WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Матеріали центральних державних архівів Росії як джерело до історії Донбасу XVI-XVIII ст. - Реферат

Матеріали центральних державних архівів Росії як джерело до історії Донбасу XVI-XVIII ст. - Реферат

Реферат на тему:

Матеріали центральних державних архівів Росії як джерело до історії ДонбасуXVI-XVIII ст.

Історія Донбасу зазначеного періоду за останні роки все більше привертає увагу дослідників1. Однак в порівнянні з іншими регіонами вона вивчена ще недостатньо. Про це свідчить не лише обмежена кількість новітніх узагальнюючих праць з історії краю, але й наявність різних версій як у краєзнавчих, так і науково-довідкових виданнях про час заснування значної частини його населених пунктів2. Такий стан вивчення минулого одного з провідних промислово-економічних регіонів сучасної України значною мірою обумовлений не тільки недостатньою увагою радянської історіографії до цього періоду історії краю, але й збереженням джерел, здатних пролити світло на процес заселення й господарського освоєння краю в XVI-XVIII ст. в різних архівосховищах як України, так і Росії. У зв'язку з цим у статті зроблена спроба дати стислу характеристику інформативних можливостей матеріалів, виявлених в архівах Москви та Санкт-Петербургу, які можуть бути використані для вивчення історії краю даного періоду.

Найбільше матеріалів, що відносяться до історії краю XVI-XVIIІ ст. зберігається в фондах Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) в Москві. Пояснюється це тим, що наприкінці XV ст. Московська держава і Кримське ханство уклали між собою договір про розмежування підвласних їм територій по Сіверському Дінцю. Оскільки з того часу на літній період до Сіверського Дінця Москва направляла сторожову та станичну служби, то від них до центральних державних установ надходила інформація про заселення й освоєння Придінців'я. Надходила вона і від дипломатів, що направлялися з Москви до Бахчисараю, оскільки через край проходили найкоротші шляхи з Москви до Криму. Після Переяславської ради Росія стала активно залучати до боротьби з Кримом і Туреччиною запорожців і слобідських козаків, що дозволило їй більш активно проникати в Північне Приазов'я і Причорномор'я, запроваджуючи в регіоні відповідні як військові, так і цивільні адміністративно-територіальні структури. В результаті цього в архівах Російської держави, особливо з 60-х рр. XVIІ ст., нагромадилася основна частина матеріалів діловодства як центральних, так і місцевих державних установ.

За XVI-XVII ст. найбільше її відклалося у фонді Бєлгородського столу ( Ф.210). Пояснюється це тим, що з кінця XVI і до початку XVIII ст. північно-східна частина території краю належала до Слобідської України, котра у військовому та адміністративному відношеннях підпорядковувалася бєлгородському воєводі.

Чимала частина джерел з історії Слобідської України, починаючи з кінця ХІХ ст. освоювалася дослідниками і опублікована в археографічних збірниках, підготовлених у Харкові Д. Багалієм, у Воронежі - Л. Вайнбергом3. З радянських вчених найбільше матеріалами цього фонду скористалися: для дослідження селянських рухів на Слобожанщині К.Стецюк4, соціально-економічного розвитку регіону - А.Слюсарський5 та професор Воронезького університету В. Загоровський6. Частково їх використав і автор цієї статті для підготовки докторської дисертації та ряду публікацій з історії краю кінця XVI-XVIII ст.7, зокрема заселення Донеччини та прилеглих до неї районів8, освоєння її природних ресурсів9, будівництва за вказівками московських правителів у другій половині XVIІ - на початку XVIII ст. на правому боці Сіверського Дінця укріплених міст10, а в 1684 р. цілої системи оборонних споруд під назвою Торської укріпленої лінії11.

Переважну більшість використаних матеріалів діловодства складають царські укази, грамоти ("памяти") та інші розпорядження воєводам порубіжних міст (здебільшого на перших порах бєлгородському, валуйському та воронезькому, а згодом і новозбудованих на правому боці Дінця - маяцькому і торському), в яких переважно йшлося про зведення на татарських шляхах ("сакмах") нових міст, їх заселення та про захист від набігів татар.

