WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → ОУН і УПА як історична реальність суспільно-політичного життя України - Реферат

ОУН і УПА як історична реальність суспільно-політичного життя України - Реферат

Реферат на тему:

ОУН і УПА як історична реальність суспільно-політичного життя України

Існування різних наукових та ідеологічних напрямів і підходів, починаючи від 90-х років ХХ ст., дозволило накопичити певний теоретичний і фактичний матеріал, однак це ще не призвело до створення ґрунтовної узагальнюючої роботи із виникнення ОУН і УПА. Закінчення періоду первинного накопичення публікацій раніше замовчуваних архівних матеріалів та зняття цілого ряду ідеологічних "табу" з цієї теми викликає потребу в нових підходах до трактування історичних подій. Сьогодення вимагає від науковців нетрадиційних підходів до проблеми дослідження історії ОУН і УПА .

Головним предметом, у розбіжності трактувань є історія українських визвольних змагань 40-х років. Протягом останніх 9-10 років вийшли у світ ряд збірників архівних документів, що торкаються подій цього часу, зокрема у числі найбільш вагомих можна назвати праці проф. В.Косика ( Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж -Нью-Йорк - Львів, 1993. - 659 с.), В. Сергійчика (ОУН - УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - Київ: Дніпро,1998. - 940 с.), д-ра І.Біласа (Репресивна каральна система в Україні. Суспільно - політичний та історико-правовий аналіз. - Київ: Либідь, 1994 - Т." - 685с.) Збірки мають велику інформаційну вартість, але глибинне історіософське осмислення документально засвідчених явищ і подій автори залишили для читачів. Якщо розглянути праці, запропоновані деякими діаспорними дослідниками ( Т. Гунчак, П. Соболь, Ю. Бойко та ін.) цієї проблеми, то крім загальнозрозумілої для широкого загалу читачів "правильності" і "правоти", слід відзначити у їхніх працях відсутність глобального філософського осмислення феномену українських національно-визвольних змагань. Отже, мета цієї праці - розкрити процес боротьби українського народу за виживання й утвердження серед інших націй і народностей в період 40-50-х років ХХ століття.

Після програної великої битви під Полтавою за гетьмана Івана Мазепи і після зруйнування Запорізької Січі, через жорстокий натиск царської Москви здавалося, що ідея української держави зникла з душі українського народу назавжди й українська нація вже ніколи не підніметься до рівня державотворчих націй. Та минали століття, змінювалися речники і форми утвердження ідеї національної держави, але започаткована Б. Хмельницьким боротьба вже ніколи не припинялася.

Навіть у час жорстокого пригнічення всього українського великоруським колонізаційним режимом розпочалася поступова боротьба за розвиток української національної ідеї, національного буття українського народу. Неоціненним досягненням української культури, і твором, що започаткував українську літературну мову, стала видана у 1798 р. "Енеїда" Івана Котляревського. Відтак українська національна ідея була сформована в документах Кирило-Мефодіївського братства та київської "Старої громади" 70-х років ХІХ ст. й була згодом пропагована українськими альманахами та національно-патріотичними часописами [1, с.7 - 8].

У тяжкі кріпацькі часи Україна зроджує поета-пророка Тараса Шевченка, який словами "Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, і вражою, злою кров'ю Волю окропіте!" відновлює в українському народі дух до боротьби. Саме під впливом творів Тараса Шевченка відбувалося становлення України як суб'єкта історичного процесу з відповідними культурними запитами. Зокрема, під впливом його ідей у 1891 р. група українських патріотів: Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик заснували "Братство Тарасівців" і на могилі Кобзаря у Каневі склали присягу - боротися за волю України. Це Товариство, одним із найактивніших учасників якого був Микола Міхновський [2, с.27], немало прислужилося пропаганді української національної ідеї, а твір М. Міхновського "Самостійна Україна" став програмою дій для молодих українських націоналістів [3, с.17].

У час, коли народи Європи у вирі війни із зброєю в руках почали виборювати свою державність, за волю України постали Українські Січові Стрільці, вояки Наддніпрянської та Галицької Армій. Однак тому, що політичні умови в Україні не були всюди однаковими, проголошення вільної Української держави в різних частинах України проходило в різні терміни: 22 січня 1918 р. ІV Універсалом Центральної Ради в Києві проголошено Україну самостійною державою, а 1 листопада 1918 р. у Львові утворено Українську Народну Республіку. Усі ці державно-правові акти були передумовою об'єднання українських земель в одній Соборній Українській Державі з центром у Києві.

