WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Етнічність історично-етнографічних регіонів України (пошукова р-та) - Реферат

Етнічність історично-етнографічних регіонів України (пошукова р-та) - Реферат

правобережний, поліський, карпатський, степовий (південний). Лівобережний регіональний тип розподіляється на середньонаддніпрянський, полтавський та слобожанський підтипи; правобережний - на галицький та подільський; карпатський - на гуцульський, бойківський, лемківський, покутський, буковинський та долино-закарпатський; степовий (південний) - на буджацький, нижньодніпровський, приазовський, кримський.
Кожний регіональний тип має головні ознаки: системну забудову, характер зв'язку між господарськими спорудами, тип планування хати, кількість житлових приміщень та господарських будівель. Так, для поліського житла є характерним зв'язок між усіма господарськими спорудами, для лівобережного - вільне розташування споруд, для південного - однорядна забудова, для карпатського - замкнений зв'язок між усіма елементами садиби. Щодо зональних варіантів, то вони визначаються або другорядними конструктивними елементами (формою даху, наявністю ганку, конструкцією стін тощо), або природними умовами(будівельним матеріалом, місцем розташування житла). Саме через це зональна варіативність розмаїтіша, ніж регіональна, хоча і тут усталилися типи, що є своєрідними символами етнічної землі, або історичної зони. Такими стали, наприклад, круглий двір, характерний для Поділля; гуцульська гражда; козацький двір; притаманна Півдню довга хата; особливої символічності набула українська "біла хата" - найбільш поширена на Середній Наддніпрянщині, насамперед Надпоріжжі.
Традиційна українська вишиванка
Типології народного житла майже аналогічні регіональним комплексам традиційного одягу, котрий за системою крою, декоративного оздоблення, набором компонентів поділяється на середньонаддніпрянський, поліський, слобожанський, волинський, карпатський, закарпатський, подільський комплекси з низкою зональних варіантів: наддністрянський, гуцульський, долинянський, бойківський, покутянський тощо.
Регіонально-зональні варіанти комплексів вбрання визначаються не лише конструктивними чи декоративними особливостями, а й системою обрядів та звичаїв, пов'язаних або певним видом одягу, або способом його носіння, або сполученням кольорів та його окремих елементів. Кожна з таких ознак є певним кодом, що вказує на регіональну приналежність, етнічне коріння й навіть духовний світ людей. Український одяг XIV-XVIII ст., регіональне розмаїтий, разом з тим генетичне близький одягу давньоруського населення (щоправда, міра збереження давніх рис неоднакова в різних регіонах), тим більше, що він вписується в дуже схожу для всіх українців духовну систему. Те ж саме стосується й інших компонентів традиційно-побутової культури. А це знак того, що при всій зональній варіативності вона не втратила загальноетнічних рис.
За певних умов регіональна культура може стати і уособленням загальноетнічних цінностей, віддзеркаленням справді національного духу. Таких якостей набула культура і ментальність запорізького козацтва. Починаючи з XVI ст. на традиційну українську етніку нашаровується новий могутній пласт - козацька культура і козацький тип національного характеру.
Козацький етнокультурний пласт замішувався на українському грунті, проте на інтеретнічних засадах, що, по суті, в традиціях формування населення Русі-України. В дусі давніх традицій зароджувалось і саме козацтво - як результат невпинної боротьби осілого хліборобського народу з кочовими степовиками. Як окрема суспільна верства, зазначав Д. Дорошенко, зі своїм окремим устроєм, звичаями, організацією воно почало формуватись у XVI ст., а остаточно вироблених форм набуло на зламі XVI-XVII ст.
Своєрідність устрою козацтва зумовлювалась насамперед тим, що воно грунтувалося на християнських засадах, зокрема православних. І це було не тільки прапором, під яким збирався народ, зазнаючи "від ляхів на православ'я гоніння", як записано в "Літопису Самовидця", а й світоглядною системою козацтва та основою його моральних принципів. Свідченням цього може бути універсал, написаний Богданом Хмельницьким, у якому є й такі слова: "...если умрем за благочестивую веру нашу, то не токмо слава и отвага наша рыцарския во всех европейских и инших странах и далеких землях славно провозгласится, но и упование наше (еже за благочестие умрети) будет безсмертия исполнено и страдальческими венцы от Бога венчано".
Християнські засади козацтва позначалися і на його структурі, і на соціальному устрої, ключовим серед яких виступало поняття "братства". Воно за змістом було близьким до релігійних братств, і недаремно козаків сприймали як захисників православних та православної віри. Більше того, моральні норми кодексу козацтва багато в чому збігалися з положеннями статуту релігійних братств. Отож видається природним, що Військо Запорізьке за гетьманства Петра Конашевича-Сагайдачного вступило (1620 р.) до Київського братства.
Принципи побратимства, на яких будувалося козацтво, сприяли демократизації його устрою, принаймні на першій стадії його розвитку. "З віків за пороги вільно кожному приїхати і від'їхати, - писав Іван Крип'якевич, - хоч би як він називався. Були тут вояки з різних частин, селяни, міщани, давні студенти чи бурсаки, шляхта, навіть панове з визначних родів. Одні приходили для здобичі і степового господарювання, інші - для боротьби з татарами і лицарської слави".
Приходили у козацтво не лише українці, а й росіяни, молдавани, серби й люди інших національностей, бо принципом єднання козаків був не соціальний стан, не походження, не національна приналежність, а готовність до боротьби за чистоту віри, за волю і братерство: "немає уз святіше за товариство". Вступаючі до козацтва мусили "перероджуватися" - зрікатися усіх радощів земних, родини і свого минулого, навіть свого прізвища. Замість нього козакам надавалися прізвиська.
Традиція "переродження", що в середовищі запорізького козацтва реалізовувалася через ритуал побратимства, є характерною рисою української історії, починаючи від Київської Русі. Адже і тоді браталися кров'ю: або притуляючись ранами один до одного, або занурюючи руки у посудину із кров'ю, змішаною із землею, нерідко обмінюючись при цьому зброєю.
Коріння цієї традиції, зачіпаючи давньоруський історичний пласт, сягають, проте, архаїчніших культур, зокрема індоєвропейської та трипільської. Про це свідчать і археологічні пам'ятки, і деякі писемні джерела. Останні, щоправда, описують обряди не трипільців, а скіфів, що мешкали на Нижньому Подніпров'ї дещо пізніше трипільців, 2500 років тому. "До великої глиняної посудини, - писав Геродот, - вливають вина і змішують з кров'ю тих, з ким укладають союз, уколовши шипом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Як це зроблять, промовляють молитву, а по тому ллють із чаші".
Отже, генетичною основою козацької культури були давньо-слов'янські та давньоруські її шари, що успадкували деякі риси індоєвропейської цивілізації.
Loading...

 
 

Цікаве