WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Найдавніші міста Донеччини - Реферат

Найдавніші міста Донеччини - Реферат

Реферат на тему:

Найдавніші міста Донеччини

До початку 90-х рр. минулого століття найстарішим містом Донеччини беззаперечно визнавалось м. Артемівськ (до 1924 р. Бахмут). Його витоки пов'язувались з Бахмутівською сторожею. Це твердження із "Городских поселений Российской империи" (СПб., 1861. - Т.2. - С. 640) потрапило не лише до краєзнавчих нарисів, але й до науково-довідкових видань в основному завдяки праці Феодосія Макар'євського, який у 1880 р. писав: "Бахмут, Багмут, Бахмуд, на реке того же имени, - древнейшее старожитное займище малороссийского народа. По распоряжению нашего правительства первоначально в 1571 г. здесь учрежден был последний на южных пределах Московского царства сторожевой пункт - сторожа Бахмутовская"1. В ряді видань сторожа "переросла" в містечко-фортецю.

Через 90 років у нарисі про м.Артемівськ в "Історії міст і сіл УРСР. Донецька область", не згадуючи уже нічого про "займище малороссийского народа", витоки м. Артемівська пов'язуються тільки з Бахмутівською сторожею, а під сторожами розуміються "невеличкі містечка-фортеці"2. З цього випливає, що на р. Бахмут (нині, очевидно, через оміління її називають Бахмуткою) у 1571 р. за вказівкою московського царя Івана Грозного було збудоване містечко-фортеця, яке поклало початок сьогоднішньому місту, названому на честь більшовика Ф.А.Сергеєва (Артема). Тому й не дивно, що в 1971 р. було відзначено 400-річчя міста. І хоча через 20 років ця версія про походження Артемівська була аргументовано піддана критиці, оскільки всі сторожі згідно з "Розписом сторож" розташовувались на лівому боці Сіверського Дінця (Бахмутівська - напроти впадіння в нього р. Бахмут - нині с. Ямпіль Краснолиманського району) і не складали ніяких укріплень, а були лише місцями зустрічі московської прикордонної служби для обміну інформацією (згідно зі статутом сторожової і станичної служби на сторожі не дозволялося навіть розкладати вогнище, щоб не виказати ворогові місця, в якому зустрічаються "сторожі" (прикордонники). Після обміну інформацією сторожі (6-8 осіб) розходилися в протилежних напрямках, щоб контролювати закріплену за ними ділянку кордону3. Таким чином, сторожа не складала будь-якого укріплення (про сусідню Святогірську сторожу сказано в розписі, що вона знаходилась під дубом з вибитим знаком напроти "Святих Гір"). Враховуючи те, що м. Артемівськ знаходиться приблизно за 35 км від того місця, де розташовувалась Бахмутівська сторожа, то з цього випливає, що немає ніяких підстав вважати її "містечком-фортецею" і, тим більше, ототожнювати з сьогоднішнім м. Артемівськом. Незважаючи на те, що ці докази було опубліковано4, однак дехто ще й досі продовжує вважати Артемівськ найстарішим містом Донеччини. В той час як документально доведено, що острог на р. Бахмут було збудовано слобідськими козаками з дозволу московського уряду в 1703 р., а перший його опис складено в 1704 р.5 Про це переконливо сказано в грамоті Петра І ізюмському полковникові Ф. Шидловському від 14 жовтня 1704 р., в якій подаються скарги донських козаків на слобідських, і навпаки, а також повідомлення мешканців м. Валуйки про те, що знаходилось на середній течії р. Бахмут до зведення там острогу. Цікаво, що острог зводився з ініціативи самих мешканців (здебільшого торян, маячан і райгородців, які стали селитися тут після зруйнування кримською ордою соляних заводів на Торі в 1697 р. і просили в 1702 р. царський уряд дозволити їм збудувати острог, щоб можна було захиститись від "приходов воинских людей"). З грамоти можна також зробити висновок, що поки їхнє клопотання вирішувалось в урядових канцеляріях, вони самі звели біля соляних промислів, які стали активно використовувати з 1701 р., острог. Навесні 1704 р. він був описаний направленим на р. Бахмут із Бєлгорода капітаном Г. Скорихіним6.

