WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Іван Мазепа - Реферат

Іван Мазепа - Реферат

громадську думку. Словом, се була здорова культурна суспільність - і тільки диявольський помисел історії велів сьому чутливому народу з'єднатися на цілих 250 літ з такою нацією, що деспотизм з одного боку і анархію з другого кладе в основу своєї психології. Багато сил пропало, багато сміття московського внеслося в душу народну...
Але тоді ще не було пізно. Ще ростило майже кожне серце протест, ще не пропали традиції свобідної України. А обставини політичні і все більший і більший нетакт Москви наближали кризу. Політичні обставини були того роду, що шведський король побідно йшов Польщею і тривогою наповняв Московщину: цар вже не надіявся вистояти супроти шведів і посилав укріпляти вже саму Москву, сподіваючися Карла аж туди. При таких умовах не дивно, що в пам'яті козацької старшини мусили повстати старі традиції єднання України зі Швецією, що не вмирали в козачій суспільності ще з часів Богдана.Що ж до московського нетакту, то тут бери жменями. Чого-чого - а поважання не то до національного, а й до людського достоїнства Москва ніколи не мала, не має тепер і, мабуть, ніколи не буде мати.
Коли цар сподівався приходу шведського короля на Україну, він виставив проти нього корпус війська під проводом свого любимця Меншикова, а Мазетіі, гетьманові України велів бути під рукою у Меншикова і в усім його слухатися. "От чого я діждався на старості літ за свою вірну службу,- говорив гетьман гірко.- Велять мені бути під командою Меншикова. Вже не жаль би було хоч би під командою якого-небудь заслуженого чоловіка, а то..."
Цар приїхав у Київ, і Мазепа запросив його до себе в гості. Коли вже всі були добре під напитком, Меншиков відвів Мазепу у бік і каже:
- Гетьман Іван Степанович! Пора вже братися за ворогів,- при тім підморгнув у бік козацької старшини.
Се він натякав на те, що цареві давно вже муляли рештки козацької автономії і він задумував зовсім переробити права українські, а властиво цілком їх скасувати.
П'яний Меншиков і не помічав, що то ж усе чують люди, та ж сама старшина козацька. Мазепа каже йому ніби на вухо, але голосно.
- Не пора.
- Ні, не може бути кращої пори, як тепер, коли тут сам цар з усією своєю армією.
- Але не розумно було б, не скінчивши одної війни, братися за другу, внутрішню.
- Чи їх, ворогів, боятися й милувати? Яка з них користь його царському величеству? Ти, правда, вірний царю, але треба тобі знаменіє твоєї вірности і пам'ять по собі у вічні часи зоставити, щоб і вперед будучі государі знали й імя твоє блажили - що от, мовляв, один був такий вірний гетьман Іван Степанович Мазепа, що таку пользу государству Російському учинив.
Коли гості всі пішли, зосталсая сама старшина. Мазепа й каже:
- Чули? Отак завжди мені тую ж пісню співають у Москві і на всякім місці.
Розуміються, що се дуже приємно було слухати старшині козацькій.
- Ми служимо царю без усякої противності, вірним і послушним серцем, ідемо в далекі походи - в Ліфляндію, і в Польщу, і в Литву, і на Дін, і в Казанське царство. Козачество гине й маліє-а за всі наші служби не тільки нема нам щирості, але й зовсім нашу погибель замишляють.
Отакий був настрій у старшини козацької. І се не щось хвилеве, се не вродилося сьогодня-вчора, а воно ж росло всі отсі 50 літ. І тому гетьман, що вже рішався на великий чия у душі, бачив, що буде йти не сам. Ще перед тим у нього були початки зносин з княгинею Дульською, яка була чимось вроди посередника між Мазепою і королями польським та шведськими. Бо старий гетьман, як стріляна лисиця, пробував грунт обережно.
Між іншим раз княгиня прислала лист, де писала, що на якімсь приняттю була разом з Шереметєвим і генералом Реном, і Рен буцімто сказав:
- Жаль мені сього доброго й розумного гетьмана. Він, бідний, і не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков) риє під ним яму - хоче сам гетьманувати.
Княгиня питає Шереметєва, чи правда тому. Шере-метєв каже-так.
- Але чому ж ніхто з добрих приятелів не перестереже гетьмана?
- Не можна. Ми самі багато дечого терпимо, але мусимо мовчати.
Отакий лист прийшов від княгині Дульської. Мазепа читав його разом із генеральним писарем Орликом. Потім сказав:
- Я сам добре знаю, що вони задумують зо мною і з усіма вами зробити: хотять мене уконтенгувати титулом Римського князя, а всю старшину викоренити, міста наші побрати під свої області, поставити в них своїх губернаторів, а якби люди противилися, то перегнати їх за Волгу, а Україну своїми людьми осадити. Та що о тім багато говорити...
Дійсно, пора розмов минала - приступала пора робити діло.
А Москва так мовби ошаліла: сила беззаконія завжди оп'яняє - і Москва насильничала, мов п'яна. "З усіх сторін скаржуться мені,- писав Мазепа Голові-ну,- на свавільство московських людей" - і пересилав при тім скаргу городенського сотника Стаховича, де розказувалося, як офіцери полку Рєпіна чинили в сотні Го-роденській. "В селі Хоіробричах чоловіка на смерть замордували: спочатку йому коліна шаблею покололи, а потім з рушниці прострілили за те, що з кіньми своїми у ліс утікав. В тім же селі хлопця з конем у полі узяли, і не знати де поділи; і коней десятеро забрали. Я хотів записати, хто то все робив, але офіцер нічого мені не хотів сказати й говорив, що краще йди, а то й тобі буде те саме. А тільки я вийшов, майор і капітан послали денщиків своїх і вони мене, поваливши, били що лед-во-ледво живого покинули. А коли я, очунявши, пішов на того ж майора скаржитися, то він стрінув мене сміхом ї сказав: <Не шукай коней по дворах. Се тобі за те, що ти у нас управи просиш".
Ох, солоно доставалося українському народу московське "благо денствіє"! А спитати б - чого ради наложили на себе отаке довічне ярмо?
А цар уже затіяв у Києві кріпость будувати, "Как закладана крьпость,- пише літописець,-великое било людямг возднханіе й плач-ь, понеже двори розметчль, садьі прекрасніє вирубали й жильцам велено, где хотя жить искать". А козаків зігнали будувати кріпость - і п'ять місяців вони її будували на всім своїм кошті. Над козаками поставив цар німецького полковника Гейсена із московськими стрільцями. Стрільці били козаків палками, обрубували вуха, а що там дома діялося-козак не знав, але догадувавсь: через Україну ішли безпере-стано московські війська і москалі брали що хотіли, палили, насилували дівчат і жінок, забирали коней, скотину, хліб... І прилуцькій полковник Горленко, трясучи кулаками перед лицем гетьмана, кричав йому:
- Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо - так твою душу і кості стануть діти наші проклинати, коли ти після себе зоставиш Україну у такій неволі!
Чи не ясною ж була тепер дорога українського гетьмана й українських кращих людей того часу?
А Карл XII ішов тим часом всюди побідно - і Петрові приходилося круто. Він шукав по цілім світі союзників (отоді й герцогу Мальбоїро за поміч
Loading...

 
 

Цікаве