WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Етнічність історично-етнографічних регіонів України (пошукова р-та) - Реферат

Етнічність історично-етнографічних регіонів України (пошукова р-та) - Реферат

Запорізьке козацтво є, до певної міри, явищем етнокультурного відродження тих давніх військових традицій, але на дещо іншому етносоціальному грунті. Причому таке відродження виявлялося не через окремі компоненти, а через відтворення всієї соціально-культурної системи, зокрема через відродження інституту лицарства.
Запорізьке козацтво, по суті, являло собою духовно-лицарський орден, успадкувало традиції давньоруської військової дружини з усіма її атрибутами: традиціями побратимства, вовчими союзами, культом меча - шаблі, культом коня, слова, символікою червоного кольору, замкнутістю чоловічих товариств. До речі, всі названі атрибути були притаманними більшості індоєвропейських народів, оспіваних у книзі священних гімнів арійців, котрі мігрували з євразійських степів до Індії 3500 років тому, - у Рігведі.
Тоді, як і в середньовічні часи, існували військові громади, союзи воїнів-вовків, дружини й лицарські ватаги (комітати), що захищали мирних общинників та шукали війни. Вони виникали на основі первісної родової общини і на родинних принципах, на засадах рівності й особистої доблесті.Опис однієї з варварських дружин початку нашої ери подає, наприклад, Тацит: вожді й рядові дружинники шукають війни. Великий почет неможливо утримувати в мирний час, бо його члени вимагають подарунків і нагород. Тривалий мир змушує воїнів переходити до інших вождів, що ведуть переможні війни. Вони з презирством ставляться до мирної праці і, якщо не воюють, то проводять час у полюванні, неробстві та бенкетах. Мирні общинники утримують дружину, приносячи вождям дари. Вождем комітату ставали не завдяки благородному походженню, а через особисту доблесть.
Цьому способу життя відповідала і давньоруська княжа дружина, і пізніше січове товариство. "Війна для козака, - писав Дмитро Яворницький, - була так необхідна, як птаху крила, як рибі вода. Без війни козак - не козак, без війни лицар - не лицар. Козак зовсім не боявся, а любив війну. Він піклувався не так про те, щоб врятувати собі життя, як про те, щоб вмерти в бою, як вмирають істинні лицарі на війні".
Відповідно культивувалися військові атрибути, символікою яких був червоний колір. Він, до речі, характерний для всіх військових угруповань давнини, войовничих народів або військових верств населення. Військова аристократія майже всіх суспільств убиралася в одяг червоного кольору, як і дружинники київських князів - "червоне крзно", "чрвені щити", корогви, стяги, і козацька старшина - червоні свити й шаровари.
Культ червоного кольору сягає знову-таки індоєвропейської культурної традиції, зокрема тих арійських племен, що мешкали в степах Північного Причорномор'я 5000 років тому. Він простежується і в поховальному звичаї посипати небіжчика червоною фарбою, і в поклонінні богу вогню Агні, і в символізації бойового червоного полотнища із очищувальним вогнем та богом вогню.
Сакрального значення червоному кольору надавали й січовики: їхні бойові прапори були малинового (власне, червоного) кольору, як і поховальне покривало. Майже до XIX ст. козаків в Україні ховали під червоною китайкою, всіх інших - у білих саванах або в одязі жовтого кольору.
При всій етногенетичній схожості запорізького козацтва з середньовічним європейським лицарством українське козацьке лицарство - явище унікальне. Воно відтворює дещо інші культурні цінності і своєрідний національний дух, притаманний лише українцям. Саме через це інші народи виявляли національний дух або через інші форми лицарства, або через його відсутність. Скажімо, росіянам воно не відоме. З цього приводу Микола Бердяєв писав: "Дуже характерно, що в російській історії не було лицарства, цього мужнього начала, з цим пов'язаний недостатній розвиток особистісного начала в російському житті. Лицарство виковує почуття особистої гідності й честі, сприяє загартуванню особистості. Цього особистісного загартування не створювала російська історія".
Щодо українців, то вони в XVI-XVII ст. сприймали дух козацького лицарства, котрий стверджував людину як сильну і мужню особистість. Насамперед це стосувалося січовиків - людей вільних і, як правило, не пов'язаних з хліборобством, філософія яких відбилася в козацьких піснях: "...Шабля й люлька - вся родина, сивий коник - то мій брат".
Проте утвердження козацького духу і козацької культури заходило в суперечність із усталеними цінностями, сформованими на архаїчному землеробському етнокультурному грунті. Одне з головних протиріч - протиставлення чоловічого начала жіночому. Давній пласт української культури тримався на обожнюванні землі, освяченні землеробської праці та на шануванні жінки як головної фігури в ритуальному збереженні хліборобських цінностей. Козацьке ж лицарство, на відміну від західноєвропейського, зневажливо ставилося до жінки і, отже, до цінностей, які вона уособлювала.
Така філософія формувалася всім способом життя козаків, замішаного на традиціях воїнів-вовків. Пізніше ці традиції стали підгрунтям для створення лицарсько-чернечих орденів. Згідно з такими традиціями січовикам заборонялося одружуватися ("Лицарю лицарська й честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати") і під страхом смертної кари проводити жінку на Січ.
Однак жінка в українському суспільстві користувалася повагою і авторитетом, і більше того - саме в козацькі часи вона набувала тих національних рис - незалежності та самостійності, що помітно вирізняють її з-поміж жінок інших національностей. Цьому сприяла насамперед та нестабільна обстановка, пов'язана із національно-визвольною боротьбою, коли чоловіки змушені були на тривалий час залишати домівку, а жінки - самостійно вести все домашнє господарство.
Селянсько-козацьке озброєння та клейноди
часів Визвольної війни XVII ст.
Щодо чоловіків-січовиків, вихованих у аскетичних умовах та на принципах лицарського ордену, то їм за дружину правила шабля - лицарська чесна зброя. У козацьких піснях вона ласкаво називається дружиною - панночкою молоденькою: "Ой, панночка наша шаблюка! З бусурманом зустрілась, не раз, не два цілувалась". І це не просто поетичний образ, це культовий атрибут, запроваджений у систему релігійних цінностей ще за язичницьких часів. Принаймні археологічні дані засвідчують його побутування ще у II тис. до н. е. у народів Близького Сходу, а серед племен, що мешкали в українських степах, - в III ст. до н. е. Обряди саме цих племен згадував Аміан Марцелін, котрий писав, що вони, за варварським звичаєм, встромлюють у землю меч і поклоняються йому як Марсу.
Пізніше культ зброї узвичаюється в системі християнських цінностей через її освячення, а також через посвяту воїнів у лицарство. На цій засаді в країнах Західної Європи утворюються духовно-лицарські ордени, приналежність до яких засвідчувалася чернечою обітницею. Вона не тільки прирікала воїнів на безшлюбність, а й прилучала до когорти "христового воїнства" з правом проливати кров за
Loading...

 
 

Цікаве