручатися в політику поляків у Галичині. Фактично Галичина мала перетворитися на польську "державу в державі".
Несподіване посилення впливу поляків на галицькі справи зайшло значно далі тих можливостей, які їм гарантувала більшість у сеймі. До 1916 р. лише поляки могли обіймати посаду намісника. Коли в центральному уряді призначався міністр у справах Галичини, то це також завжди був поляк. Швидко звільнявся від німців і полонізувався чиновницький апарат. Шкільна справа майже цілком перебувала в руках поляків, і з 1869 р. польська мова стала офіційною в освіті та адміністрації провінції. На соціально-економічному і культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніж українці, їхні аристократи володіли великими землями, їхня інтелігенція була більш чисельною, освіченою і різнобічною; їхня частка в міському населенні швидко зростала, а їхні культурні досягнення ще до 1867 р. вражали. Не дивно, що поляки сподівалися прокласти собі шлях до влади в Галичині.
Цілі поляків у Галичині. Як же збиралися поляки розпорядитися здобутою владою? Щоб зрозуміти польську політику в 1868-1914 рр., слід розглянути події у польській перспективі. Поляки, вірніше, шляхта та інтелігенція, бо польські селяни характеризувалися майже такою ж політичною наївністю, як і українці,- були народом зраджених надій. У кінці XVIII ст. їх позбавили державності, а повстання 1830 й 1863 рр. з метою відвоювати державність зазнали страшної невдачі. Українці, можливо, сприймали їх як пихатих і непереборних противників, але багатьом полякам не давало спокою почуття власного безсилля перед німцями та росіянами. Після катастрофи 1863 р. у способі мислення поляків відбувалася важлива зміна, й головною дійовою особою цього процесу був Голуховський. Відкидаючи революційну діяльність як неефективну, польські лідери обстоювали політику "органічної праці": конкретної (щоб не сказати буденної) діяльності для зміцнення польського суспільства шляхом його модернізації. Надзвичайно сприятливі умови для реалізації цього підходу існували в Галичині, тому її стали розглядати як польський П'ємонт, тобто плацдарм, з якого почнеться відродження польського народу.
А як же бути з українцями, цими відданими Габсбургам "тирольцями Сходу"? Позиція Відня у цьому питанні знайшла свій відбиток у цинічних словах одного австрійського політика: "Питання про те, чи існуватимуть русини і в якій мірі, лишається на розсуд галицького сейму". Інакше кажучи, українців віддавали на милість поляків. Плани, що їх будували для Галичини польські патріоти (багато з них були цілком демократично настроєними), природним чином диктували їм негативне ставлення до національних прагнень українців. Ще більшими противниками українців були "подоляни" - архіконсервативні польські землевласники зі Східної Галичини, які виступали проти українців не лише з політичних, а й із соціально-економічних міркувань: для них підтвердити права українців було все одно що піти назустріч вимогам селян. Відтак до давньої ворожнечі між польською шляхтою та українськимселянством додався новий і ще більш вибухонебезпечний конфлікт національних інтересів. Таке поєднання надавало конфронтації між поляками та українцями в Галичині особливої гостроти.
Спочатку ставлення поляків до українців (особливо очевидне серед консервативних "подолян") зводилося до заперечення факту існування українців як окремої нації, вони начебто - лише підгрупа поляків. Це й пояснює таку заяву одного польського лідера: "Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина". Коли із різкою активізацією українців у 1848 р. стало складно утриматися на цих позиціях,
"подоляни" почали проводити новий курс, сформульований Голуховським. Він передбачав заходи, спрямовані на дискредитацію українців у Відні, на гальмування їхнього національного і соціального руху будь-якими способами і на всіх рівнях, на їхню прискорену полонізацію.
З особливою рішучістю ця політика проводилася в освітній справі. Після 1867 р. польська мова як мова навчання замінила німецьку у Львівському університеті та всіх професійно-технічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії: в 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише шість українських гімназій, тобто одна на кожних 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У початкових школах польських класів було втроє більше, ніж українських.
Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж українські. Інвестиції, звичайно, направлялися в західну, польську частину провінції. На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір уряду. Вони були змушені вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення й, по суті, за кожне українське слово.
Цю всеохоплюючу й часто дріб'язкову ворожнечу загострювали глибокі відмінності у психології польських та українських провідників. Якщо у світогляді польської інтелігенції було щось шляхетське, то ідеологія української інтелігенції була явно плебейською. За словами Івана Лисяка-Рудницького, "кожен освічений українець лише на одне-два покоління відійшов або від пасторату, або від селянської хати". Єдиною спільною рисою світосприймання освічених поляків і українців було, на думку того ж таки Рудницького, те, що "обидві громади вважали свій конфлікт аналогічним великій війні XVII ст. між польською шляхтою й українськими козаками".
Реакція українців. Якщо 1848 рік був кульмінацією українського руху в Галичині, то 1860-ті роки стали, без сумніву, його спадом. Поступки Відня полякам вразили й здивували українців. Під час революції 1848 р. вони змагалися з поляками як з політичне рівними собі, тепер же українці виявилися цілком підпорядкованими їм. Із покоління в покоління вони вірили, що непохитна відданість Габсбургам гарантувала їм підтримку династії, але у 1867 р. з болем зрозуміли, що це були помилкові припущення. Нова політична ситуація в Галичині показала, що перед представниками української верхівки з середовища священиків, яких звичайно називали "старими русинами", лежало похмуре майбутнє. Крім того, що Відень виявився ненадійним, його міць і престиж значно послабшали внаслідок недавніх політичних поразок. Поляки ж були сильними, як ніколи. А в середовищі власного народу українські вожді бачили тільки маси убогих і неписьменних селян. Переживаючи глибоку кризу віри у власні сили, вони стали шукати нові джерела підтримки.
Loading...

 
 

Цікаве