WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українська національна ідея - Реферат

Українська національна ідея - Реферат

Міжусобиці між національно свідомими політиками та їхніми партіями тривали і, хоч у пом'якшеній формі, тривають досі. Народ розчарований не тільки владою, але й патріотичними опозиційними силами, які не зрозуміли і не визнали, що розбрат між ними є головною причиною утвердження саме такої влади, яку маємо. Демократичні сили в парламенті і за його межами залишаються надалі розбитими, стратегічно недалекоглядними, вони не сформулювали своєї спільної мети, тактики і методів боротьби. "Наша Україна" досі не виступила з фундаментальним програмним документом. Існує небезпека, що вона втрачатиме підтримку народу, якщо партії, котрі її створювали, не об'єднаються в одну політичну, організаційно оформлену силу на засадничій національній ідеї. Керівництво "Нашої України" не сприяє навіть об'єднанню Руху, не розуміючи, що, як тільки перестане битися в ній рухівське серце, єдиною радістю для неї буде дихавичне сходження на найвищу гору в Карпатах, але вона навряд чи підніметься на Говерлу української влади.

Необхідно усвідомити, що перемога "Нашої України" на виборах до Верховної Ради спричинена передовсім об'єднанням майже всіх демократичних сил в одному блоці. Наявність харизматичного лідера Віктора Ющенка має значення, але набагато більше значення має факт згоди між партіями та особистостями, що входять до "Нашої України". Однак до світлих голів нашої еліти ще не дійшло, що політичні однодумці, нездатні порозумітися і створити єдину організовану політичну силу, просто не зможуть керувати державою, а, допущені до такого керівництва, - принесуть Україні не менше зла, ніж її випадкові безпартійні правителі.

Маючи перед очима певних людей з когорти наших провідників, знаючи їхні достоїнства і слабкості, ми не можемо приписувати їм усього, що несуть нині і що можуть принести завтра для розвитку української ідеї нові суспільні формації. Пропрезидентські сили, які сьогодні ставлять понад усе власні економічні інтереси, домоглися того, що у Верховній Раді фракція комуністів зменшилася наполовину. Це не лише природне відмирання комуністичних ілюзій в народі, але й певне зростання свідомості в підприємницьких і чиновницьких структурах, що пам'ятають про завтрашній день.

Створена натиском згори мінімальна і хистка більшість у Верховній Раді що ближче до президентських виборів, то глибше впадатиме в сумнів щодо своєї політичної поведінки. Чи зможе вона, звикла бігати за президентським возом, сама впрягтися до справжнього керівництва, одягнути хомут відповідальності за дії нею створеного уряду? Чи справді ми вже доросли до парламентсько-президентського правління, яке мало б очистити державу від корупції і злодійства, а виборчу систему - від адміністративного ресурсу та продажі й купівлі депутатських мандатів? На ці питання насуваються сумні відповіді, але перемога "Нашої України" на виборах, поява Віктора Ющенка та його сподвижників, здатних все ж таки об'єднувати демократичні сили, дає підстави сподіватися на успішний розвиток нашої державності і національної ідеї.

IV

Певна річ, європейський вибір України належить до нашого національного ідеалу. Але треба пам'ятати, що ми виходимо з державністю на кін європейської історії в часи глобалізації, тобто об'єднування континенту в наднаціональну організацію, яка крок за кроком посувається до того, щоб стати новою Священною Римською імперією. Вже є спільна валюта, спільні зовнішні кордони, спільне, добре плановане господарство, бракує ще спільної армії та конституції. Але це незабаром буде. Європейський Союз, що виник з потреби захисту від комуністичної імперії, поступово сам стає наддержавою і несе загрозу для існування автентичних національних організмів.

Замість національного статусу людини висувається статус її громадянства, який "... уже не зводиться просто до приналежності до якоїсь держави, а дає шанс на включеність у сучасну цивілізацію, не обмежену рамками окремих країн і континентів" [9, с.179]. Це нагадує статус громадянства, що його намагалися запровадити в життя всі імперії, щоб збутися нібито "національної обмеженості" своїх різноплемінних громадян. Будівники такої цивілізації надають перевагу побутово-комфортному, матеріально-споживацькому, космополітичному, а не національно-духовному життю людини.

