WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка (1917-1947 рр.) - Реферат

Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка (1917-1947 рр.) - Реферат

Ісповідань; щоб всі служби Божі, всі читання і співи в церкві та всі треби неодмінно правити з українською вимовою, цебто, як було на Україні довгі роки.
В наказі було подано правила та приклади вимови.
Міністр ісповідань просив Преосвященства надалі рукополагати й призначати на церковні й інші посади духовного відомства тільки осіб, що знають українську мову. Усі духовні школи - вищі, середні і нижчі - повинні були негайно, з дня одержання наказу, перейти в читанні слов'янського письма і в церковних співах на українську вимову. Закононавчителі по школах Міністерства освіти повинні були дотримуватися тієї ж вимови. Українську мову мали "заводити поступово й лагідно, і сама вимова повинна бути милозвучною". Останній термін переходу на українську вимову був призначений на 24 жовтня 1919 року. Особи, які ухилялися від виконання цього наказу або умисно виконували його зле, позбавлялися посад і мали притягатися до судової відповідальності.
І.Огієнко як міністр ісповідань вживає заходів інституалізації УАПЦ та утворення її ієрархії на чолі з Церковним Синодом, на який покладався обов'язок ретельно стежити за чистотою Віри православної і за відродженням Української церкви. Створення його передбачалося декретом уряду УНР від 1 січня 1919 р.
Після відповідної підготовчої роботи було складено текст універсалу про заснування Синоду. За поданням І.Огієнка 7 жовтня 1919 р. Директорія своїм декретом сповістили про заснування Українського Священного Синоду як найвищого органу управління українською православною церквою.
Наказом 7 жовтня 1919 р. всіх Преосвященних єпископів і архієпископів міністр ісповідань приписував, щоб "всякі призначення і переміщення осіб, що народилися не в Україні, проводились з дня одержання цього тільки в порозумінню зі мною" (тобто міністром ісповідань).
Але, на жаль, накази в багатьох випадках залишалися наказами на папері. Не було того, хто б ці накази реалізовував. А "слуги церкви" говорили: "начхать мы хотьели на такие приказанія". Ворожа агітація й надалі проводилася в церквах проти української держави та проти її уряду.
Особливо активно цю діяльність проводив Кам'янецький єпископ Пимен, переслідуючи українців та ігноруючи і висміюючи розпорядження української влади, рукополагав в священики офіцерів утікачів - п'янчут та царських "держиморд" - з денікінської армії. Разом з ними єпископ ретельно і діяльно підготовляв денікінський переворот в місці осідку українського уряду - Кам'янці.
Значні сподівання, не дивлячись на надзвичайно складну ситуацію, покладалися на скликання Українського Священного Синоду, який мав прийняти рішення про відродження Української церкви.
Напередодні його скликання, 7 жовтня 1919 р., було прийнято Декрет Директорії Української Народної Республіки.
Піклуючись про найкращий стан Української Святої Православної Церкви, уряд УНР цим декретом підтвердив виданий 1-го січня 1919 р. закон, що православна церква Українська автокефальна, ні від московського, ні від якого другого церковного уряду незалежна. Вищою Православною Церковною Владою в Українській Республіці визнавався лише Церковний Собор Української Православної Церкви. Декретом передбачалося скликати Український Синод не пізніше 14 жовтня 1919 р. Повний устав Синоду мав виробити сам Священний Синод разом з Міністром Ісповідань і керувати ним до Всеукраїнського Церковного Собору.
14 жовтня 1919 р. відбулося відкриття Священного Українського Синоду. При відкритті Синоду було зачитано згаданий Декрет Директорії УНР та її універсал від 7 жовтня 1919 р. до українського народу про заснування цього органу.
Перед початком діяльності Синоду о 16-й годині дня в університетській церкві св.Миколая був відправлений молебень, на який прибуло чимало духовенства і мирян. Серед них були С.Петлюра, Ф.Швець і А.Макаренко. Молебень правив протоієрей В.Липківський, який говорив про необхідність церковної реформи в Україні, поскільки канони втратили своє значення.
Після молебня в кабінеті ректора (І.Огієнка) обговорювалося питання про роботу Святого Синоду. До його складу мали війти: один єпископ, два священники, один диякон і троє мирян. Єпископ Пимон, якого запропонував І.Огієнко, як архієрея Кам'янця, відмовився, посилаючись на не канонічність Синоду. Відмовився і вікарій Амвросій, єпископ Вінницький. А тому вирішили розпочати роботу Синоду без єпископа в такому складі: протоієрей Юхим Сіцінський, Василь Липківський та Макар Крамаренко, миряни - В.Чехівський та декан богословського факультету В.Біднов (Кам'янецького державного університету). Секретарем Синоду обрали М.Крамаренка, головою був тимчасово В.Липківський, але фактично головував проф. І.Огієнко, який в Синоді був як представник влади.
Завдання Святого Синоду було - бути найвищою церковною владою в Україні. Як найвища церковна влада в Україні, Синод повинен був іти в повній згоді з урядом УНР і для цього в його складі мусив бути представник державної влади. Таким представником був сам міністр ісповідань, що викликало незадоволення з боку В.Липківського та В.Чехівського.
Щоб створити сприятливі умови для дерусифікації і відродження Української Церкви, Рада міністерства, враховуючи досвід західних держав 28 жовтня 1919 р. розмежувала функції Міністерства і Синоду. "Діла Віри, Богослужіння і Суду, - відзначалося в ухвалі, - повинні належати до Священного Синоду, всі інші - до Міністерства ісповідань". На засіданні було затверджено також і текст законопроекту "Про Віру", який проголошував домінуючими сповіданнями більшості населення України християнську православну та католицьку східного ісповідання віру, і водночас проголошував право "кожному громадянинові і кожній громаді вільно ісповідувати віру, яку вони бажають, і вільно публічно виконуватиобов'язки своєї віри". Замість Духовних консисторій поставали Церковні Ради.
Необхідно зазначити, що, зважаючи на неоднорідність вірувань громадян, І.Огієнко постійно тримав у полі зору питання особистих контактів між різними конфесіями, особливого значення надавав налагодженню поміж віруючими толерантних стосунків. Враховуючи специфіку західних регіонів, певні непорозуміння в ставленні різних гілок християнства до ідеї національної церкви, зумовлені історичним розвитком соціальних та духовних відносин в Україні, прагнучи досягти їх єдності, Іван Огієнко ще 20 вересня 1919 р. запровадив нову структуру - відділ у справах уніатської церкви.
Під опіку І.Огієнка потрапили знедолені біженці греко-католицького віросповідання. Він порушив клопотання перед Директорією УНР про надання їм у Кам'янці-Подільському церкви, зайнявся їх розселенням, працевлаштуванням, побутом.
Не залишалися поза увагою міністра і римо-католики, долю яких, як і побратимів православних, безжально калічила війна. Він сприяв будівництву поляками в м.Гайсині нового костьолу, турбувався про умови релігійних відправ. Завдяки його наполегливим зусиллям отримав іменне забезпечення по старості римо-католицький єпископ Антоній Церру, надавалася грошова допомога пасторам. Позитивно вирішив міністр питання про утворення в Україні Євангелійсько-Лютеранської
Loading...

 
 

Цікаве