WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українці на далекому сході (1883 - 1922) - Реферат

Українці на далекому сході (1883 - 1922) - Реферат

згадати про ще один фактор: політичну неблагонадійність українців, пов'язану зі зростанням національної самосвідомості. "Малороси, які багато зробили для Росії, нині не тільки не здатні служити її національним інтересам, але навіть сильно потребують в захисті від ворожого російському урядові польського на них впливу" [1]. Планувалося і здійснювалося переселення на Україну великоросів, які "внесли б у цей край російський дух, значно підняли б у місцевого населення любов до Росії" [2]. Тому, оскільки "малороси не здатні до проведення російської національної ідеї", уряд вважав, що землі в українських губерніях "варто віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, збідніле населення корисно було б переселяти в інші частини Росії, на землі, призначені для переселенців", де б ці переселенці, одірвані від батьківщини, швидше позбулися національної самобутності й асимілювались, стали вірними охоронцями й слугами престолу й провідниками його політики.
Відомий далекосхідний учений 20-х років проф. А. П. Георгієвський виділяв три причини, які найчастіше спонукали селян до переселення: 1) недостатнє земельне забезпечення й накопичення надлишкової праці в селі; 2) пільги, надавані переселенцям; 3) казкові уявлення про багатство краю [Георгиевский, 1926].
Кажучи про розселення українців на Далекому Сході, дослідник цього краю В. К. Арсеньєв зазначав, що на відміну від заселення росіянами Східного Сибіру, яке відбувалося з заходу на схід, українське заселення йшло у зворотному напрямку - зі сходу на захід і перші українські переселенці з'являються в Південно-Уссурійському краї. Коли ж через Сибір пролягла залізниця, українських колоністів відразу побільшало. Цим і пояснюється ікне сучасне розселення. Вони осідали переважно на шляхах свого просування, біля залізниць та інших шляхів сполучення. А вже по нижній течії Амуру від Хабаровська до Миколаєвська вони зустрічалися поодинокими сім'ями, а в Східно-Камчатському та Чукотсько-Анадирському краї їх не було зовсім. У Приморській області українці особливо щільно розселилися по Південно-Уссурійському краю, у басейні нижньої течії правих приток р.Уссурі й у прибрежному Ольгінському повіті до м. Олімпіади. Тут вони творили переважну більшість [Арсеньев, Титов 1928].
Проф. Георгієвський відзначав, що українці тяжіють до землеробства й уникають селитися в промислових районах. Це підтверджували й дані сільськогосподарського перепису населення 1923 р.; за ними, з 221652 українців, яких нарахували радянські статистики в тогочасній Приморській губернії, 216675 жило в селі [Георгиевский 1926]. Тоді як із росіян у селі мешкав лише кожний третій. Та й узагалі серед сільського населення співвідношення було приблизно таке: на трьох селян-українців у Примор'ї припадав один селянин-росіянин. Треба, однак, враховувати те, що дані радянської офіційної статистики не зовсім правдиві. Отже, можна зробити висновок, що на Зеленому Клині розвивалися переважно російське місто й переважно українське село; тому видається необхідним більш ретельно дослідити питання співіснування й взаємовпливів міста й села в умовах Далекого Сходу.
Про вірність українців традиціям, своєму споконвічному заняттю свідчив і В. Арсеньєв: "Українці - вихідці зі степу з теплим кліматом - після прибуття на Далекий Схід, природно, стали шукати такі місця, які за своїми фізико-географічними умовами ближче за все підходили б до України. Це, власне, й спонукало їх зайняти Південно-Уссурійський край і горнутися до державного кордону з Китаєм, де більша частина місць була вільна від лісу". Центром ваги у господарстві українців і на Далекому Сході, як зазначалося, лишалося землеробство, городництво й садівництво. Арсеньєв підкреслював, що українці більше землероби, ніж росіяни [Арсеньев, Титов 1928].
Але українці міцно дотримувалися традицій не лише в матеріальній сфері, але з і в духовній, навіть у топоніміці, про що свідчать численні назви сіл, яких постає далекосхідна географія України: Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Зіньківка, Ромни, Тараща, Звенигородка, Васильківка. Прилуки, Хорол, Кролевець, Ніжино, Пирятино, Богуславка, Біла Церква, Харківка, Рокитне, Попельня, Тавричанка, Хмельницьке і навіть Хрещатик.
На завершення знову наведемо свідчення організатора й керівника переселенської справи, дослідника Далекого Сходу Ф. Ф. Буссе: "Взагалі малоросійський елемент якщо не домінує, то у всякому разі дуже значний; він відбився на місцевому народному говорі, на типі будівель і переважанні волів як робочої худоби в господарствах старожилів, на постійному повторюванні прізвиськ "кацап" та "хохол", якими кличе сусід сусіда, причому переважає останнє; нарешті такий висновок підтверджують розпитування, зібрані мною з усіх майже сіл" [Буссе 1896].
Таким чином, українці, які складали ядро переселенців півдня Далекого Сходу в другій половині XIX - на початкуXX ст., відіграли значну роль у заселенні та освоєнні цього регіону. І зайняли одне з провідних місць в історії цього краю, відомого згодом як Зелений Клин.
2. СУСПІЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНЦІВ
НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ НА ПОЧАТКУ XX СТ.
Визначний дослідник Зеленого Клину Іван Світ виділяв в історії українського суспільного життя регіону чотири періоди: 1) від перших переселень до 1905 р.; 2) 1905 - 1917 pp.; 3) 1917 - 1922 pp.; 4) від 1922 року.
Канадський дослідник М. Марунчак виділяє три періоди в розвитку українського культурного життя на Далекому Сході: царський, "період свобідного вияву" та русифікаційний.
Загалом можна сказати, що ці періодизації збігаються. Єдине, що І. Світ відокремлював, - період відносно ліберальної політики, яку проводив царат щодо національних меншин після 1905 p.
У роботі І. Світа подається, що українське суспільне життя проявилося досить рано, хоч іще вкрай слабо, бо своєї національної інтелігенції не мало. Переселялися переважно селяни, здебільшого неграмотні, а інтелігенція, потрапляючи на службу в російські установи, швидко русифікувалася і втрачала навіть рідну мову. Через цензурні умови, введені Емським указом 1876 p., який забороняв саме існування української мови, була відсутня і національна преса. Отож, єдиною можливою тоді формою вияву українського національного житія залишався театр, оскільки на сцені могло, до певної міри, звучати українське слово, а кращі драматичні твори української літератури ставали відомі широкому загалу.
Тому на Далекому Сході українське слово бриніло тільки зі сцени; початок цьому поклав приїзд 1897 р. сюди першої театральної трупи під керівництвом Перовського. Пізніше приїздили й більші театральні гурти, наприклад, велика трупа Костя Мирославського. Пізніше гурток поповнився місцевими аматорами і розпався на кілька гуртків-спілок. Ці гуртки об'єднували глядачів у громаду і посилювали громадське мислення.
Українські артисти й рідне слово нагадували переселенцям про далеку батьківщину. Виставипробуджували національну свідомість і мали величезний успіх. Вони йшли по всіх містах Далекого Сходу, від Порт-Артура й
Loading...

 
 

Цікаве