WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → ОУН і УПА як історична реальність суспільно-політичного життя України - Реферат

ОУН і УПА як історична реальність суспільно-політичного життя України - Реферат

Окремі пункти резолюції передбачували державний устрій, з'ясовували військове питання, ставлення ОУН до культури і мистецтва, освіти, релігії тощо.

В Організації панувала військова дисципліна. Кожний член ОУН обов'язково повинен був мати псевдонім. Ніхто не користувався справжніми іменами і прізвищами. Усі села і міста в системі інформації і зв'язку були закодовані, причому коди і псевдоніми періодично змінювалися.

Головою Проводу Українських Націоналістів (ПУН) одноголосно було обрано полковника Євгена Коновальця.

З наростанням українського націоналістичного руху польська влада з осені 1930 р. оголошує справжню війну українському населенню Галичини. Для прискорення розправи режиму з учасниками руху запроваджуються в цій частині України так звані "наглі суди", тобто термінові суди, здійснюється політика "пацифікації", "замирення", що насправді перетворюється в масовий терор проти українства. Та незважаючи на те, ОУН продовжує свою бойову активність, аби і надалі підтримувати напружену боротьбу в українському суспільстві згідно з концепцією "перманентної революції" [25, с.440-495]. Свідченням цього є те, що лише протягом 1931 - 1932 рр. по Західній Україні, за неповними даними, було проведено понад 100 арештів і судових процесів над українцями, учасниками акцій протесту, а в кожному процесі, як звичайно, фігурувало декілька осіб [26, с.3-4].

Однак були в історії ОУН й трагічно-героїчні події. Одна з них, зокрема, пов'язана з нападом на пошту в Городку, що поблизу Львова, коли за завданням Проводу Крайова Екзекутива повинна була роздобути гроші для націоналістичного руху. Після, здавалось би, ретельно розробленого плану операції головними виконавцями нападу стали В. Білас і Д. Данилишин. Однак операція провалилася, В. Білас і Д. Данилишин були схоплені і невдовзі предстали перед польським судом, який засудив їх до смертної кари. Про це повідомили усі українські часописи [27].

Невдале закінчення акції в Городку стало предметом спеціального розслідування Проводом ОУН. За його результатами було визнано винними деяких Крайових Провідників і таким чином із січня 1933 р. обов'язки Крайового Провідника перебрав заступник Крайового Провідника Степан Бандера, який і виконував ці обов'язки без формального затвердження до червня 1933 р., коли Берлінська Конференція ОУН, яка проходила з 3 по 6 червня, затвердила його на цій посаді і водночас прийняла запропоновані ним проекти подальшої діяльності в Краї [28, с.2].

Очоливши Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, С. Бандера відразу ж приступив до зміцнення організаційної мережі ОУН, посилення її бойової діяльності, піднесення рівня пропаганди і загального духу боротьби. Усім окружним і повітовим екзекутивним було наказано створити бойові "п'ятірки" і "трійки". Змінився і головний напрям бойових дій: уся активність відтепер спрямовувалася на індивідуальний терор проти представників окупаційної влади та їх прислужників, а також проти пропагандистів "совєтофільства" [29, с.51].

Однак у результаті зміни плану теракту на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, що мав бути актом помсти з боку ОУН за його керування "пацифікацією", протягом якої піддавалися жорстоким тортурам тисячі українських селян, до рук поліції потрапив так званий "Архів Сеника", тобто архіви документів Проводу ОУН за кордоном. Називався умовно цей архів так, тому що ним відали члени Проводу ОУН О. Сеник і Я. Барановський [30, с.739]. На підставі цього польська поліція сфальшувала справу і довела її до суду. Перед судом, який тривав з 18 листопада 1935 р. до 19 січня 1936 р. опинилося 12 провідних членів ОУН Краю, серед яких були такі відомі діячі Проводу, як Степан Бандера та Микола Лебедь [31]. Судовий процес став сенсацією для газетярів. Адже підсудні, відмовляючись говорити польською мовою, демонстративно віталися окликом "Слава Україні!" і не лише не просили про помилування, але й відверто звинувачували владу. Так, С. Бандера свій виступ фактично присвятив пропаганді ОУН й роз'ясненню того, чому організація вдається до таких методів, як атентанти [32, с.143-145].

Зрештою, судовий процес засвідчив, що ОУН не є групкою терористів, як це хотіли подати польські шовіністи, а охоплює своєю діяльністю всі структури українського життя, формує і спрямовує народну думку і виступає як єдиний захисник національних інтересів українства.

