WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → ОУН і УПА як історична реальність суспільно-політичного життя України - Реферат

ОУН і УПА як історична реальність суспільно-політичного життя України - Реферат

Вибух війни сприяв і зростанню політичної активності українських національних сил [48, с.8]. Певним чином сприяли цьому похідні групи ОУН, організація яких розпочалася за межами України ще напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Однак найактивніше розгорнули свою діяльність такі групи з початком війни проти СРСР. Так, під керівництвом Степана Бандери на Україну було вислано три такі похідні групи: Північну, якою керував Микола Климишин, а після його арешту в Києві - Дмитро Мирон-Орлик; Центральну (середню) - керівник Микола Лемик-Сенишин, і Південну, очолювану Зіновієм Матлою. ОУН (м) також вислала на Схід три похідні групи, загальне керівництво якими здійснював Олег Кандиба-Ольжич [49, с.11-12]. Для проникнення в Україну вони використовували різноманітні засоби: підроблені документи, перепустки служби пропаганди вермахту, довідки Української Допомогової акції у Львові тощо [50, с.110].

Водночас українці, плануючи допомагати німцям в атаці на СРСР, розраховували й на здійснення власних планів, приховуючи їх від німців. Планувалося, що в міру знесилення вермахту будуть організовуватися нові українські відділи, які згодом зможуть стати домінуючою силою у південній частині фронту. Тоді, залежно від розвитку подій, можна було в одній або другій ослабленій стороні продиктувати свої умови, що згодом стало сприяти створенню власної держави [51, с.119].

Одним із напрямів щодо реалізації цього плану стало формування регулярного військового українського відділу, до якого спрямовували військово підготовлених членів ОУН(б) і колишніх вояків Карпатської Січі. Формування цього підрозділу відбувалося за допомогою німецьких старшин. Так виник новий український легіон, що складався з батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд", які спільно з німецькими військами взяли участь в поході на СРСР. Українці називали ці батальйони "Дружинами українських націоналістів" (ДУН) [52, с.13-14].

30 червня 1941 р. представники ОУН (б) разом із німецькими військами та батальйоном "Нахтігаль" увійшли до Львова й не очікуючи на підтримку ОУН(м), а, можливо, намагаючись їх випередити, без узгодження з німецьким командуванням вирішили проголосили у Львові "Акт відновлення Української держави" [53, с.76].

З цією метою ОУН (б) скликала представників міста, передовсім інтелігенцію, на "законодавчі збори західноукраїнських земель", де Ярослав Стецько за дорученням Степана Бандери зачитав текст "Акту відновлення Української держави". Документ закликав населення "не складати зброї доти, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада" [54, с.36]. Національні збори уповноважили Я. Стецька створити "Управління для організування Української влади й державного життя на звільнених від більшовиків теренах", до якого увійшли: "Ярослав Стецько - прем'єр, Всеволод Петрів - військові справи, Володимир Стахів - ресорт Заграничних справ, Микола Лебедь - безпека, д-р Володимир Горбовий - тимчасовий голова Українського державного правління на виїмковий час та ін." [55, с.13]. Покликаний до життя уряд - Українське державне правління - звернувся до Німеччини "як рівноправний суб'єкт міждержавних відносин" [56, с.56].

"Акт відновлення української держави" сколихнув не лише галичан, але й всіх українців, став важливою віхою в державотворчому процесі української нації [57, с.V-ХLІV]. Адже, як зазначає професор Ю. Ю. Сливка, "Це був, по суті, перший вияв готовності українства засвідчити, що Україна не може бути тільки об'єктом, а прагне відіграти роль суб'єкта міжнародної політики" [58, с.22]. Однак на його проголошення вкрай негативно відреагували в Німеччині. Уже на початку липня 1941 р. фашисти розпочали масові арешти діячів українського незалежницького руху. 5 липня 1941 р. в Кракові гестапо заарештувало С. Бандеру і в той же день запропонувало українському державному правлінню та лідерам ОУН відкликати "Акт відновлення Української Держави", а після відмови це зробити в Україну, за особистим наказом Гіммлера, було введено спеціальну каральну групу "СС" для "наведення порядку" [59, с.10], й Галичину приєднали до окупованих польських земель, так званого Генерального губернаторства [60, с.26], де проживало майже 4,5 мільйона українців [61, с.4]

Репресії проти ОУН (б) постійно посилювалися: 25 листопада 1941 р. німецька влада видала наказ про арешти бандерівців і їх таємні страти без суду. Лише за причетність до ОУН (б) або за самостійницькі погляди людей знищували. Так, після тривалих допитів і катувань було страчено керівника ОУН (б) Житомирського району, розстріляно деяких активних учасників похідних груп ОУН (б) тощо [62, с.194].

