WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Дипломатичні звязки між Візантією та Руссю з 860 по 1043 рр. (очима історика Жана-П - Реферат

Дипломатичні звязки між Візантією та Руссю з 860 по 1043 рр. (очима історика Жана-П - Реферат

фіксуються впродовж ІІІ-VII ст. н.е., переважно поряд із склавинами (гр. Sklavenoi), своєрідним відбиттям слова слов'яни, які, врешті, й поглинули їх. Анти й склавини хоч і єдналися узами історичної спорідненості, минулою однойменністю (венеди, спори), мовою, територіальним сусідством (принаймні на Дністрі й Дунаї), звичаями тощо, все ж були різними етносами, які нерідко конфліктували й конфронтували між собою.
За А. Куником, "анти...були, насправді, не слов'янами, а лише династами азійського (черкеського?) походження, які підкорили собі чорноморських слов'ян у VІ ст. (?- О. С.)... й у візантійських письменників згадувалися так само окремо від слов'ян, як болгари та руси". Цікаво, що на цьому тлі складається система слов'янських племен, які дістали свої етноніми від чужоземців. Сюди належать: балканські болгари/булгари (тюркізм), руси (русини, русичі, руснаки, руські, вони ж на заході деінде ще й досі рутени/Ruthenos - кельтизм), білоруси (мають слов'яно-кельтський варіант), серби/сорби (індоаризм), хорвати (іранізм).
"Незліченні" анти, займаючи величезні простори північніше Азово-Чорномор'я, тобто між Доном і Дунаєм, зникли безслідно, майже як і знамениті їхні суперники авари-обри. З ними лише обережно позалінгвально-географічно пов'язують племена уличів і тиверців, можливо, полян. О. Шахматов ототожнював антів (гр. Antai/ Antes) з предками всього східного слов'янства, початок формування якого датується рухом праслов'ян з басейну Вісли на Наддунайщину. Лишається недослідженим протилежний напрям розселення антів, так само як і декларований візантійцями факт розпаду на антів і склавинів єдності, званої спорами (Spori). Цікаво, що цей етнонім ще й досі не має надійної етимології. А що коли це один з найдавніших слов'янізмів, зафіксований у період великого й переповненого "спорами" - суперечками за землю переселення народів? "Від Прокопія (Кесарійського - О. С.), - пише О. Шахматов, - ми дізнаємося, що анти (...) в царювання Юстина (518-527 р.), перейшовши Дунай, напали на імперію, де дістали поразку від Германа, котрий стояв на чолі фракійських військ". Знаменитий мовознавець, вивчаючи історико-етнографічні особливості життя антів і не маючи в своєму розпорядженні такого важливого наукового апарату, як сучасний корпус новгородських берестяних грамот, доходить висновків, що першою прабатьківщиною східних слов'ян (в оригіналі "русского народа") "була територія антів, тобто - область між Прутом і Дніпром", всупереч тим, хто вважав, що вона містилася в Білорусії, в Карпатах, біля гирла Дунаю, в понизів'ї Пруту, Дністра й Дніпра. 558 р. в цьому районі на антів напали авари, які з допомогою лангобардів зайняли 567 р. землю гепідів, котра тяглася аж до рік Драви й Сави (суч. Хорватія). Анти ж під тиском аварів-обрів, за О. Шахматовим, відійшли до Волині (теперішні Волинська, Рівненська й Житомирська обл.) та північної Київщини, котрі й стали "колискою руського племені, руською прабатьківщиною"[1], другою вже за рахунком. Автор натякає на можливість виникнення в той час антського союзу племен, до якого входили, наприклад, дуліби.
М. Грушевський, добре знаючи життя антів, їхні воєнно-дипломатичні та інші взаємостосунки з Візантією, дінсько-дністерський життєвий простір і т.ін., доходив висновків, що анти не східні й полудневі галузі слов'янства, а південна частина північно-східного відгалуження, тобто ті племена, що утворили "етнографічну цілість, яку тепер звемо українсько-руською... Сі анти виступають на території, де пізніше бачимо русинів і де й тоді - в VI ст. не міг сидіти ніякий інший слов'янський народ, розумію краї між Дністром і Доном... Антська колонізація вповні відповідає тому, що ми на основі... сказаного про напрями слов'янської колонізації могли б викомбіновувати про правітчизну нашого народу й напрям його колонізації... В антах маємо предків українсько-руських племен" [2].
Усупереч цьому А. Погодін заявляв: "В антах можна бачити предків усієї східної, руської галузі слов'янства, а не тільки її української частини... п. Грушевським керувало патріотичне бажання почати історію України з якомога давніших часів" [3]. Це положення набуло гостроти за тоталітарної доби. "Можна згадати, - продовжував "русскую идею" П. Третьяков, - ще тенденційну спробу М. Грушевського розглядати антське минуле з позицій своєї націоналістичної концепції історії України, де анти дістали освячення, дуже далеке від історичної дійсності" [4].
