WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українці в роки Другої світової війни - Реферат

Українці в роки Другої світової війни - Реферат

Красному полі Гітлер сказав:
"Якщо я був би пов'язаний з українцями та їх політичними плянами, то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною". За дозволом Гітлера Угорщина придушила перші парості незалежности маленької держави, існування якої при приєднанні в майбутньому навколо неї інших українських земель могло б, як вже зазначалось, змінити політичний клімат у Европі.
Так розпочалась для нашого народу друга світова війна. Відомий історик Володимир Косик пише: "Карпатська Січ, що налічувала близько 10-12 тисяч стрільців, погано оснащених і погано озброєних, перетворилась у національну армію. Українці всюди чинили опір, відмовляючись підкоритися рішенням Гітлера. Після п'яти днів запеклих боїв Угорщина окупувала територію цієї маленької держави. Українці продовжували партизанську війну в горах ще упродовж трьох тижинів. Ця "маленька" війна коштувала їм 5 тисяч смертей". Та не будемо забувати того, що тут українці виступили як окремий суб'єкт у формі державної організації на міжнародному рівні. Надалі українці відігравали самостійну ролю у цій війні лише після організації Української Повстанської Армії, завдяки якій був створений орган державної влади - Українська Головна Визвольна Рада.
У вересні 1939 року українці воювали проти Німеччини на боці Польщі і вже не відігравали самостійної ролі. 22 червня 1941 року Україна стала ареною боротьби двох імперіялістичних держав (більшовицького СРСР і гітлерівської Німеччини) за світове панування. На жаль, ця війна дуже часто мала братовбивчий характер: українці воювали під різними прапорами проти співвітчизників.
Цілих п'ятдесят років ще із шкільної лави нав'язувалась думка жителям України, що разом з "братнім" російським народом українці вели "Велику Вітчизняну війну проти німецько-фашистських загарбників". Про звірства цих загарбників розповідали дітям ще в молодших клясах. Згадаймо оповідання Юрія Яновського "Дід. Данило з "Соціалізму", в якому змальовуються моторошні картини: "Я рухаюсь по коліна в людському горі, серед згарищ і розстріляних мирних людей. Часом я поночі наштовхуюсь серед степу на шибениці - там висять теж не військові і здебільшого жінки. Під моїми ногами ворушиться земля, - людей фашисти закопують в землю живих..." Подібні картини бачимо і в творах Олександра Довженка, який лише фрагментом у щоденникових записах зміг показати звірячу розправу більшовиків над борцями за волю України. Школярам вдовбували в пам'ять бажанівську "Клятву", з якої виносили думку: раз Україна не буде рабом німецьких (пізніше - фашистських) катів, то більшовики не можуть вважатись катами українського народу. Трагічний співець 'тирана народів Павло Тичина запевняв, що поневолені Москвою народи разом з росіянами переможуть "німецьку ставку", бо в нашій землі, цебто СРСР, Правда, Сила і Сталін у Кремлі. Так формувались міфи про славних "сталінських соколів", "геніяльного 'полководця", дружбу народів, "справедливу боротьбу радянського народу" тощо.
Про звірства більшовиків на українських землях ніхто не згадував у Совєтській Україні до останнього часу. Навіть Довженків щоденник друкувався з цензурними вирізками. Позаяк більшовики подавались як добрі і справедливі вояки проти гітлерівських головорізів та їхніх спільників - "українсько-німецьких буржуазних націоналістів", то для останніх у совєтській літературі дьогтю не жаліли.
Спростувати тепер нав'язані стереотипи не так легко, бо вони підтримувались не лише пропагандою. Не менше значення для їхнього утвердження мало насаджування страху. Про якусь об'єктивність у таких умовах не могло бути й мови. А oоб'єктивність вимагає усвідомлення того, що в другій світовій війні українці опинились між молотом і ковадлом. Тут не міг діяти принцип: "Ворог мого ворога - мій друг!". Доводилось вибирати не між добром і злом, а між меншим і більшим злом, що вимагало неупередженого підходу до конкретної ситуації та гнучкости у виборі тактики. З відстані часу, коли результати війни вже відомі, ці далекі роки сприймаються інакше, а тоді люди діяли в страшному воєнному хаосі, перед ними були різні варіянти вибору.