Згідно з цим описом: "На речке Бахмуте построен город по обе стороны речки Бахмута стоячим дубовым острогом, в нем двои проезжие вороты; по мере того городка в длину через речку Бахмут 61 сажень, поперек 17 сажень, а жилья в том городке никакого нет. Подле того городка, вверх по речке Бахмут, с правой стороны на посаде построена часовня, близ часовни построены Изюмского полку для пошлинного сбора, из Семеновской канцелярии для мостового проезду таможенная изба и ратуша Изюмского полку. Около той таможни и ратуши в разных местах построены для торгового промыслу Изюмского полку казаков и торских и маяцких жителей всяких чинов людей 15 амбаров, 9 кузниц. Близ города на р. Бахмут построена торговая баня и отдана на оброк. В том же городе построились и живут дворами: Изюмского полку казаков 54 человека, разных городов всяких чинов русских людей 19 человек. Да на речке Бахмут устроены у солеварных колодязей Изюмского полку казаков и разных городов 140 сковород солеварных, да разных городов всяких чинов людей 30 сковород. А по речке Бахмуту лесов и рыбных ловель и распашной земли нет, а сенных покосов малое число..."7.

Оскільки копія цієї грамоти знаходиться в краєзнавчому музеї міста, то є всі підстави вважати, що її нарешті уважно вивчать місцеві краєзнавці і не вестимуть історію міста з 1571 р.; а з часу його побудови козаками Ізюмського слобідського полку.

Не менш дискусійною за останні роки виявилася початкова історія м. Маріуполя, яке в 2003 р. відзначило своє 225-річчя. Саме підготовка до цього ювілею пожвавила інтерес до його минулого, з'явилося чимало публікацій про витоки міста в місцевих періодичних виданнях та окремих як спеціальних, так і загальних дослідженнях8, в яких простежуються два діаметрально протилежні підходи щодо часу заснування міста. Перший витікає з того, що історія міста розпочинається з 1778 р., з розпорядження губернатора Азовської губернії В. Чорткова на місці запорозького форпосту Домахи побудувати м. Павлівськ9. Їх опоненти доводять, що витоки міста необхідно віднести до часу побудови наприкінці XVI cт. при гирлі Кальміусу запорозької фортеці Домахи, яка у XVIІІ cт. стала центром Кальміуської паланки. Серед прихильників першого напрямку можна виокремити ще й тих, хто історію міста розпочинає з видання в 1779 р. Катериною ІІ грамоти про поселення греків на півдні Азовської губернії, на території колишньої Кальміуської паланки10.

Найбільш послідовною прихильницею Павлівська як попередника Маріуполя залишається Р. Саєнко. Свої докази вона намагається підтвердити посиланнями на архівні матеріали, в тому числі й рапорти В. Чорткова, в яких навіть вказується, що для побудови м. Павлівська можна використати "каменные припасы" зруйнованої кримською ордою Домахи під час останнього нападу на південні райони Російської імперії наприкінці 1768 р.11 Однак про це вона ніде не згадує, а також ігнорує відомості про попередницю Маріуполя Домаху, вміщені в описі Азовської губернії, складеному між кінцем 1780 - першою половиною 1782 рр., тим більше що ця писемна пам'ятка публікувалася тричі. Причому дві останні публікації, виконані під редакцією Я. Новицького, не становлять особливої рідкості12.

У цьому описі про Маріуполь читаємо: " Мариуполь построен в 1780 г. для поселения выведенных из Крыма греков на том самом месте, где был древний город Адомаха, на берегу Азовского моря, на правой стороне реки Кальмиуса... В нем церквей две: одна каменная, а другая деревянная; домов каменных 53, мазанок - 20..."13. При цьому Адомаха як попередниця козацької Домахи згадується і в документах В.Чорткова. Це, на наш погляд, дозволяє початки постійного проживання населення при гирлі Кальміусу віднести якщо не до кінця XIV ст. (оскільки назва венеціансько-генуезької колонії, зведеної при гирлі Кальміусу Адомахи, перейшла на козацький форпост Домаху, збудований, скоріш за все, наприкінці XVІ ст., після зруйнування запорозькими й донськими козаками неподалік від гирла Кальміусу на морській косі татарської фортеці Білий Сарай), то до кінця XVI ст.

