WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Роман Великий - Реферат

Роман Великий - Реферат

РОМАН ВЕЛИКИЙ
Він належав до числа найбільш уславлених героїв Давньої Русі. Полководець і рицар, державний діяч і дипломат, Роман Мстиславич в історії Давньої Русі стоїть поруч з такими видатними особистостями, як Володимир Святославич, Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. Недарма, подібно до Володимира Святославича й Мономаха, Роман оспіваний не лише в літописах, а й у фольклорі. Зберігся навіть цикл билин, присвячених цьому князеві. Так само, як билини про Володимира Красне Сонечко, билини про Романа малюють його ідеальним князем, захисником своєї землі.
Роль, яку відігравав на Русі Роман Мстиславич, прозваний у народі Великим, чудово ілюструють слова звернення до нього співця "Слова про Ігорів похід":
А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе!1
Мисль одважна
Покликає вам розум на діло.
Високо плаваєш ти, Романе,
В подвигах ратних,
Як той сокіл на вітрі ширяючи,
Птицю долаючи одвагою.
Маєте ви залізні нагрудники
Під шоломами латинськими.
Та й не одна країна гуннська,
Литва ще й ятвіги,
Деремела й половці
Списи свої покидали,
А голови преклонили
Під тими мечами булатними!
(Переклад М. Рильського)
Цей дещо гіперболізований образ переможця багатьох країн і народів відбиває, хай у поетично-узагальненому) вигляді, реальну постать давньоруського володаря, на долю якого випало чимало битв і походів, дипломатичних перетрактацій та міжнародних угод. Сухі й короткі часом свідоцтва вітчизняних літописів та іноземних хронік дозволяють історикам простежити життєвий шлях одного з видатних діячів Давньої Русі, принаймні значну його частину. Вирушимо ж і ми сторінками джерел, почавши з першої згадки про нашого героя.
Роман був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава, прозваного Кривоустим, і волинського, потім київського великого князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха. Здається, він народився на початку 50-х рр. XII ст. Коли Мстислав на недовгий час став київським князем (1167-1169 рр.), виникла можливість для початку політичної кар'єри його юного сина. Під 1168 р. київський літописець скупо занотував: "Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього (в князі. - Авт.), і той дав їм Романа".
Властолюбне й гоноровите боярство Новгорода Великого запросило на престол сина київського князя хіба що за традицією: з часів Володимира Святославича там сиділи старші нащадки загальноруських володарів. Та був, здається, в тому запрошенні й тверезий політичний розрахунок. Мстислав не вважався сильним князем, його влада на Русі оспорювалася іншими князями, йому було не до порядкування в Новгороді. Якщо такі розрахунки й існували, вони швидко справдилися.
Наступного року Мстислав Ізяславич втратив великокнязівський стіл і відступив до Володимира-Волинського, спадкового володіння нащадків Мономаха, звідкіля він ще якийсь час безуспішно намагався повернутись до Києва. Його спроби були марними, й це знало новгородське боярство. 1170 р. воно, як делікатно висловився новгородський літописець, "вказало шлях князеві Роману", тобто вигнало.
У тяжку годину втрати Новгорода юний князь отримав скорботну звістку про кончину батька у Володимирі. Він негайно прямує на Волинь і на довгі три десятиліття робиться волинським князем, його життя у провінційному й тихому тоді Володимирі мало відоме історикам. Дрібний, по суті, удільний князь не привертав уваги літописців, що зосередили її на фігурах київського, суздальського, чернігівського, галицького та інших можновладців Русі. Тому історикам залишається з малою часткою ймовірності лише реконструювати обставини й перебіг Романового правління у Волинському князівстві. Зробимо це й ми.
Виходячи з дій Романа після того, як він став великим галицько-волинським князем, можна припустити, що він у роки нескінченного (як, певно, йому самому здавалось) волинського сидіння створив власну модель державного управління. Праправнук Мономаха з юних літ зрозумів, що корінь сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. Тому він послідовно обмежує сваволю бояр, придушує феодальну опозицію. Польський Історик XV ст. Ян Длугош з якогось давньоруського джерела дізнався, що Роман приборкав духовного князя - володимирського єпископа, котрий чинив опір його централізавторським заходам.