Насамперед мусимо відповісти: чи була війна 1941-1945 років для нашого народу "великою вітчизняною"? Для цього треба чітко дати визначення поняття "вітчизни". Словник української мови трактує його як синонім до понять "батьківщина" та "рідна земля". Та в квазінауковій літературі подавалися нюанси цих понять: вітчизна трактувалась як батьківщина, але в соціяльному розумінні. При такому підході Україна як батьківщина була і для більшовика, і для націоналіста, але для першого вітчизною вважалась - совєтська Україна, а для другого - буржуазна Україна, в якій панують прокляті експлуататори, цебто поміщики та капіталісти. Таким чином, при трактуванні війни великою вітчизняною неодмінно доходимо висновку, що поневолені гітлерівцями українські селяни й робітники боролись за велику вітчизну - СРСР. Не даремно вони могли воювати лише під гаслом "За Радянську Україну!" як складову частину "імперії зла". Чи був СРСР, або більшовицька Росія, батьківщикою чи вітчизною для українців? По-перше, заважмо, що більше 10 млн. українців жили в СРСР менше двох років. Вони народились в тих частинах України, які були окуповані іншими державами. Вважати, що СРСР за такий короткий час міг стати для них батьківщиною чи вітчизною, - це вже питання політичних спекуляцій, а не наукової об'єктивности. По-друге, українці з Наддніпрянщини за два десятиріччя переконались, що СРСР, як і царська Росія, не був для них батьківщиною чи вітчизною. При протилежному підході довелось би замовчувати організований Москвою штучний голодомор 1933 року, коли коса смерти скосила 10, а може й 12 млн. українців. По-третє, як відомо, для Тараса Шевченка, в творчості якого найповніше втілився національний дух, Росія була чужиною. Чому вона через 100 років повинна бути батьківщиною для українців? Звичайно, можна заперечувати на тій підставі, що царська Росія була "тюрмою народів", а СРСР начебто став країною дружби народів. Та такі аргументи шиті білими нитками, адже навіть у Росії називаютьтепер СРСР "імперією зла". В цій імперії Україна не біла рівноправною з Росією, що ототожнювалась з СРСР. Якщо навіть називати російський народ "братнім", то й тоді ми не маємо права називати землю сусіднього народу своєю батьківщиною чи вітчизною. Проте тут йдеться про взаємини метрополії (Росії) з колонією (Україною).
Визначаючи Росію батьківщиною чи вітчизною для українця з України, ми повинні логічно переоцінити два важливі правові акти - IV Універсал Центральної ради 22 січня 1918 року і Акт проголошення незалежности України 24 серпня 1991 року. Якщо Росія чи СРСР - батьківщина чи вітчизна для українців, тоді вони не мали права оголошувати частини цієї батьківщини чи вітчизни незалежною державою, бо в такому разі йдеться не про реалізацію права нації на самовизначення, а про незаконний сепаратизм. Однак Верховна Рада України проголосила незалежність, керуючись цілком визначеними аргументами: 1. продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні; 2. на основі права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами; 3. здійсненням Деклярації про державний суверенітет України. Як бачимо, такі аргументи не залишають сумнівів, що Україна ніколи не була частиною Росії на законних підставах, тому ні Росія, ні її спадкоємець СРСР не можуть визнаватись батьківщиною чи вітчизною для українців на рідних землях. Таким чином, трактування совєтсько-німецької війни 1941-1945 років як "великої вітчизняної" не що інше, як рудиментарне уявлення тоталітарного, імперського часу.
Відповідь на перше питання дозволяє перейти до питання про "визволення українських земель (міст, сіл) від німецько-фашистських загарбників". Що таке визволення? Словник української мови дає такі
Loading...

 
 

Цікаве