Домаха для запорожців мала велике значення не лише як база рибних промислів на Азовському морі, але й гавань для козацьких чайок на випадок блокування турецьким флотом гирла Дніпра. В таких випадках запорожці заходили через Керченську протоку до Азовського моря і системою рік (Кальміус, права її притока Широка, з якої волоком, близько 3 км, можна було дістатися до р.Осико-вої, а з неї - у Вовчу й Самару, з останньої - до Дніпра) добиралися на Січ, або, навпаки, через них виходили так званим "потайним шляхом" до Азовського моря для спільних походів з донськими козаками до берегів Криму й Туреччини.

У XVІІІ ст., як свідчать матеріали архіву коша Нової Січі, під прикриттям Домахи виросла Кальміуська слобода, в якій завдяки старанням полковника Андрія Порохні в 1754 р. була збудована Святомиколаївська церква. Все церковне обладнання для неї було придбано в центрі донського козацтва - в Старочеркаську14. З цих же матеріалів витікає, що слобода зібрала чимале населення і була важливим центром торгівлі в межах запорозьких земель. Напередодні останнього нападу кримської орди в грудні 1768 р. частина населення разом з старшиною переселилася на Самару, а власники великих табунів худоби, мотивуючи нестачею кормів на Самарі, відмовились це зробити і, очевидно, в останній момент перед наближенням орди подалися узбережжям на схід під прикриття відновлюваної Троїцької фортеці та Ростова, який щойно розпочали зводити, і заснували три українських слободи на Міусі, де їх потомки проживають і нині15. Домаха і Кальміуська слобода були зруйновані.

У 1771 р. адміністрація Кальміуської паланки повернулася на старі місця й почала відновлювати свій адміністративний центр. Про хід його відбудови деяку інформацію можна почерпнути із щоденника подорожі по півдню Росії восени 1773 р. академіка Санкт-Петербурзької академії Й. Гільденштедта. Він зазначав, що справа від Кальміусу (на місці нинішньої Сартани) знаходився "земляной окоп", в якому сидів полковник з 200 козаками16. Відбудовувалась і Кальміуська слобода. Про це свідчить те, що запорожців, які проживали в ній після зруйнування Січі, перевели на річку Вовчу, де при впадінні в неї Солоної згідно з планом 1778 р. передбачалось побудувати для греків м. Марієнполь, а в 1780 р. - до м. Павлограда17. Їх будинки та Святомиколаївську церкву віддали переселеним з Криму грекам. Саме в ній митрополит Ігнатій разом зі своєю паствою 26 липня 1780 р. провів перше богослужіння, після якого відбулося жеребкування виділених на місці Кальміуської слободи ділянок під поселення греків. Губернатор В.Чортков, який 13 вересня 1780 р. відвідав Маріуполь, повідомляв Г.Потьомкіну, що греки "с усердием" взялися за своє облаштування і на той час вже зайняли понад 500 з відведених їм під заселення 600 ділянок18.

Наведені вище факти переконливо свідчать про безперервний перехід від козацької Домахи до грецького Маріуполя, що, на наш погляд, дозволяє витоки історії м. Маріуполя розпочинати якщо не з 1780 р., про що йдеться у всіх описах кінця ХVІІІ ст., з часу поселення в Кальміуській слободі кримських греків, а з часу появи при гирлі Кальміусу козацької Домахи, тобто з кінця XVІ ст., в крайньому випадку, з 1734 р., з часу заснування Кальміуської паланки, центром якої була Домаха.

Відсутня також серед краєзнавців і науковців єдність у питанні заснування м. Слов'янська. В 60-х рр. минулого століття набула поширення висунута харківськими дослідниками версія, що історія Слов'янська розпочинається з 1645 р., коли між торськими соляними озерами для захисту від нападів татар побудували фортецю і що на її озброєнні знаходилось 40 гармат19. Ця версія знайшла відображення і в україномовному виданні історії міст і сіл УРСР20. Зате в російськомовному виданні замість фортеці між соляними озерами в 1645 р. на р. Тор, при кримській переправі, відмічається острожок, в якому несли від настання весни і до першого снігу сторожову службу по 20 чугуївських козаків21. У царській грамоті чугуївському воєводі від листопада 1646 р. відзначено, що козаки ще задовго до закінчення терміну служби покинули острог і цар велів розшукати втікачів, покарати їх та повернути до острогу продовжувати службу22.

Loading...

 
 

Цікаве