WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Економічний стан князівств Київської Русі в 11-13 століттях - Реферат

Економічний стан князівств Київської Русі в 11-13 століттях - Реферат

Волинського князівства на відміну від галицьких були вилиті на більш традиційний штиб. Більшість із них прийшли в ці землі у складі дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва, який завдяки незначній віддаленості справляв більший політичний вплив на це князівство, ніж на Галицьке. Бояри ці отримували земельні володіння за службу князеві. Волинська знать залежала від княжої щедрості й тому виявляла йому відносно більшу відданість і підтримку. Власне, з цієї причини об'єднати обидва князівства змогли саме волинські князі, а не галицькі.
Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до XX ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід. Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян.
Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом і Васильком стереотип правління - з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Волині-до певної міри наслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264-1301) та Володимиром (1270-1289). Честолюбний і невгамовний Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній із династії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій України на західні схили Карпат. Активно діяв Лев у Польщі, що поринула в міжусобні війни; він навіть домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на агресивну політику Лева, наприкінці XIII - на початку XIV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.
Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького кузена, й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосередився на таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков. За Галицько-Волинським літописом, він був "великим книжником і філософом" і проводив найбільше часу за читанням і переписуванням книжок та рукописів. Смерть Володимира у 1289 р. засмутила не лише його підданих, а й сучасних істориків, бо, очевидно, з нею був пов'язаний раптовий кінець Галицько-Волинського літопису того ж таки року. Внаслідок цього лишилася велика прогалина в історії західних князівств, що охоплює проміжок від 1289 до 1340 р. Все, що нині відомо про події в Галичині й на Волині в останній період їхнього незалежного існування, зводиться до кількох випадкових історичних фрагментів.
Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. Напевне, він був добрим правителем, оскільки деякі літописи зазначають, що під час його мирного правління ці землі "цвіли в багатстві й славі". Солідність становища князя Лева давала йому підставу користуватися титулом "король Русі". Ще переконливіше свідчить про його авторитет подія, що сталася у 1303 р. Невдоволений рішенням митрополита київського перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій отримує згоду Константинополя на заснування в Галичині окремої митрополії.
Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському князівстві. Занепокоєні зростанням могутності Литви, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. Відносно монголо-татар князі проводили незалежну, навіть ворожу політику; існують також підстави вважати, що вони загинули в боротьбі з монголо-татарами.
Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох князівств обрала на стіл польського кузена Романовичів - Болеслава Мазовецького. Змінивши ім'я на Юрій і прийнявши православ'я, новий правитель узявся за продовження політики попередників. Попри своє польське походження він відвойовував землі, раніше захоплені поляками, а також відновив союз із тевтонцями проти литовців. У внутрішній політиці Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався розширити свою владу. Такий курс, імовірно, призвів до сутички з боярами, які й отруїли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і потурання чужоземцям. Так власна знать позбавила Галичину й Волиньостаннього князя. З тих пір західні українці потрапили під владу чужоземних правителів.
Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею.
У Київській державі соціально-економічні процеси були аналогічні загальноєвропейським. Певна економічна й політична незалежність мешканців міст (ремісників, купців) та великих землевласників (бояр, церкви) не сприяли монополізації влади князем і перешкоджали виникненню деспотичного режиму. Татаро-монгольське нашестя 1237-1240 pp. перервало зв'язки північносхідних земель Русі з Європою. Середнє Подніпров'я, Волинь, Галичина, Полоцьке князівство, Псковсько-новгородська ' земля продовжують розвиватися як периферійно-європейські державні утворення. Безпосереднім нащадком і спадкоємцем Київської Русі було Галицьке-Волинське (королівство) (Грушевський, 1991). Тут її традиції розвивалися ще протягом століття після татарської навали, а зв'язок з Європою був ще тіснішим. Данило Галицький встановлює міцні зв'язки з Польщею та Угорщиною, робить усе можливе, щоб організувати хрестовий похід європейського лицарства проти татар. З цією метою була укладена угода з папою римським, а князь прийняв титул короля. Як і більшість королів країн Європи, Данило Галицький бореться з феодальною вольницею, спираючись на економічний, політичний та військовий потенціал міст. Саме з цією метою він будує нові міста, зокрема Львів. Тут поширюється латина, якою написані грамоти останніх галицьких князів (Грушевський, 1992, с.483 - 485). Український народ втратив державність у середині XIV ст., коли Галичину захопила Польща, а Волинь --Литва. Остання поступово приєднує інші українські землі, зокрема Середнє Подніпров'я з Києвом. Відбулось це "без ґвалту і крику", бо Литва "старини не рушила, а новини не вводила". Незважаючи на бездержавність та національне гноблення, що особливо посилювалося після злиття Литви з Польщею 1569 р., Україна з XIV по XVII ст.ст. продовжувала розвиток у лоні європейської цивілізації. Адже і Литва, і Польща були європейськими країнами. У XVI - XVIII ст.ст. стрижнем українського етносу стало козацтво. В Європі українців називали "козацькою нацією", а Україну "країною козаків". Козацтво - це своєрідний прояв традицій європейського лицарства в Україні, яке відіграло провідну роль на середньовічному етапі розвитку європейської цивілізації. Лицарство - суттєвий елемент, що відрізняє середньовічний Захід від східних деспотій. Вільне козацьке землеволодіння в Україні мало певну специфіку, пов'язану із суспільним станом козаків як збройної сили, і значною мірою було спрямоване на товарне виробництво зерна для Європи. Розвиток міст і зростання населення на Заході підняли попит на хліб, що стимулювало козацьку колонізацію лісостепової та степової смуг Східної Європи. Оптова торгівля (чумакування) в Україні XVII - XVIII ст.ст. свідчить про розвиток тут ринкової економіки, зародження буржуазних відносин, тобто про початок формування господарства європейського типу.
Використана література:
1. О.Субтельний "Історія України". - К., 1996.
2. М.Грушевський "Нарис історії України". - К., 1994.
3. І.Дорошенко "Історія України". - К., 1992.
Loading...

 
 

Цікаве