Однак життя посміялося з противників концепції антів як пращурів українців. Нещодавно газета "Известия" (Москва) надрукувала заяву керівника Новгородської археологічної експедиції академіка В. Яніна, в якій, з нашого погляду, переконливо показано, що панівна догма "общерусскости" східних слов'ян дала тріщину. На основі майже тисячі новгородських берестяних грамот ХІ - ХVІ ст. й порівняльно-історичних студій академіка А. Залізняка зроблено висновок: розвиток північно-східних слов'ян ішов не від спільної "давньоруської" мови, яка нібито після татаро-монгольської навали розпалася на три інші: російську, українську й білоруську, а навпаки, у напрямі прямо протилежному - їхнього взаємовпливу й зближення. Носії історично кривицького (псковського та ін.), в'ятського (володимиро-суздальського), ільменсько-словенського (новгородського), а також радимицького діалектів, на базі яких згодом сформувалися росіяни й білоруси (частково), прийшли на східнослов'янську територію іззаходу, з північної Польщі й Німеччини. Таким чином, росіяни виявилися рідними братами полякам, а не ... українцям [5], котрі, в основному, виникли на антсько-склавинській основі, дуже спорідненій у своєму етногенезі й етнічній історії з мовами хорватською (пор. у Карпатах білих хорватів княжої доби) й сербською, на що вказував уже С. Смаль-Стоцький.
Дослідження антського питання ще далеке від свого завершення. Найчастіше антів шукають, і не без причини, на сході, майже забуваючи про західний аспект цього питання. Так наприклад, лишилися поза увагою дослідників повідомлення про наявність у середньовічних і пізніших легендах Тиролю й Хорутанії (суч. Словенії), сусідньої з Хорватією, відомостей про антів, або антських людей, які жили ізольовано в печерах, далеко від цивілізованого світу.
Отож, анти - дуже давнє гетерогенне етнічне утворення, пов'язане генетично з найархаїчнішими мовами Європи. "Анти, - пише В. Сєдов, - це група слов'ян, яка розселилася в межиріччі Дніпра й Дністра серед іраномовного населення, яке було ними асимільоване. Це було діалектно-племінне угрупування слов'ян у VI - VII ст., котре мало свої етнографічні особливості... Це племінне угрупування належить ще до праслов'янського періоду" [6].
Хочемо нагадати про деякі спроби пояснити їхній етнонім. Певний час у науці фігурував половецький аспект таких студій (від тюрк. Ant "присяга, клятва"), іранський і слов'янський (внаслідок штучного поділу гіпотетичного Slaveta "слов'яни" на Slavi й Antae) та ін. З цього приводу О. Трубачов зазначає: "Цікаво, що, вважаючи іранським, учені зближали цей етнонім із тохарським ant "рівнина", з лексемою "сліпий, темний", репрезентованою як в авестійському anda-, так і в д.-інд. andha-, й нарешті, з винятково давньоіндійським anta- "кінець, край". Унаслідок такої ранимої методики поняття "іранський" набувало все більше географічного, а не лінгвістичного характеру... В етнічній номенклатурі самих іранців (скіфів, сарматів) немає антів, а спроби виділити цей етнонім у складі назв сарматських соціально-етнічних угрупувань Limigantes, Ardaragantes викликають сумнів. Тохарська етимологія (...) дуже не надійна, зближення з anda- "сліпий" перш за все зустрічає перешкоди в фонетиці. Залишається...Antai з д.-інд. anta- "кінець, край" бездоганне фонетично, а також семантично, тому що так звані анти справді займали південно-східний край слов'янства, відомий пізніше під назвою Україна" [7]. Етимон заслуговує ширшої семантизації (пор. санскр. anta "близький, прекрасний, чудовий, край, рубіж"), він зусібіч оспівує Вкраїну.
ЛІТЕРАТУРА
Шахматов А. Введение в курс истории русского языка. - Пг., 1916, с. 45-51.
Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. - Львів, 1904, с. 156.
Погодин А. Из истории славянских передвижений. - СПб, 1901, с. 27.
Третьяков П. Восточнославянские племена. - М., 1953, с. 154.
Известия (Москва). - 1998. - №106. - c. 5.
Седов В. Происхождение и ранняя история славян. - М., 1979, с. 125.
Трубачев О. Лингвистическая периферия древнейшего славянства: Индоарийцы в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания. - 1977. - №6. - С.13-29.
Loading...

 
 

Цікаве