Стало очевидним, що у Другій світовій війні українська справа опинилася в дуже важкому становищі. Всі українські землі окупували два ворожі українському народові імперіалістичні режими, а "війна між ними точилася по суті за Україну, за її багатства, за її людські та природні ресурси. Кінцева мета того гігантського протиборства була ясна: "німці прагнули перетворити Україну в колонію так званої вищої німецької раси, а Москва хотіла назавжди забезпечити за собою панування над українською провінцією" [63, с.54].

Цим ще раз було підтверджено, що ніколи жоден народ не дістав незалежності від рук загарбників.

Однак і на цей раз українська державотворча ідея не була знищена. Так, восени 1941 р. у Києві представники ОУН (б), "не питаючи дозволу німців, розвісили по місту великі заклики українською мовою, у яких було сказано, що велика визвольна ідея не вмерла в серці волелюбного українського народу. Боротьбу ... проводить тепер Організація Українських Націоналістів, яку очолює Степан Бандера" [64, с.95]

Зрозумівши, що Німеччина не вбачає в Україні союзника, а лише свою майбутню колонію, ОУН знову переходить у підпілля і обирає нові форми боротьби. Однак щодо масових збройних акцій, то провід ОУН і надалі дотримується вичікувальної позиції, яка мала з'ясуватися в ході боротьби між двома агресорами - німецьким і більшовицьким - про що, зокрема, було задекларовано і в рішеннях Другої конференції ОУН, яка відбувалася у квітні 1942 р. Тим не менше було підтримано рішення Першої конференції ОУН про те, що в очікуванні масової збройної боротьби треба проводити збір та складання зброї, організовувати вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби. Для здійснення цих завдань у військовій галузі військова референтура проводу ОУН утворила окремий Краєвий Військовий штаб під керівництвом пор. Дмитра Грицая-Перебийноса [65, с.26].

Однак у низових структурах усе частіше лунали вимоги переходу до збройного спротиву окупантам. Зрештою, в окремих регіонах України почали самочинно організовуватися озброєні загони, які діяли самі по собі і в різних формах. Так, на північно-західних українських землях із метою оборони від грабіжницьких нападів німецьких військ, польської поліції і радянських партизан була розгорнута мережа самооборонних кущових відділів від роя до чоти на село, які почали вести розгорнуту боротьбу проти окупантів, ліквідовували жандармів і поліцаїв, вряди-годи нападали й на каральні німецькі загони [66, с.11]. Окрім того, виникало й чимало різних за чисельністю озброєних формувань, а це призвело до того, що на початках цієї боротьби в таборі українських національно-визвольних сил панували хаос і отаманщина. Чисельні партизанські загони об'єднувалися, розпадалися, ворогували між собою, вели переговори, підписували декларації і меморандуми. Треба було покінчити з такою ситуацією і об'єднати усі партизанські загони в єдину армію. Здійснити це могла лише така організаційно могутня, авторитетна сила, як ОУН (б).

До того ж, члени ОУН розуміли потребу створення власних збройних сил і виходили при цьому з вчення М. Грушевського, який твердив, що "демократична держава повинна мати демократичну армію, а громадянству такої держави необхідно дбати про те, щоб її склад завжди був готовий навіть віддати своє життя в ім'я сповнення найвищого громадянського обов'язку - захисту своєї Вітчизни" [67, с.173-174].

Очевидно саме виходячи з того, у вересні 1942 р. провід ОУН (б) під керівництвом Миколи Лебедя (Максима Рубана) розпочав створювати мобільні збройні відділи розмірами сотень для постійної допомоги місцевим сільським боївкам (СКВ). Першу таку сотню зорганізував військовий референт Крайового проводу ОУН Сергій Качинський - "Остап" у жовтні 1942 р. у Дивинському лісі на Берестейщині. У листопаді цього ж року другу сотню організував поблизу Луцька пор. Іван Перегійняк, а згодом виникли й інші сотні УПА [68, с.15]. Окрім того, ще з 1941 р. на Волині і Поліссі існували збройні відділи під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця, які отримали назву "Поліська Січ". Загони цієї Січі проводили воєнні операції проти німців, однак, з лютого 1942 р. змушені були перейти в підпілля, хоча й там не припинили чинити збройного опору окупантам і водночас розширювали як терени своєї діяльності, так і самі зростали чисельно [69, с.75].

Loading...

 
 

Цікаве