WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українці в роки Другої світової війни - Реферат

Українці в роки Другої світової війни - Реферат

міжнародну арену". Ці слова дозволяють зробити принаймні три висновки Перший: спільні воєнні дії з німецькими військами проти більшовиків командування дивізії розглядало не як стратегічне, а лише як тактичне завдання. Другий: воєнна ситуація диктувала вибір, тому, опинившись між молотом і ковадлом, організатори дивізії "Галичина" знали, що ударів не уникнути, але їх можна пом'якшити. Так було вирішено, щоби вибрати менше в тих умовах зло. Більшовики після "визволення" українських сіл і міст мстили українцям, що вони вижили під німецькою окупацією і посилали їх беззбройних на передову лінію бою, на явну смерть. Третій: вибір диктувався стратегічною метою. Доктор Мирослав Малецький підкреслює, що для оцінки дивізії "Галичина" треба зважити уроки першої світової війни, коли "існували військові формування Українских січових стрільців, так званих усусусів, які виникли 1914 року. Невдовзі саме вони склали основу майбутньої Української Галицької Армії, захищали українські землі від різних окупантів".
Щоправда, більшовики ще й тепер спекулюють на тому, що найбільшим ворогом людства тоді вважався німецький націонал-соціялізм. Звідси - начебто випливає висновок, що боротьба українських дивізійників не може вважатись моральною. Та згадаймо, що народи азіятських країн, до речі, навіть тих, які вважались Москвою пізніше "прогресивними", воювали проти своїх метрополій, опираючись на союзницю Німеччини - Японію.
Звичайно, доля наших дивізійників не була легкою, їхні надії на те, що західні альянти повернуть свою зброю проти СРСР як найбільшого ворога людства після капітуляції Німеччини не оправдались. Проте, на щастя вояків, західні альянти визнали, що вони боролись за волю українського народу. Президент Айзенгавер після свого обрання Президентом США заявив колишнім воякам 1-ої української дивізії Української Національної Армії: "Я вповні розумію духове ставлення Вашого Братства, що завзято воювало за високі ідеали свободи і незалежности з ворогом, який загрожує сьогодні цілому світові". Здається, що слова американського президента не вимагають жодних коментарів.
Найбільше наших земляків воювало проти німецьких окупантів на боці більшовицької Москви: одні - в совєтських військах, другі - в червоних партизанах, яких, незважаючи на постійну допомогу з Москви, на українських землях було дуже мало. Нині не просто відтворити картини воєнних літ, адже більшовицька офіційна пропаганда вдавалась до найбезсоромніших фальсифікацій. 9 серпня 1943 року ЦК КП(б)У, Президія Верховне" Ради і Рада Народних Комісарів республіки звернулись до українського народу з закликом: "Настав час рішучих збройних дій! Настав час визволення України. Ми закликаємо до боротьби всіх, кому дорога воля і державна незалежність рідної України, хто любить рідну землю, хто хоче щастя і вільного життя для себе і своїх дітей. Виходь на вирішальний бій, народе України!.. В боротьбі ми не самі. Пліч-о-пліч з нами йдуть росіяни, білоруси, грузини, вірмени - сини усіх народів Радянського Союзу". Зрозуміло, що ні про яку державну незалежність України не могло бути жодної мови, а про "вільне" повоєнне життя українського народу вже йшлось.
Нерідко з ідеологічних міркувань "літописці" війни створювали різні підпільні організації. Зараз вже чимало подібних фальсифікацій винесено на осуд громадськости. Стали відомі факти про діяльність "Молодої гвардії". Та є ще не одна подібна "організація". Яскравий приклад цього "Народна гвардія імені Івана Франка", яка нібито діяла на терені західноукраїнських областей. У II томі "Українського радянського енциклопедичного словника" (Київ, 1987) на с. 480 зазначається, що вона створена у вересні 1942 року, але назви не подається: "Змінювала назву (з літа 1943 - "Народна гвардія західних областей України", з грудня 1943 - "Партизанський рух західних областей України"). Виникає питання: коли ж