Другу, більш чисельну, групу матеріалів складають так звані "відписки", тобто відповіді місцевих воєвод на царські укази, в яких подається інформація про виконання царських розпоряджень. Цей вид джерел фактично розкриває стан справ на місцях. Особливо виділяються серед них так звані "строєльні" книги, тобто описи новозбудованих міст, укріплених ліній. Так, завдяки строєльній книзі харківського полковника Г. Донця вдалося встановити, що запропонований ще в 1666 р. В. Струковим план побудови Торської лінії між Сіверським Дінцем і Казенним Торцем для захисту від нападів татар Торських соляних промислів, збудованого в 1663 р. на правому боці Сіверського Дінця укріпленого містечка Маяки та Святогірського монастиря, був здійснений у 1684 р. І хоча через неявку козаків Сумського слобідського полку та служилих людей південних міст Росії вона не була повністю завершена, все ж таки відіграла важливу роль в захисті зазначених об'єктів від раптових нападів кримських татар наприкінці XVII - на початку XVIII ст. У XVIII ст., як зазначає у своїх записках академік Й.А. Гільденштедт, запорожці цю лінію вважали межею, що відділяла землі Війська Запорозького від Слобідської України12. Її залишки подекуди збереглися ще й по нині. Наприклад, мешканці с. Райгородок Донецької області називають їх "Турецьким валом".

Розповіді ("сказки") відхідників, що приходили на Сіверський Дінець для занять мисливством, рибальством, для виварки солі, скарги архімандритів Святогірського монастиря до воєводських та центральних державних канцелярій на мешканців сусідніх поселень, а також суперечки козаків слобідських полків з донськими за землі, дають можливість відтворити не лише процес заселення території, але й основні види занять як місцевих жителів, так і відхідників, що приходили сюди з порубіжних районів Росії, Лівобережної України, а з 70-х років XVII ст. - навіть із Правобережжя. Доказом цього можуть служити однакові назви населених пунктів у Подінців'ї та на Правобережній Україні. Найбільше повідомлень в них про виварку солі із ропи Торських соляних озер та забезпечення нею південно-західних повітів Росії, починаючи від Єлецького, на сході, до Брянського, - на заході, Слобідської і Лівобережної України. Вони свідчать, що влітку на Тор з 70-х років XVII ст. приїжджали за сіллю до 10 тисяч чумаків, які при сприятливих умовах протягом двох тижнів виварювали до 60 пудів солі кожен, а потім розвозили її по містах і селах Слобожанщини та сусідніх повітів Росії13.

Такий масовий приїзд на Тор чумаків, які часто не могли навіть розташуватися при самих соляних озерах, змушував вести пошуки соляних джерел в інших місцях. У зв'язку з цим, у 80-х роках виварка солі велася і на лівому боці Дінця, на обох берегах річки Жеребець, що поклало початок нинішнім населеним пунктам Кіровське і Торське Донецької області, а також на правій притоці Дінця, на річці Бахмут, що послужило поштовхом до зведення тут у 1703 р. Бахмутського острогу (нині м. Артемівськ Донецької області).

Стрімкий розвиток приватного солеваріння на Торі спонукав царський уряд до заведення тут у 1664 р. казенних варниць, які обслуговувалися робочою силою із Слобожанщини і охоронялися служилими людьми з південних міст Росії. Однак труднощі в забезпечені промислів робочими руками та охороною, підводами для доставки солі до споживачів не сприяли розвиткові казенного солеваріння. Здебільшого казна вимушена була здавати свої варниці в оренду за 10-у бочку солі приїжджим солеварам і задовільнятися незначними прибутками.

З перелічених видів джерел можна також відтворити в загальних рисах картину постійної загрози татарських нападів на соляні промисли. Це змушувало чумаків приїжджати цілими ватагами, по декілька сотень чоловік зі зброєю, розташовуватися біля озер табором і будувати різні укріплення навколо самих промислів уже на початку XVII ст.

Повідомлення воєвод зберегли чимало достовірних фактів з життя та побуту мешканців місцевих міст. Донесли до нас також відомості про втечі робітних і служилих людей з промислів і новозбудованих міст, у тому числі, навіть, і найманих рейтар. З них довідуємося також, що більшість з втікачів направлялася на Січ. Чимало відомостей знаходиться і про участь місцевого населення, робітних людей в антифеодальних виступах. Найбільше збереглося таких повідомлень про участь в заколоті Івана Брюховецького, повстаннях Степана Разіна та Кіндрата Булавіна.

Незначна частина аналогічної документації відклалася і в фонді Московського столу, який значно більше привертав увагу дослідників XIХ ст. і краще представлений в археографічних збірниках14.

У XVIII ст., у зв'язку з активною колонізацією російською імперією Північного Причорномор'я та подальшим розвитком державного діловодства, не тільки зросла кількість та номенклатура діловодних матеріалів, але й збільшилася їх інформативність15. Найбільше джерел, які мають пряме відношення до регіону відклалося у фонді Сенату (Ф.248) та підпорядкованих йому установ.

Loading...

 
 

Цікаве