Певна річ, подібно до інших князів, Роман опирався на бойову, віддану йому дружину. Але на відміну від інших володарів він дбав і про забезпечення своїй заходам більш широкої суспільної підтримки. Тому князь орієнтувався на середні й вищі верстви міського населення багатих волинських міст, насамперед стольного града Володимира. Це дозволило Романові зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економічну, а відтак - і військову міць.
Вже в другій половині 80-х рр. XII ст. волинський князь зміг розпочати боротьбу за об'єднання Волинської землі з Галицькою, зрозуміло, під власною рукою. Така його діяльність об'єктивно сприяла суспільному поступові, бо в розпалі феодальної роздробленості об'єднавча політика відповідала бажанням абсолютної більшості давньоруського суспільства, вимогам економічного, політичного й культурного його розвитку, головне ж - потребам захисту державних кордонів від зазіхань з боку західних сусідів та кочовиків Причорномор'я.
Лише на схилі XII ст., у 1199 р., Романові вдалося утвердитися в Галичі, який він оголосив стольним градом новоствореного Галицько-волинського князівства. З тієї пори літописи й західні хроніки докладно розповідають про могутнього сюзерена одного з найбільших і найсильніших давньоруських князівств. Однак Романова слава переможця половецьких ханів бере початок ще в тій частині його життя, коли він був скромним волинським князем.
Вірні своїй звичці писати лише про сильних світу, в якому вони жили, літописці замовчали перший переможний похід Романа проти половецьких ханів. Дізнались вчені про нього з твору візантійського сучасника, знаменитого історика Нікіти Хоніата, а також із скупих звісток кількох західноєвропейських хроністів. Один з них патетично писав, що Роман здійснив низку походів у степ, чим "зупинив половецькі нашестя". Та звернемось до більш докладний розповідей Нікіти Хоніата.
1197 чи 1198 р. (точнішої дати візантійський історик не подав) половецькі хани вдерлися у дунайські землі Візантії, спустошили їх і наближалися вже до Константинополя. Столиця імперії опинилася під загрозою. Але раптом на ворога з тилу вдарив руський князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Половці в паніці кинулися тікати. Візантія була врятована.
Давньоруські літописи знають про два наступних походи Романа Мстиславича до Половецького степу, які він здійснив, уже будучи великим галицько-волинським князем, - у 1202-му й 1204 рр. Вони повідомляють, що 1202 р. половецькі орди як завжди несподівано вдерлися на Переяславщину й Південну Київщину. Певно, Роман заздалегідь довідався про майбутній напад кочовиків, тому що з дружиною й загонамипідвладних йому бояр своєчасно перебрався ближче до південних рубежів Руської землі. Коли половці поверталися додому, Роман наздогнав їх за річкою Россю, розбив і відібрав награбоване й полонених. А лютої зими 1204 р. князь зібрав південноруських володарів і стрімко пішов до Половецького степу, розгромив військо ханів і повернувся додому із здобиччю та визволеними з полону руськими людьми. Галицький книжник у посмертній похвалі Романові, наслідуючи найліпші зразки середньовічного красного письменства, патетично вигукнув, що цей князь "кинувся був на поганих (язичників. - Авт.), мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, неначе крокодил, і переходив землю їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур".
Історики гадають, що на схилі 90-х рр. XII ст. Роман утрутився у війну між Візантією й половцями на прохання її уряду. Напевне, між ним та імператором існувала союзницька угода. Справа не обмежилася одноразовою допомогою. Дружні взаємини тривали й далі. Про це свідчить посольство Романа до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем, яке бачив у Царгороді 1200 р. новгородський
Loading...

 
 

Цікаве