Вони підпорядковані ідеї і практиці економічної глобалізації, вимогам міжнародної співпраці, яка в теорії здається дорогою до матеріального благоденства на всій планеті, але насправді є засобом ще більшого збагачення розвинених країн. Держави, які поставляють усьому світові засоби транспорту і зв'язку, високі технології виробництва найнеобхідніших товарів, уніфікують духовне життя планети, зводять його до зоднаковіння, до примітивних безнаціональних форм. "Коли нашою долею, - пише польський філософ Лешек Колаковський, - мало б стати знищення культурного розмаїття світу в ім'я якоїсь "планетарної" цивілізації, то це призначення, либонь, не могло б збутися інакше, ніж ціною такого переривання тяглої традиції, яке потягло б за собою смертельну небезпеку для кожної цивілізації зокрема і для людської цивілізації загалом" [10, с.213-214]. І знову ж таки маємо згадати про так званий "природний закон", основи якого розробляли наші мислителі ще з XVI ст. Кожна нація - це творена вищою силою жива сутність, своєрідна ноосфера, знищення якої - злочин так само великий, як нищення індивідуальної сутності людини.

Якщо мати на увазі християнську цивілізацію, яка черпає свою життєвість із церковних патріотичних та обрядових відмінностей європейських народів, то і вона вже під загрозою. В храмі, де не моляться за націю, де не сприймають своєрідних різдвяних та великодніх національних традицій, панує студена догма, оглуплення і стандартизація віруючих, що, врешті-решт, обертається на скептичне ставлення до Бога. Смертельну небезпеку для кожної національної культури і національної ідеї не усунуто провалом комуністичних теорій перебудови світу. Ця небезпека тепер загрожує з іншого боку. На місце тоталітаризму приходить глобалізація Європи, де для національних почувань вже побудовано музеї. Але національне почуття - це почуття природне, релігійне, духовне, пов'язане з вірою в спільне безсмертя людини і народу.

Отже, так само, як національний фанатизм у формі німецького чи російського шовінізму знищував духовність Європи, так буде знищувати її національний нігілізм і малодушне пристосування слабких народів до ролі прислужників у спільному європейському домі. Тому найголовнішою складовою української ідеї на будущину має бути міцна державність і міцна відпорність до всілякого підлабузництва і самоприниження перед сильними націями.

Ніхто не знає, чи вдасться Європейському Союзові збалансувати національні інтереси народів, які входять уже і невдовзі увійдуть до нього. Якщо важливі справи у Європейському Союзі будуть вирішуватись більшістю голосів, а не консенсусом, то малочисельні нації потраплять у залежність від великих числом народів. Конфлікти на національній основі - неуникненні. Вже сьогодні немає згоди в багатьох питаннях, а домінація англійської мови, споживацької, низькопробної, посмітюшної культури, розповсюдження брутальної вседозволеності під прикриттям демократії викликають тривогу і протести мислячих європейців.

Не Європейський Союз, а НАТО мало б бути першою організацією, куди Україні належить прийти, щоб зміцнити свою безпеку і державність. Та наша біда в тому, що всі контакти з Європою ми вибудовуємо тільки на економічних засадах.

На маяк Європейського Союзу ідемо, немов корабель жебраків і піратів. Не вміємо або - що гірше - не хочемо працювати з Європою як національна команда. Відсутність при кермі держави національної ідеї робить нас в очах Європи голодними птахами, котрі з'являються в небі, як тільки з багатого корабля кидають у море недоїдки.

Без національного обличчя, без власного культурного надбання, яке Україна повинна демонструвати світові, навіть будучи в Європейському Союзі, вона викликатиме зневажливі оцінки Заходу, а в "старшого брата" - млосне бажання знову обернути її на свою вотчину, та не тільки бажання, а й певні заходи щодо цього.

Слава Богу, наша економічна відсталість не дасть нам негайно опинитись у союзі з народами, які шанують тільки рівних собі і не проти затоптати і розвіяти нашу нетривку державницьку ідею. Це не означає, що ми повинні радіти своєю бідністю. Її треба позбуватися як найбільшого внутрішнього горя, а не як зовнішньої перешкоди на шляху до Європи. Справу треба поставити так, щоб нас запрошували як могутню державу з високим добробутом до об'єднання з Європою, розуміючи, що ми там потрібні насамперед не як виробники і з'їдачі хліба, а як нація, котра дає континентові омріяну безпеку.

Сучасній західній цивілізації, у формуванні якої досі українська культура участі майже не брала, хоч її впливи постійно відчувала, бракує оздоровчих, нових, ініціативних ідей. З такими ідеями українська культура могла б прийти до Європи, бо вона їх виробила в процесі свого становлення і самоствердження. Свобода як тяжкий обов'язок пам'ятати про права ближнього, як засіб проти присмерку та розгублення ідеалів і погляд на неволю як формуючий ідеали чинник розвитку народу з переродженням людини на раба і сотворенням людини з раба, нарешті, постання нації з безликої маси - хіба ці відкриття сучасної нашої культури не могли б зацікавити світ?

Loading...

 
 

Цікаве