Але ні польська шляхта, ні московські більшовики не могли змиритися з існуванням незалежної України. Прагнення народу до самостійного державного буття було нещадно придушено силою зброї й звірячим терором супроти мирного українського населення. Героїчна боротьба українського народу за свою національну державність у 1917 - 1920 рр. закінчилась трагічною поразкою. Чотири держави розділили її територію: Східні землі захопила Радянська Росія, створивши маріонетку - Українську Радянську Соціалістичну Республіку; Західну Україну (Галичину, Волинь, Полісся) окупувала Польща; Буковиною і Бессарабією заволоділа Румунія, а Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина. Таким чином, після декількох століть боротьби, на початку ХХ ст., у 1920 р. Україна і надалі залишалася поневоленою своїми сусідами. Таке положення закріплював Ризький договір від 18 березня 1921 р. між Польщею і Радянською Росією, а 1923р. на Нараді Амбасадорів у Парижі уся демократична Європа погодилася з таким статусом держав у повоєнній Європі.

Однак хоча здобута тоді молода Українська Держава проіснувала заледве кілька років, та все ж національна ідея не загинула, а, більше того, "відродження української державності в 1917 - 1920 рр. сприяло зростанню національної свідомості на всій українській етнічній території" [4, с. 357].

На нашу думку, після поразки національно-визвольних змагань українського народу його подальший національний розвиток міг би найповніше розвиватися на теренах саме Галичини. Принаймні офіційно задекларовані передумови для цього тут були. Зокрема, вважалося, що за нормами міжнародного права влада Польщі над Західною Україною не є легітимною. Тому на Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща обіцяла державам Антанти гарантувати українському населенню усі політичні права [5]. Окрім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов'язана поважати права українського населення, і з огляду на етнічний склад (64 % українців, 25 % поляків 10 % євреїв та 1 % - представників інших національностей), українська Галичина повинна була отримати статус автономії. До того ж, у ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що "окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування" [6, с.328].

Однак насправді все було інакше. Польські окупаційні власті проводили послідовну політику асиміляції українського населення, намагаючись довести Європі, що ніяких українців та їх проблем не існує. При цьому в Галичині різко зменшувалася кількість шкіл із українською мовою навчання, більше того, навіть у приватних гімназіях заборонялося вживання слів "Україна" чи "український" [7, с.181]. Марними були спроби громадськості створити і свій навчальний заклад у Львові, де після ліквідації українських кафедр в університеті Яна-Казимира протягом кількох років діяв підпільний університет, на 65 кафедрах якого навчалося майже 1500 студентів. Його було ліквідовано шляхом польських поліцейських репресій [8, с.154-155].

Та ще важче було на Східноукраїнських землях, які опинилися під окупацією більшовицької Москви. Органи московських ЧК - ГПУ - НКВС, взявши на себе функцію усюдисущого міністерства у справах "дружби народів" та "морально-політичної єдності радянського суспільства", вишукували й винищували на місцях усіх, хто виявляв ознаки, або міг стати носієм чи виразником національної політичної свідомості поневолених народів [9, с.91]. До того ж, у результаті форсованої колективізації, яка проводилася насильницькими методами, тисячі українських хліборобів були виселені в Сибір і на Крайню Північ. А щоб зламати хребет селянам, які традиційно були носіями української мови та культури, Москва організувала в Україні штучний голодомор. Восени 1932 р., коли майже все українське селянство було колективізоване, Московський більшовицький уряд запровадив масову здачу хліба державі. Оскільки плани збору виявилися нереальними, від селян забирали все, що й призвело взимку 1932 - 1933 р. до жахливого голоду, який поширився в усій Україні і призвів до масових смертей. Загинуло, за підрахунками істориків, більше 7-ми мільйонів чоловік [10, с.213] . Однак, у цей час в інших союзних республіках голоду не було. Це дає можливість стверджувати, що це був терористичний акт із боку держави проти українського народу [11].

Loading...

 
 

Цікаве