WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Наслідки другого розміну районів між Польщею та УРСР в 1951 р. для сталінської області - Реферат

Наслідки другого розміну районів між Польщею та УРСР в 1951 р. для сталінської області - Реферат

Реферат на тему:

Наслідки другого розміну районів між Польщею та УРСР в 1951 р. для сталінської області

Тема депортацій українського населення з земель, що відійшли до Польщі, почала розроблятися тільки у роки незалежності. У радянській історіографії вона не знайшла свого відображення. У кращому разі можна знайти згадку про факт змін лінії кордону у деяких загальних працях. А в цілому як у загальних працях, так і монографіях це питання не розглядається, бо головним чином досліджуються проблеми воєнного і повоєнного відродження промисловості, сільського господарства, діяльність партійних та комсомольських органів і т.п.[1]. Це стосується і праць відомого дослідника повоєнної історії Донбасу М.Ф. Хорошайлова [2]. Величезний масив краєзнавчої літератури теж не приділяє йому уваги, якщо не рахувати компілятивну працю П. Лавріва, де є тільки згадка про існування переселенців тієї хвилі у селах Званівка, Роздолівка і Верхньо-Кам`янка, що, безумовно, не може претендувати навіть на постановку проблеми, а тим більш на її дослідження [3]. Передумови й особливості депортації 1951 р., сучасне становище колишніх примусових переселенців, збереження ними та їх нащадками традицій та звичаїв рідного краю на Донеччині було розглянуто автором у ряді газетних публікацій 1997-2000 рр. [4].

В сучасній українській історіографії слід відзначити праці І.Г. Біласа, М. Бугая та ін., які заклали фундамент вивчення проблеми депортацій українського населення. Ними розглянуто політичні, правові і військові аспекти питання, механізм та загальний хід депортацій українського населення у 1940-і роки. Тільки у колективній праці "Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан" фіксується факт розміну районів у зв'язку зі зміною лінії кордону [5]. Проте другий розмін районів між Польщею та УРСР й остання депортація українського населення так і не знайшли свого відображення, залишившись поза увагою дослідників, хоча й є їх продовженням. І до цього часу майже невідомими залишається сам факт депортації, її передумови та відмінність від депортацій 1940-х років, не кажучи вже про їх чисельність, розміщення та роль переселенців на місцях вселення, їх роль у формуванні повоєнної демографічної картини Донбасу.

Мета статті - дослідити передумови депортації українського населення з земель, що відійшли до Польщі по другому розміну районів між Польщею та УРСР у 1951 р., умови й хід примусового переселення, становище переселенців, їх роль у господарському розвитку області і формуванні її демографічної картини.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1951 р., що обумовлено як ходом самої депортації, так і закріпленням депортованого населення у місцях вселення.

Територіальні межі дослідження охоплюють Донецьку область.

Виходячи з рівня розробленості питання джерельною базою дослідження можуть бути тільки нечисленні документи того часу, при вивченні яких необхідно врахувати такі їх особливості: часткова неузгодженість цифрових даних у довідках місцевих органів, поданих у різні роки, намагання місцевих органів почасти зняти з себе відповідальність за стан речей у районах вселення, високий рівень ідеологізації документів, що разом з іншими вищенаведеними чинниками утруднюють їх вивчення й об`єктивні наукові висновки.

1 березня 1944 р. голова Раднаркому УРСР М.С. Хрущов у своєму виступі "Визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства Радянської України" сказав: "Український народ буде домагатися включення до складу української радянської держави споконвічних українських земель, якими є Холмщина, Грубешув, Замостя, Томашів, Ярослав" [7]. Тобто йшлося про возз'єднання нарешті всіх українських земель. Далі у доповіді він підкреслив: "Усім відомо, що для того, аби поміж сусідніми державами були встановлені добросусідські відносини, потрібно, щоб державні кордони... співпадали з етнографічними" [8]. Ця позиція відповідала прагненням українського народу, але вже через кілька місяців про це було забуто. 9 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення і урядом УРСР про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі, що й стала передумовою депортацій українського населення. Її закріпила угода між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 р., який тепер проходив по лінії Керзона з відхиленням від неї на користь Польщі від 5 до 8 км, а в деяких місцях до 30 км. Переселенню підлягали мешканці саме Холмського, Грубешовського, Томашувського, Любачувського, Перемишльського та інших повітів, які забажають переселитися до України. Тобто саме тих районів, про які йшлося у виступі М. Хрущова.

Перший етап переселення тривав з 15 жовтня 1944 р. по липень 1945 р., другий етап - з вересня 1945 р. до 1946 р., у ході яких і відбувалося переселення українського населення з земель, що відійшли до Польщі. Третій етап переселення - акція "Вісла", яка тривала з 28 квітня по 28 липня 1947 р., - виселення українців і членів змішаних родин з етнічних земель і поселення їх у західних та північних регіонах Польщі з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. Отже, третій етап не стосується примусового переселення українського населення до Донбасу.

