WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Етнічність історично-етнографічних регіонів України (пошукова р-та) - Реферат

Етнічність історично-етнографічних регіонів України (пошукова р-та) - Реферат

Запорожье в остатках старины и преданий. Киев, 1910;
" Галиция. Краткий обзор географии, этнографии, истории и экономической жизни страны. Харьков, 1914;
" Сумцов М. Ф. Слобожани: Історично-етнографічна розвідка. Харків, 1918;
" Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII-XIII веков. Киев, 1980;
" Шабульдо Ф. М. Земля Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. Киев, 1983;
" Полесье. Материальная культура. Киев, 1988;
" Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині. К., 1992;
" Берг Л. С. Бессарабия: страна - люди - хозяйство. М., 1993;
" Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. Львів, 1993;
" Поділля: Історико-етнографічне дослідження. К., 1994.
Історична етапність традиційної культури
Етнічна історія рельєфніше виявляється в традиційно-побутовій культурі, атакож у етнічній самосвідомості та ментальності.
Особливо суттєві нашарування містить традиційно-побутова культура періоду регіоналізації України (XIV-XVIII ст.), який можна вважати переломним у тривалій історичній динаміці архаїчної, традиційної, землеробської в основі культури. Історична етапність народної культури виявилася через два ключових явища: по-перше, через творення регіональних форм культури, по-друге, через взаємодію двох могутніх культурних пластів, а по суті, двох типів ментальності.
Варіативність притаманна і культурі ранішого часу, однак тоді вона розвивалася на одному етнокультурному грунті й рамках схожих етнодержавних цінностей, наприклад, цінностей "руської землі", "руського духу". І, отже, не випадково, що за такою спрямованістю досить легко відбувалося формування державних атрибутів, скажімо, Київської Русі. Але з того часу, як почалося відторгнення від неї окремих земель сусідніми державами, сталося певне руйнування спільного фундаменту, бо до нього привносилися чужорідні культурні компоненти. І більше того, власне етнічна основа замикалася в регіональних межах, позначаючись на уповільненні консолідаційних процесів. Розвиток останніх, як відомо, розтягнувся на століття, і потрібні були кардинальні зміни в національному житті, аби прискорити ці процеси. Таким кардинальним чинником стала національно-визвольна боротьба українського народу.
Неоднозначність розвитку етнічної історії України відбилася на основоположних засадах соціального життя та культурних цінностях. Однією з підвалин соціального життя в традиційному суспільстві завжди була система звичаєвого права як головний регулятор стосунків між людьми і важлива ділянка народної свідомості. За давньоруських часів її правову основу становила сукупність народних юридичних та моральних звичаїв, що грунтувалися насамперед на загальнолюдських цінностях: чесності, справедливості, близьких до релігійних уявлень. І це при тому, що кожне давньоруське плем'я "имяху бо обичай свой и закон отец своих и преданья, кождо свой нрав".
В міру консолідації племен та етноплемінних об'єднань упорядковувалася система звичаєвого права, що виявилося, і зокремa, в її універсалізації. Саме таке спрямування звичаєвих норм лягло в основу правової системи Давньоруської держави, відомої на початку X ст. як "Закон руський". Увібравши все розмаїття правових норм і зводячи їх до універсальної системи, "Закон руський" став згодом підвалиною юридичногокодексу Київської Русі - "Руської Правди", її традиції розвивалися і в подальших системах звичаєвого права, частково навіть у тих, що складалися за інших державно-політичних умов.
Проте нові умови визначили своєрідні правові системи, найбільш рельєфно у XIV-XVI ст., тобто в період інтенсивної регіоналізації України. Тоді утворилися правові системи кількох типів: на Наддніпрянщині тривалий час побутувало руське право, у Підкарпатській Русі - волоське, в Галичині - німецьке, в Поліських районах України право майже до XIX ст. регулювалося Литовським статутом 1529 р.
Інтер'єр української хати XVII ст.
За такої розмаїтості правових систем по-різному складався й побут: принципи земельного володіння і користування, форми громадського устрою, внутрішньородинні взаємини, власне, вся традиційно-побутова культура є регіональною за своєю суттю. Скажімо, на Закарпатті були поширені урбаріальні громади, члени яких мали право користуватися окремими наділами, котрі, втім, фіксувалися грамотами як власність поміщика; щодо пасовищ, то вони були колективною власністю сільської громади. На Правобережжі, згідно з так званою "Уставою на волоки" 1557 p., побутували дворищні громади: їхні члени мали право індивідуального володіння і орною землею, і значною частиною угідь.
Інші громади будувалися на засадах займанщини - давніх нормах звичаєвого права. Вважалося, що коли селянин обробляв незайману землю, він діставав право на володіння нею. Це широко практикувалося козацтвом Запорізької Січі, селянами Слобідської України, степової частини Правобережжя і особливо південних районів України, тобто там, де були вільні землі. У північних районах України, найбільш архаїчних щодо сімейного і дворищного устрою, майже до XIX ст. зберігався найдавніший тип громад - сябринні громади. Вони об'єднували певну групу осіб, що спільно володіла земельними угіддями. Логічним продовженням сябринства та дворищних громад стали поземельні спілки - об'єднання громад для спільного користування ріллею та угіддями кількох сусідніх сіл.
Своєрідність правових систем, що мали чітко виражену регіональну основу, спричинила подібну регіональність і в інших компонентах побуту, занять та культури. Найрельєфніше така тенденція виявилася в сфері матеріальної культури, зокрема в традиційному житлі. Адже тип житла, як і увесь комплекс господарських будівель, визначається і типом господарських занять, і формою родини, регульованими нормами звичаєвого права, і природними чинниками. Система цих чинників відбивала своєрідну типологію народного українського житла, що співвідноситься не лише з природно-кліматичними зонами України, а й з системою етнокультурних цінностей та звичаєвих норм - також регіональних у своїй основі.
Регіональність українського народного житла, як і матеріальної культури взагалі, і традиційно-побутової культури в цілому формувалася переважно в період XIV-XVIII ст. Воно поділяється на п'ять основних регіональних типів, кожен з яких підрозділяється на підтипи, а ті, в свою чергу, на зони, а зони - на варіанти. Усе розмаїття цієї розгалуженої системи збігається з типологією історично-етнографічного районування, в структурі якої є і великі історично-культурні області, й історично-етнографічні регіони, й історичні зони, й етнографічні райони, тобто вся палітра етнічних земель. Кожне з угруповань, самобутнє й неповторне, разом з тим виявляється через специфічність зональної культури.
Отже, на етнічному і природному грунті України вирізняються такі регіональні типи житла: лівобережний,
Loading...

 
 

Цікаве