WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Життя і творчість Володимира Винниченка - Курсова робота

Життя і творчість Володимира Винниченка - Курсова робота

"випадків суспільності" - Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п'яниці.
Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання Мотрі, те, що називається "боротьбою мотивів". На кому зупинить вона свій вибір? Ілько і Андрій - цілком протилежні натури. Це видно навіть з несхожості стилю злодійської "роботи" кожного з них. Ілько не любить "приставлятися" й "піддурювати", його принцип - "побачив, узяв та й герехт". Андрієві ж потрібні "спектаклі"; він хитріший, вигадливіший, підступніший…
Для Мотрі Ілько є втіленням краси, Андрій - сили. Вона добре бачить різницю між ними двома. Красень Ілько добріший, але в його м'якості криється безвольність, а жінці потрібна надійна опора. Він безпосередній, ясніший - але й більш однолітній ("Я любуюся з тебе, - каже Мотря, - і як "отченаш" знаю тебе"; "вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала"). Андрій же, хоч і грубий, і навіть жорстокий у хвилини ревнощів, а все одно Мотря передчуває, що з ним вона "не пропаде", бо постійно матиме хоч і нечистий, а все-таки гріш. До того ж Андрій - батько її Іваська. Та й не знудиться вона з ним, як з Ільком: "Андрій то вже й сам чорт не взнає, - сьогодні він такий, завтра такий, тоді ще он який…"
І це справді так: читач устигає побачити Андрія не тільки у спалахах брутального гніву, а й несподіваної ніжності. Один стан його імпульсивної вдачі раптово приходить на зміну іншому, і головна причина того - ревнощі цього Отелло з винниченківського Сонгорода.
Але зробити остаточний вибір Мотрі нелегко - вона, як сама каже, "привикла" до обох. Оці хитання її душі між "силою" і "красою" в оповіданні Винниченка надзвичайно цікаві. Ситуація цілком класична: якби Ількові - Андрієва рішучість та воля, а Андрієві - Ількова врода й доброта… Двозначність своєї ситуації відчуває й сама Мотря, недарма ж вона, сміючись, каже Ількові: "Якби можна за двох вийти!" Хоч, зрештою, вибирає таки Андрія.
Ось такий цей нетрадиційний Винниченків любовний трикутник. Його не розламують якісь штучні психологічні парадокси: автору, загалом, вдається залишатися в берегах природної оповіді.
Утім, Леся Українка у своїй статті про прозу молодого Винниченка, відзначивши чимало достоїнств "Сили і краси", зауважувала саме з приводу неточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів і ситуацій ("не зовсім ясно, чому Ілько пасує перед Андрієм" - начебто ж усе промовляє про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці і надто різкий перепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу і благопристойністю - після нього (…). Найбільшу ж незгоду викликало в неї намагання Винниченка зумовити злодійство Ілька й Андрія більш глибокими соціальними мотивами (як каже Ілько, "тоді буду робить, як будуть робити… усі багачі"; "я з бідного не деру"…).
Якщо попередні Лесині зауваження подано у формі здивувань і "зустрічних міркувань", то цього разу вона категоричніша. Натяжка молодого прозаїка щодо соціального (нібито!) протестанства двох сонгородських приятелів її "неприємно вражає". "Звичайно, серед злодіїв і розбійників зустрічаються люди із суто реформаторськими нахилами, … але герої п. Винниченка… надто дріб'язкові і в почуттях, і у вчинках", - цілком резонно зауважує авторка статті, додаючи, що подібна натяжка характерна й для творів досвідченіших письменників ("Лихі люди" Панаса Мирного, повість Максима Горького "Троє"…).
Робити з Ілька Чубатого такого собі сонгородського Кармелюка - і справді марна річ; конфлікт оповідання розгортається не в соціальній, а в психологічно-побутовій площині. І якщо більшість членів редакції журналу "Киевская старина" висловлювалася проти публікацій "Сили і краси" на сторінках часопису (потрібна була сильна "пресія" Чикаленка, щоб твір таки з'явився в друці!), то головна причина такої настороженості полягала в нестандартному підході молодого Винниченка до традиційної моралі. Він показує порок, у якому… не має пороку, гріх, у якому… немає гріха. Щодо персонажів його "Сили і краси" можна було б повторити слова російського критика-народника М. Михайловського, сказані на адресу босяків Горького: вони - "не отвергнутые, но отвергшие"! Якщо вони й "виломилися" із установлених норм, то зовсім від того не страждають. Є навіть якась гріховна поезія в тому мимовільному викликові, якій вони кидають оточенню. Їхній "буйний", некерований світ під пером Винниченка має якусь загадкову привабу, що й викликало опір поважних київських інтелігентів старшої генерації.
У "Силі і красі" можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут проглядає думка про відносність, умовність усіляких моральних табу. Як казав один із героїв Шекспіра: "ніщо не є саме собою добре чи погане - таке воно стає у нашім сприйнятті". Що ж до "нашого сприйняття", то Винниченко з азартом відкидав пуританську регламентованість життя, хоч - був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, починав проглядати культ насолоди життям, який нічого-нічогісінько над собою не визнає. Радість життя, його повнота і яскравість - понад усе! У "Силі і красі" така Винниченкова філософія лише зароджувалася. У полемічних, різких тонах він формулюватиме її трохи згодом - передусім у п'єсах і романах 1907-1912 рр.
А поки що Винниченко сперечається із старою літературною традицією, кепкуючи, скажімо, над манерою змальовувати дівочу красу, а ля Нечуй-Левицький ("Сила і краса"), над безнадійним провінціалізмом "малоросійських" труп ("Антрепреньор Гаркун-Задунайський")… Сучасники помічали в оповіданні "Сила і краса" бунт - "бунт проти мертвотного спокою, проти…повільності, застою"; в Андрієві, який уособлює силу, бачили "початок протесту проти сонгородської млявості… індивідуалізм та романтику сильної натури".
З бунту літературних неофітів рано чи пізно постає нова художня реальність. Об'єктивна ж потреба в якісному оновленні української літератури на межі століть була вельми гострою. Молодий Винниченко з його зухвалим намаганням заперечити стереотипи ішов на зустріч цій потребі.
Боротьба генерацій і антрепренер Гаркун-Задунайський.
На перехресті ХІХ і ХХ століть українська літературна молодь досить різко протиставила себе старшій генерації. Усвідомлюючи себе як нове покоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу, вона багато що заперечувала в досвіді "батьків". "Конфлікт поколінь" набирав гостроти. Особливо різко прозвучали статті авторів журналу "Українська хата" (псевдонім - М. Євшана і М. Сріблянського), які "боротьбу генерацій" обгрунтовували як запоруку розвитку, оновлення літератури. Вогонь було відкрито по українофільству, "патріотично-романтичній жувачці", тобто - літературі народницького гатунку.
Микола Євшан і Сергій Єфремов - ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках "Української хати" і газети "Рада". Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на досвід європейської літератури, зокрема - на модерністські течії в ній; вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості; їх вабив ідеал незаангажованого, вільного від проповіді "певних громадських або партійних інтересів" мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі "популярних брошур" і "копіювання дійсності". Заперечуючи утилітарність літератури, хатяни кликали молодь "під прапор мистецтва", маючи на
Loading...

 
 

Цікаве