Примусове переселення до Донбасу тривало у рамках першого етапу депортацій. До Сталінської області планувалося прибуття 9293 родин. За доповідною запискою заступника головного уповноваженого уряду УРСР в ЦК КП(б)У міністру внутрішніх справ від 10 серпня 1945 р. в УРСР було евакуйовано 122454 родини, або 482109 осіб. До Сталінської області прибуло 3044 родини (13201 особа), яких розселили у 28 районах області [9].

Під час депортації частина населення виявила небажання залишати рідні домівки. Його наслідком став насильницький вивіз. А невиконання органами влади місць вселення постанов уряду щодо облаштування переселенців призводило до самочинного залишення ними місць вселення.

Продовженням політики депортацій українського населення з етнічних земель став другий розмін районів між Польщею та УРСР у 1951 р. Але, на відміну від першого розділу, який було викликано перш за все політичними чинниками, другий розмін викликали економічні чинники. За українсько-польською угодою від 15 лютого 1951 р. Польщі відходили місцевості з родовищами нафти у Дрогобицькій області, за які УРСР отримувала меншу територію Польщі, яка була продовженням Львівсько-Волинського вугільного басейну. Переселенню підлягали 32 тис. українців з території головним чином Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області, яких передбачалося розселити в Одеській, Херсонській, Миколаївській і Сталінській областях УРСР, і 16 тис. поляків з території, яку передавала Польща.

Відповідно до угод українське населення мало переїхати на територію УРСР на добровільних засадах і отримати у місцях вселення земельні ділянки, зерно відповідно до кількості зданого у Польщі врожаю, грошову позику в сумі 5 тис. крб. з розстрочкою на 5 років, з них обіцяли списати всі недоїмки по поставках, податках і страхових платежах. Дозволялося вивозити одяг, взуття, білизну, продукти, реманент та ін., загальною вагою до 2 ц на родину, а також худобу та птицю. Житло та все нерухоме майно повинно було залишитися неушкодженим новим господарям - полякам. Для роз'яснення умов переселення було проведено загальні збори у кожному колгоспі, а для нагляду за виконанням цих умов у кожне село було направлено оперуповноваженого міліції. Для будівництва житла на місцях вселення, згідно з постановою РМ УРСР та ЦК КП(б)У від 14 та 24 квітня 1951 р. про будівництво житла для переселенців з частини території Дрогобицької області, яка відходила до Польщі, створювалися будівельні бригади з молоді, які згодом було направлено у відповідні місцевості, а основна частина селян повинна була закінчити сільгоспроботи й зібрати врожай, який залишався полякам. Тільки після цього відповідно до розроблених на місцях планах починалося переселення. Усього переселенню підлягало 6069 родин [10]. 30 квітня 1951 р. виконком Сталінської облради та бюро обкому КП(б)У затвердили план розміщення 2670 родин переселенців та план будівництва житла для них.

У Сталінській області за планом переселенців з колгоспів ім. Кірова, ім. Молотова, ім. Сталіна, ім. І. Франка, "Новий шлях", "Радянський прикордонник" Дрогобицької області повинні були прийняти 15 районів, розмістивши їх виключно по селах [11].

Аналізуючи сам план, можна відзначити низький рівень його опрацювання, бо для частини районів вселення не було визначено ні уповноважених по прийому переселенців, ні відповідних колгоспів. Це свідчить як про ставлення місцевих органів влади до переселенців, так і про те, що досвід попередньої депортації не було враховано. Отже, проблеми, які не було вирішено того часу, мали відтворитися на новому рівні. Для самих же місць вселення - сіл, зруйнованих війною та голодом, - прибуття переселенців з худобою, реманентом та ін. давало можливість залікувати воєнні рани та підняти сільське господарство.

З липня по жовтень 1951 р. до місць вселення йшли ешелони з примусовими переселенцями. Проте доїхали не всі - деяка частина людей залишилася у рідних місцях, а частина самочинно покидала ешелони при їх проходженні по території західноукраїнських областей.

Уповноважений Ради Міністрів постійно контролював цей процес. Так, на 11 червня з 1846 голів та працездатних членів родин, за планом, було відправлено 1707, або 92,4%. У цей же час, лісу - з 50990 куб. м, за планом, 8790 куб. м [12]. На 28 липня, за звітами, до Сталінської області прибуло 1846 родин, за планом повинно прибути ще 708 родин, з яких 2205 - працездатні особи і т.д. [13]. Одночасно йшли й перевірки стану будівництва будинків для переселенців у містах вселення. Ця проблема ускладнювалась тим, що ліс повинні були відвантажувати з місць виселення, як і частину покрівельних матеріалів, а частина їх повинна була надходити з інших підприємств регіону вселення. Як ішов цей процес, свідчать звіти перевіряючих. Так, на червень 1951 р. відзначалося, що відвантаження лісу з Нижньо-Устрицького району в райони вселення йде незадовільно. З Харківського цементного заводу не було отримано жодного листа шифера (в той час як планом було передбачене відвантаження 560 м кв.). Цементу завезено 36 т, замість 112 т і т.д. Крім того, Дрогобицький облвиконком не відправляв повідомлень про відправку ешелонів до місць вселення, що не давало можливості організувати зустріч і розвантаження ешелонів [14].

Loading...

 
 

Цікаве