WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Етнічність історично-етнографічних регіонів України (пошукова р-та) - Реферат

Етнічність історично-етнографічних регіонів України (пошукова р-та) - Реферат

узвичаїлася самоназва "литвини" як означення їхньої етнографічної самобутності. В системі ієрархічної самосвідомості литвини як етнографічна група усвідомлювали свою причетність як до цієї групи, так і до Київської Русі, козацтва та України.
Слобожанщина (Слобідська Україна) - історично-етнографічний регіон України, що формувався на перетині осілої й кочової людності, в зоні інтенсивних контактів та взаємовпливів різних культур. Колись ці споконвічні українські землі звалися Заліською Україною, "полудневими" землями, а в більш віддаленічаси - Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Тривалий час Слобожанщина була "диким полем" між Україною, Росією та Кримським ханством. Першим, хто відважився захистити ці землі від кримських орд, був український князь Дмитро Вишневецький (відомий з українських дум як Байда): у 1559 р. "побив кримцов на Яйдаре". Відтоді українські козаки стали повноправними господарями у слобідських землях. Вже у 1599 р. вони заселили Валуйки, а згодом Усерду, Яблуневе, Корочу; 587 козацьких сімей мешкали у Харкові. На початку XVII ст. на вільних землях засновуються десятки українських сіл. Тільки Іван Мазепа, котрий особливо хотів утвердитися на Слобожанщині, мав 49 сіл, селищ та слобід, у яких налічувалося 5136 селянських дворів та 967 дворів "вільних черкасів".
Власне, українська колонізація Слобожанщини дала змогу Московській державі пересунути її південні кордони від Путивля до Війська Запорізького, поступово заселяючи нові землі російськими поселенцями. Серед останніх здебільшого були "служилі" люди (стрільці, пушкарі, засічна сторожа, воротники, діти боярські) - однодворці, покликані захищати прикордонні землі. Саме з цією метою у XVII-XVIII ст. ними побудовано кілька величезних фортифікаційних споруд-ліній: Бахмутська лінія, Нова лінія тощо.
Окрім ратних людей, колонізаційна хвиля охопила також біглих кріпосних з центральних губерній Росії, а з другої половини XVIII ст. - російських селян, переселених поміщиками на "слободні землі". Саме вони стали основою етнічно змішаних поселень Слобожанщини. Певну роль у заселенні Східної Слобожанщини відігравало і донське козацтво, що часто взаємодіяло з українським козацтвом. Одним з перших, хто почав освоювати землі у Дикому полі, був гетьман Острянин, який у 1638 p., перейшовши російський кордон, осів на старому городищі Чугуєві. Там, на етнокультурному і міждержавному неспокійному прикордонні, налагоджувалося мирне життя сміливих переселенців з України, Росії, в тому числі з Дону. Саме про цей слобідський край Микола Сумцов писав: "...хто побував на Слобожанщині, побачив, що край цей добрий на все - хліборобство, бджільництво, усяку садовину й городину".
Донщина (Подоння, Донбас) - частина східно-слов'янських земель (сучасні Донецька та Луганська області), які інтенсивно колонізувалися українцями, а також росіянами та іншими національними групами людей у XVII-XVIII ст., після їхнього звільнення від Кримського ханства і Туреччини. Це, власне, "слободні" землі, Дике поле, Гуляйполе та інші.
За літописними свідченнями ці землі, відомі з VIII ст. як "полудневі", були місцем розселення слов'ян і доходили до Дону: "подорожник Рюйсброк називав Дон кордоном Русі", її окраїнною територією була Тмуторокань. Проте з наступом степових кочівників - хозар, печенігів, половців - розпочалася тривала боротьба східних слов'ян за своє "чисте поле".
Історична пам'ять зберігає декілька припливів і відпливів східнослов'янських племен, а відтак і українців. Перша хвиля розселення слов'ян у придонські степи припала на VII-VIII ст., а відплив із степів та передстепових країн під тиском печенігів - на X ст.; вдруге рух у степи спостерігався в середині XI ст., коли ослабла печенізька орда; новий відтік - наприкінці XI ст. під тиском половців; третій наступ на степи відбувся в XII ст. і був пов'язаний з занепадом половецької сили й хижацтва; татарська навала XIII ст., що принесла жахливу руйнацію всього українського Подніпров'я, - і колонізаційні успіхи XIV-XV ст. (п'ята хвиля), коли татарська орда в усобицях втратила будь-яку активність і силу; кримські спустошення кінця XV - першої половини XVI ст. української передстепової території - і нова (шоста) колонізаційна хвиля, яка з розвитком військових сил українців (козаків) просунулася на зламі XVI-XVII ст. в спустошені простори.
З другої половини XVI ст. тиск турецьких орд послаблюється, натомість посилюється рух українського населення, спричинений соціальними, політичними та національними утисками прийшлих та "своїх" гнобителів. Масовий рух розпочався у XVI ст. і тривав у XVII, XVIII і навіть у XIX ст., коли українські біглі селяни залюднювали величезні простори Донщини, Слобожанщини, Українського Причорномор'я.
Усі ці міграційні хвилі і флуктуації мали величезний вплив на українську етніку, зокрема на регіональність її структури. Лакмусом цього процесу може слугувати мова в усьому розмаїтті її говірок та діалектів: найхарактерніші з них збереглися, як правило, на окраїнах, насамперед там, де не було значних переміщень - у західних, гірських, поліських зонах; в інших місцях вони позначені новоутвореннями.
Нижня Наддніпрянщина, відома ще як "Південь України", "Українське Причорномор'я", "Таврія", разом з Донщиною становила Український степ, де 5000 років тому розташовувалася одна з найдавніших прабатьківщин трипільської культури, що поширювалася до Середньої Наддніпрянщини. Відтоді Українське Причорномор'я було заселене слов'янською людністю; понад 1000 років тому воно становило ядро розселення східнослов'янських племінних об'єднань уличів і тиверців, а відтак стало зоною міграційних флуктуацій слов'ян та степових кочівників.
Початок планомірного заселення Причорноморських степів припадає на XVII-XVIII ст., насамперед українськими козаками, які утворили там Причорноморське козацтво. Про це, свідчить, зокрема, виданий царським урядом указ "Про неукріплення в холопство малоросіян". Масове ж заселення краю відбувалось у XVIII ст., відоме в історії як шоста колонізаційна хвиля на споконвічні землі слов'ян. В основному це були переселенці з різних регіонів України, насамперед з Полтавщини, Київщини та Чернігівщини, що обумовило високий рівень українізації Степової України: наприкінці XVIII ст.- 71,5 %, наприкінці XIX - 75 %.
Другий етнічний міграційний потік складали росіяни, здебільшого трьох соціальних категорій: військові переселенці, селяни та сектанти. Пріоритетне значення серед них надавалося військовим переселенцям та державним селянам (військовим поселянам), які несли військову службу та сплачували поземельну ренту. Для виконання завдань військово-стратегічного характеру, спрямованих на захист прикордонних районів, було утворено Новоросійську губернію. Перша згадка про неї міститься в царському указі від 22 березня 1764 р. в зв'язку з об'єднанням Нової Сербії та Нової Слобожанщини в губернію, її ядро
Loading...

 
 

Цікаве