WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Отаман Іван Сірко - Реферат

Отаман Іван Сірко - Реферат

художніх творах. Козацький ватажок мав зріст трохи вищий від середнього (174-176 см.), правильні риси обличчя, рівний ніс. До речі, це інтуїтивно вловив великий Релін, зобразивши його в центрі своєї картини "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Цікаво, що прототипом для образу Сірка на картині став відомий військовий діяч генерал Драгомиров. Лише одна істотна деталь не була відома Рєпіну та його консультантові Д.Яворницькому - родима пляма червоного кольору, яка була в Сірка на нижній губі з правого боку. Сучасники вважали її "божим знаком", даним на те, щоб відрізняти його од звичайних людей. Великий гетьман коронний, майбутній король Речі Посполитої Ян Собеський, який добре знав Сірка й зокрема бачився з ним у Брацлаві 1671 року, писав тоді ж у листі: "Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір'я в козацькому війську". Джерела засвідчують, що славнозвісний козацький ватажок був глибоко релігійною людиною, безсрібником, навіть аскетом, рідко споживав міцних трунків. З цим останнім чи не найважче змиритися прихильникам стереотипів про звичаї та спосіб життя запорожців.
Сірко часто вносив пожертви на храми та монастирі, відзначався високими моральними якостями, почуттям власної гідності. Був це сильний, мужній воїн, суворий і навіть жорстокий до ворогів та запроданців. Рятуючи життя козаків, що відступали на Січ під зливою ординських стріл, він міг навколо козацького табору виставити живий заслін із полонених. Відомо з літопису Величка й про винищення Сірком побусурманених українців, які не захотіли йти на батьківщину, воліючи повернутися до Криму . Що ж, важко осуджувати Сірка за ці вчинки, коли його сучасники, навіть монарші особи, в ті жорстокі часи коїли значно тяжчі злочини.
Водночас у Сірковому війську знаходилося місце для поляків і молдаван, німців і французів, він охоче діяв спільно з донськими козаками та калмиками. Історичні джерела відзначають також, що Сірко гуманно поводився з бранцями, відпускав без викупу на волю всіх немусульман, навіть євреїв, забезпечував гідні умови полону й мусульманам. За кривду, заподіяну полоненій туркені, татарці або черкешенці, він навіть присуджував козака-винуватця до кари на смерть.
Як зазначає невідомий автор "Історії Русів", "татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в су-перечних між собою справах щоразу віддавалися на його суд, мовляв: "Як Сірко скаже, так тому й бути. При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів" . Далі наводиться епізод повернення з наказу Сірка худоби одній багатодітній татарці, згадується його дозвіл деяким татарським родам кочувати на землях Війська Запорозького Низового.
Звичайно історики й письменники другої половини XVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили навіть люди, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Так, польський поет і хроніст Веспасіян Коховський (1633-1700 рр.), працю якого Г.Сенкевич взяв за основу сумнозвісного роману "Вогнем і мечем", написав вірш-панегірик "Вудила", а в своїй хроніці дав кошовому отаманові по-зитивну характеристику, її наведено, як і деякі інші важливі уривки з історичних джерел, у додатку до цієї книжечки. Анонімний автор "Віршованої хроніки" присвятив Сіркові цілу поему-панегірик (у складі "Віршованої хроніки"). Тут його образ подано приблизно так, як образ князя Святослава в Несторовій "Повісті временних літ" або образ Ганнібала в творах давньоримського історика Тіта Лівія.
Ось скорочений уривок із поеми, повний текст якої в перекладі Валерія Шевчука вже побачив світ: "Земля - його (Сірка) ліжко, зелена трава - мат-рац, сідло - м'яка подушка, опонча - перина, попона - біле простирадло, стріли правлять йому за гребінь, блискуча шабля - за дзеркало, панцир - за плащ, плетений шолом - за шапку, тятива - за пояс.., пригорща - за чарку, джерельна і річкова вода - за аліканте й вино; болотяна вода - щоб вуса добре росли, роса - щоб серце охолоджувати, сухар - за пряник, толокно - за торт, дика грушка, водяні горіхи та польова вода - за де-серт" .
Подальша характеристика Сірка в поемі дедалі більше нагадує легендарного характерника козака Мамая. Автор переказує "байки" людей, згідно з якими козацький отаман був чарівником, але свої чари напускав лише на бусурманів. До речі, у хроніці Коховського знаходимо розповідь, за якою Сірко нібито заморочив татар своїми чарами, що допомогло йому виграти битву. Далі йдеться про те, що він був чудовий стрілець, бив птаха в небі, а звіра в полі й рідко коли вони рятувалися від нього. Сірко чудово орієнтувався в безмежних степах і коли пускав навмання стрілу під час походу, то легко міг знайти її, коли вертав назад. Дала йому, за словами автора "Віршованої хроніки", доля і "щастя, і розум, і мужнє серце, і зброю, і славу".
Приблизно в такому ж дусі змальовується Сірко і в народних легендах та переказах, де йому зокрема приписували вміння обертатися на тварин, заворожувати кулі, одне слово, усі якості козака-характерника (див. легенди "Кошовий Сірко", Долгорукий і Сірко", "Превеликий характерник", "Як Сірко переміг татар", "Його жахались вороги", "Сила Сіркової руки", "Заповідь Сірка", "Сірентій Правопоручник", "Великий воїн") .
Іван Сірко був одружений із Софією, про яку майже не знаходимо відомостей у джерелах. Можливо, вона походила з Полтави, оскільки з цим містом її також пов'язують документи. Софія та Іван мали щонайменше двох синів і двох дочок. Доля Сіркової дружини була така ж нелегка, як і доля дружини гоголівського Тараса Бульби. Не випадково в українській народній думі "Вдова Івана Сірка й Сірченки" говориться:
В городі Мерефі жила жона,
Старенька вдова,
Сірчиха-Іваниха,
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала.
Тут дуже точно підмічено тяжку долю дружин степових лицарів, що, підхоплені воєнним вихором, упродовж років були відірвані од домівки.
Іванових синів, згідно з думою, звали Петром та Романом. Один з них імовірно Петро був одружений з дочкою молдавського господаря (правителя) Хінкула. Очевидно, саме він загинув під час вдалого загалом походу запорожців на Крим у липні 1673 року . За народною думою, Петро Сірко поліг у бою проти турків через зраду джури Голуба Волошина, тобто молдаванина, і дещо не так називається місце загибелі старшого сина кошового отамана: десь за річкою Тор (Сіверський Донець) біля "трьох зе-лених байраків".
Другий син - Роман, за даними німецькомовноі швейцарської газети від 30 червня 1680 року, виданої в Цюриху ("Ordinari Wochen-Zeitung"), був од-ружений з донькою покійного гетьмана Лівобережної України (1663-1668 рр.) Івана Брюховецького. Це весілля відбулося приблизно в другій половині 1679 року. Козаки пропонували тоді Іванові Сірку скинутиСамойловича і взяти гетьманський уряд у свої руки, але кошовий отаман відмовився, сказавши, що він уже скуштував одного разу Сибіру і вдруге не хоче*. Роман Сірко був досить досвідченим козаком, про нього навіть
Loading...

 
 

Цікаве