WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Демократизація в Україні в кінці 80-х років - Реферат

Демократизація в Україні в кінці 80-х років - Реферат

1396 осіб і лише справи на п'ятьох з них було розглянуто за поданнями заступників Голови Верховного суду республіки. Комісією Комітету партійного контролю при ЦК КПРС у ході перевірки, здійсненої у 1989 р. встановлено, що Голова Верховного суду УРСР А.Якименко неодноразово давав вказівки обласним судам не розглядати протести прокурорів у справах окремих категорій репресованих, в першу чергу, засуджених воєнними трибуналами. Ця ж комісія встановила, що суди часто не розглядали справи, пов'язані з виселенням, посилаючись на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р., хоча він поширював свою силу лише на осіб, репресованих позасудовими органами за "контрреволюційні злочини" (5).
Варто підкреслити, що процес реабілітації мав свою специфіку у різних регіонах України. Парадоксально, але факт, що найповільніше він розгортався у Чернівецькій, Рівненській, Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській та Закарпатській областях, тобто саме у тому регіоні, де накопичилася левова частка справ, поданих на реабілітацію. У більш ніж уповільненому темпі йшла на Заході України реабілітація по партійній лінії - за 4 місяці 1989 р. місцеві обкоми партії розглянули лише по 1-2 реабілітаційних справи (6). Така ситуація була невипадковою, адже швидка масова реабілітація не сприяла б утриманню контролю за вибухонебезпечним у політичному розумінні західним регіоном республіки.
Розгортання гласності, демократизація суспільства, поява плюралізму думок диктували поглиблення процесу реабілітації, появу у її ході нових акцентів, суть яких полягала б у переході від виправдання окремих осіб до реабілітації політичних організацій, рухів та течій. Цей цілком назрілий якісний стрибок здійснювався надзвичайно повільно, оскільки правляча верхівка чітко розуміла, що одним з його наслідків буде створення історичного підґрунтя для формування багатопартійної системи, адже зарозглядом справ міфічних, створених у кабінетах ДПУ, "Українського національного центру", "Блоку українських націоналістичних партій", "Троцькістсько-націоналістичного блоку" (протягом 1930-1940 рр. було "виявлено" понад 100 подібних об'єднань) (7) мала настати черга ОУН та інших цілком реальних політичних організацій.
Саме у цьому контексті слід сприймати той факт, що на квітень 1989 р. було підготовлено лише один протест на пленумі Верховного суду УРСР про реабілітацію осіб, що проходили у справі так званих "Контрреволюційної організації у сільському господарстві УРСР" та "Спілки визволення України". І це у той час, коли чекали свого розгляду матеріали про 10 різних центрів, союзів та груп, яким необхідно було дати сучасну політичну оцінку. Такі ж факти уповільненого переходу до реабілітації політичних організацій мали місце у Харківській, Донецькій, Дніпропетровській та Одеській областях.
Збереження старих командних методів і бюрократичний формалізм у доборі кадрів негативно позначилися на процесі формування реабілітаційних комісій на місцях. Амплітуда зловживань та недоліків була досить широкою: від бездумного "артільного" підходу (для роботи у контрольно-ревізійній комісії Київської міської парторганізації залучили 25 слухачів ВПШ при ЦК Компартії України) до віддання жертв у руки ката (членом реабілітаційної комісії при Житомирському обкомі партії став колишній працівник НКВС, який сам у минулому мав відношення до репресій) (9). Уповільнений темп реабілітації, якісний склад комісій по реабілітації викликали наростаюче невдоволення громадськості. На мітингах дедалі частіше почали висловлювати недовіру цим комісіям, все голосніше лунали заклики неформалів узяти справу реабілітації у свої руки.
Серйозною вадою процесу реабілітації в Україні у 2-ій половині 80-х рр. було його фактичне випадання з інформаційного простору республіки. Партійні лідери УРСР не лише самі не дуже поспішали висловлюватися з питань реабілітації на шпальтах газет чи перед телекамерами, а й не давали роздмухати жар цієї вогненебезпечної теми. Навіть комісія Комітету партійного контролю при ЦК КПРС змушена була визнати консерватизм республіканського керівництва, блокування ним інформації про процес реабілітації. У довідці цієї комісії констатується: "Епізодичні інтерв'ю, повідомлення у республіканській та місцевій пресі, по радіо та телебаченню дають обмежену інформацію, а нерідко містять більше питань, ніж пояснень".
Отже, розгортання процесу реабілітації в Україні у 2-ій половині 80-х рр. лишає подвійне враження. З одного боку, стимулювання поглиблення цього процесу з союзного центру; створення у республіці системи організаційних структур, що займалися реабілітацією; повернення доброго імені невинно репресованим. Разом з тим, з іншого - ми маємо низку негативних явищ та процесів: гальмування реабілітації республіканськими державними структурами, існування значних відмінностей у темпах цього процесу в різних регіонах України, уповільнений перехід від реабілітації окремих осіб до реабілітації політичних організацій, течій та рухів, грубі помилки під час формування реабілітаційних комісій, звуження рамок реабілітаційного процесу тільки до розгляду справ жертв сталінських репресій 30-50-х рр., відсутність повноцінної гласності у висвітленні питань, пов'язаних з реабілітацією.
Уповільнений темп процесу реабілітації в Україні - явище не випадкове. Консервативне республіканське керівництво чудово розуміло, що реабілітація невинно засуджених - це не лише акт визнання помилок минулого, це і бомба уповільненої дії, закладена під систему, адже у ході реабілітаційного процесу дедалі більше з'ясовуються і обнародуються її злочини, стають зрозумілими механізм та цілі репресій, виринає правда про винуватців понівечення сотень тисяч людських доль. Саме тому правлячою елітою було зроблено все, щоб годинниковий механізм цієї бомби суттєво відставав від ходу історії і вибух народного невдоволення відбувся якомога пізніше.
Використана література:
1. Субтельний О. Історія України. - Львів, 1996.
2. Демократичні перехрестя // Журнал. - 2001. - №1.
Loading...

 
 

Цікаве