ця "підпільна партизанська антифашистська організація" називалась "Народна гвардія імені Івана Франка"? Відповіді, мабуть, не знайти. Як хвалився авторові цих рядків ще двадцять років тому "історик" цієї "гвардії" Гаврило Вакуленко, "Народна гвардія імені Івана Франка" була вигадана за вказівкою керівництва компартії України лише з однією метою, аби показати, що західноукраїнське населення прагнуло повернення совєтської влади і навіть боролося за неї. Звичайно, кількість "народогвар-дійців", як і тих, хто разом зЛеніним ніс колоду на комуністичному суботнику, збільшувалось щороку, бо "відкривались" нові імена "гвардійців". Для цього були вагомі підстави:
адже на таких підпільників поширювались пільги, які були надані учасникам війни. Цікаво, що в хронології, в 7-му томі "Історії Української РСР" (Київ, 1977) про названі організації не згадується. Невже ж в такому солідному виданні забули про "визначну сторінку" в історії "великої вітчизняної війни"? До речі, на с. 319 цього тому читаємо: "Мільйони радянських людей, опинившись на тимчасово окупованій території, не маючи змоги негайно вступити в збройну боротьбу в умовах небаченого кривавого терору, не очікували пасивно результатів титанічної битви на фронтах, а саботували воєнні, політичні й економічні заходи окупантів, всіляко допомагали підпільникам і партизанам, усвідомлюючи той факт, що будь-який опір фашистам допомагає Червоній Армії в її героїчній боротьбі з ворогом, наближає час визволення". Знову виникає питання: чому ж тоді кілька повоєнних десятиріч брались на облік ті, хто перебував на території, яка була "тимчасово окупована німецько-фашистськими загарбниками"? Безумовно, для підтвердження свого такого "теоретичного висновку" офіційні історики не мали жодних підстав.
Однак факт залишається фактом, що мільйони українців були мобілізовані до червоної армії і воювали проти німецьких війск. Частина цих наших земляків могла бути переконана, що вона воює за інтереси рідного українського народу. У воєнний час розповсюджувались різні чутки про ту волю, яку дасть "великий" Сталін після війни. А чого добились українці? Лише місця в 00Н і приєднання Закарпатської України. Україна втратила, як тепер знаємо, за роки війни 2,5 мільйона військових і 5,5 мільйона цивільних осіб. Таких втрат не зазнав жоден народ, якого охопила війна. Наші втрати в людях на 1,5 млн. осіб більші, ніж втрати Німеччини, і десь на 2-3 млн. людей перевищують втрати Росії.
Як не було би тяжко нашим землякам-червоноармійцям, вони мусять зрозуміти, що аж ніяк не боролись за інтереси українського народу, а тільки за інтереси "імперії зла", в якій панівне становище завжди займав російський народ. Отже, такі ветерани в часи війни були жертвами тоталітарного режиму. Вони не визволяли рідної землі, а тільки допомагали одному окупантові (московським більшовикам) вигнати іншого окупанта (гітлерівців). Після цього "визволення", як вже згадувалось, в Україні знову був штучно організований голод, а в західноукраїнських землях ще 7-8 років тривала національно-визвольна боротьба. Наприкінці 50-х років розпочалась жорстока русифікація України, цебто більшовицька яничаризація українців, яким Москва видавала смертний вирок. Найродючіші чорноземи були знищені, затоплені штучними морями, що з часом перетворились у болото. Злочинна діяльність Москви та її київських сатрапів призвела до найтяжчого злочину в мирний час - аварії на Чорнобильській АЕС. Таким було "визволення", за яке воювали українці в лавах червоних війск. Ми не маємо права зневажати їх, та не маємо підстав вважати їх національними героями. Вони - жертви найбільшого ворога України.
Незважаючи на чималі втрати в роки війни, український народ вистояв. Його не зламали повоєнні тортури московсько-більшовицьких окупантів. Україна проголошена незалежною державою.
Задивлюючись у далеке майбутнє, ми змушені зважити на терезах справедливости минуле, переглянути нав'язані нам оцінки різних історичних подій. Цього теж вимагає майбутнє.
Loading...

 
 

Цікаве