Польська влада докладала усіх зусиль для ліквідації ОУН: лише з 1924 до 1934 р. було ув'язнено 1024 члени ОУН, яких засуджено загалом на 2020 років тюремного ув'язнення, винесено 4 смертні вироки і 16 присудів довічних ув'язнень, зрештою, до довічного ув'язнення був засуджений й С. Бандера [33, с.76; 26-28]. До того ж, окрім польської влади, за розвитком націоналістичного руху з побоюванням спостерігала й Москва. Саме тому органи НКВД, наприклад, організували у травні 1938 р. вбивство визнаного лідера ОУН Є. Коновальця, яке сталося в голандському місті Ротердамі [34, с.311].

Після смерті Є. Коновальця Головою Проводу ОУН став А. Мельник, який притримувався досить поміркованої позиції щодо діяльності очолюваної ним організації [35, с.216]. Згодом протиріччя між С. Бандерою і А. Мельником поглибилися, коли виникло питання орієнтації ОУН. С. Бандера дотримувався думки, що потрібно орієнтуватися лише на власні сили, А. Мельник розраховував на підтримку інших держав, передовсім Німеччини. Це призвело до остаточного розколу ОУН, що стався на лютневій конференції ОУН, яка проходила 1940 р. у Кракові [36, с.11]. Саме з цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН (р) чи ОУН(б) (революційна або бандерівська) і ОУН (м) - мельниківська [37, с.473]. Тому навряд чи можна погодитися з твердженням К.Бондаренка, який вважає, що головна суперечка (між С.Бандерою і А.Мельником. - Ю.Р.) полягала у особистісних моментах [38, с.15]. Адже навіть самі члени ОУН згодом відзначали, що розходження полягали не лише в персональних питання, але й у політичних розбіжностях [39, с.21].

Між тим стрімко розвивалися події на міжнародній арені. Виходячи із спільних домовленостей Сталіна і Гітлера, восени 1939 р. Червона армія вступила на західноукраїнські землі із заздалегідь пропагандистськи розрекламованою метою про "захист українського населення", насправді окупувавши ці землі [40]. На території, зайнятій Червоною армією, розпочався страшенний терор, масова депортація населення. Для цього в західні області УРСР було скеровано 4278 оперативних підрозділів НКВС, залучено 3330 працівників міліції, державного апарату, бійців Червоної Армії і 2032 сільських активісти, за допомогою яких із Західної України і Західної Білорусії без суду і слідства було вислано більше 1 млн. 173 тис. 170 осіб [41, с.38], а загалом же, як вважає професор Ю. Ю. Сливка, із цих областей було вивезено приблизно 10 % їх населення [42, с.4]. На відплату сталінсько-беріївській вакханалії Крайовий провід ОУН організував у різних місцях збройні акції проти членів НКВС. І це вилилося в те, що в 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59 оунівцями. 42 звинувачених, із них 11 жінок, отримали смертний вирок [43, с.14].

Таким чином, тоталітарна сталінська система після вересня 1939 р. "була тим об'єктивним чинником, який відштовхував (а не притягував) українське населення Галичини від нової влади -"визволительки" [44, с.119]. І зрозуміло, що за цих умов - з вересня 1939 р. до червня 1941 р. - ОУН на теренах Західної України перебувала у глибокому підпіллі, що дозволило їй зберегти свою мережу [45, с.51]. Основним її завданням стало розширення мережі підпільних організацій і їх збереження. Підпільною мережею ОУН керував у цей період Іван Климів, який за героїзм і сміливість у боротьбі проти поневолювачів отримав псевдонім "Легенда".

Про політичну платформу ОУН того періоду можемо судити із Маніфесту ОУН, прийнятого в грудні 1940 р. У цьому Маніфесті головна мета оунівців була визначена так: "Боремося проти московського імперіалізму всіх видів, а зокрема, проти більшовизму... Через повний розвал Московської імперії і шляхом Української національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську державу та визволимо поневолені Москвою народи" [46, с.21].

Таким чином, у Маніфесті, що був фактично першим програмним документом діяльності ОУН(б), було зазначено, що метою ОУН є здобуття незалежної Української держави, а шлях досягнення цього - українська національна революція, методи ж досягнення - збройна боротьба.

22 червня 1941 р., порушуючи договір про ненапад, укладений між СРСР і Німеччиною, фашистська Німеччина, випереджаючи Сталіна, який також мріяв про новий переділ світу на свою користь і відповідно готувався до війни [47], першою напала на СРСР, зокрема й на Україну.

Loading...

 
 

Цікаве