WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Співпраця між керівними органами УРСР та РРФСР щодо українізації на Кубані в 20-х роках ХХ століття - Реферат

Співпраця між керівними органами УРСР та РРФСР щодо українізації на Кубані в 20-х роках ХХ століття - Реферат

Реферат на тему:

Співпраця між керівними органами УРСР та РРФСР щодо українізації на Кубані в 20-х роках ХХ століття

В останні часи значно мірою посилюється робота відповідних державних та громадсько-політичних установ України по налагодженню зв'язків з представниками української діаспори. Як свідчить досвід, особливі труднощі виникають у напрямі роботи серед східної української діаспори. Це викликано цілим рядом досить важливих обставин, серед яких можна виділити певні проблеми, пов'язані з тим, що тільки зараз починаються процеси створення впливових українських діаспорних організацій, занадто повільно випрацьовується єдина стратегія української державної політики відносно діаспори.

В цьому контексті, на наш погляд, було б досить доречним враховувати та використовувати той багатий досвід, який був напрацьований у 20-х рр. минулого століття, коли державні органи УРСР намагалися проводити виважену та наполегливу працю серед української східної діаспори.

Як відомо, найбільш згуртованою та компактною українською громадою східної діаспори було українське населення Північного Кавказу і, в першу чергу, Кубанської округи Північно-Кавказького краю РРФСР.

В цій статті ми розглянемо основні напрями співпраці українських та російських державних установ, спрямованих на проведення всебічного забезпечення національно-культурних прав серед українців Північного Кавказу в 20-х рр., які увійшли до історії під назвою "українізаційні процеси".

З початку 20-х рр. досить великим впливом серед радянського керівництва УРСР користувалися представники так званої "націонал-комуністичної" течії, які прагнули в радянські форми існування УРСР вдихнути реальний державницький зміст. Одним з головних напрямків їх діяльності була тісна співпраця з українською діаспорою, але найбільш цілеспрямована та ґрунтовна політика в цьому напрямі на міжреспубліканському рівні розпочинається з середини 20-х рр.

6 червня 1925 року заступник наркомосвіти УРСР І.Сологуб направив до Управління справами ВУЦВК лист, у якому повідомляв, що "українці поза межами нашої країни не забезпечені ні школою, ні установами політосвіти, ні вчителями, ні інструкторами". Не дивлячись на те, що НКС УРСР не раз звертав не це увагу НКО РРФСР, наслідків не було; Наркомос, виходячи з цього, робив висновок, що усунення цього ненормального становища виходить за межі компетенції українських освітніх установ і навіть уряду України. Тому НКО УРСР вважає, що піднесення справи національно-культурного розвитку українських мас поза Україною можна зробити лише шляхом постановки цього питання з ініціативи ЦВК у відповідних органах Союзу [1].

У відповіді на цей лист НКО УРСР 23 червня 1925 року повідомляється, що питання про національно-культурний розвиток серед українського населення РРФСР буде розглянуте на найближчому засіданні ВУЦВК. Для розглядання цього питання НКО УРСР підготував велику доповідь про становище українців поза межами УРСР. Для цієї доповіді Управління Політосвіти (УПО) при НКО УРСР здало звіт про свою діяльність серед українців РРФСР. У ньому слабко проведена робота пояснювалася відсутністю необхідних коштів, незважаючи на те, що українські культурно-освітні заклади неодноразово зверталися до УПО за допомогою, наголошуючи на своєму важкому становищі, ще виникло через протидію місцевих органів.

Діяльність УПО обмежувалася доповідями на всеросійських з'їздах і конференціях, певною матеріальною підтримкою культосвітніх установ, розсиланням української літератури – підручників, букварів, газет і часописів. УПО неодноразово ставило питання перед УПО РРФСР про ненормальне становище українських культурних організацій і пропонувало вирішити справу постачання української літератури, але наслідків так і на було.

11 липня 1925 року доповідь НКО УРСР про становище українців за межами України була подана до президії УЦВК. На початку доповіді замнаркомос І. Сологуб торкнувся статистики компактного проживання українців на терені СРСР поза межами УРСР, назвавши такі місцевості, де українці складають більшість, або значний відсоток. Серед них – Кубанська область (70%), Воронезька губернія (35%), Курська губернія (23%), Сибір (613212 чол.), Далекий Схід, Приморщина, Гомельська губернія (Стародубський повіт). Назвавши загальну кількість приблизно в 6,5 млн чоловік, він відмітив, що лише 5% українських дітей навчаються у школах рідною мовою і до того ж мережа українських шкіл скорочується.

У зв'язку із цим НКО УРСР просив ВУЦВК УРСР звернутися у цій справі до ЦВК РРФСР про затвердження необхідних заходів для забезпечення розвитку культурної роботи серед української людності в РРФСР [2].

Водночас з перебігом цієї роботи НКО УРСР у Президії ЦВК СРСР також розглядалося питання про культурне становище нацменшостей. Так, на засіданні 12 червня 1925 року був розглянутий проект постанови "Про заходи забезпечення прав національних меншостей", яку опрацювала спеціальна комісія у складі М.Калініна, Ю.Ларіна, Ф.Кона [3].

Проект передбачив досить широкий ряд заходів, які повинні були забезпечити нормальний національно-культурний розвиток нацменшостей населення в СРСР. Серед них декларувалося виділення національно-територіальних адміністративних одиниць (сільрад тощо), функціонування рідної для більшості населення мови у веденні справ, документації, наявність права представникам нацменшостей користуватися рідною мовою в офіційних установах і справовиробництві, за порушення цього права передбачалася карна відповідальність. У школах за заявами батьків викладання повинно було проводитися рідною мовою, національні школи забезпечувалися коштами нарівні з іншими, встановлювалася карна відповідальність за заборону розповсюдження літератури і газет рідною мовою, представники нацменшостей обов'язково вводилися до усіх виборних органів – ЦВК республік, облвиконкомів автономних і районованих областей та губвиконкомів, які були зобов'язані звітувати про стан нацменшостей. Визнавалося також за необхідне розробити питання про створення при ЦВК СРСР комісії нацменшостей [4].

Цей проект був надісланий на Україну та на засіданні ЦК Нацмен при ВУЦВК від 24 червня І925 року розглянутий. У резолюції по ньому було вирішено, що проект не торкається всіх необхідних заходів по забезпеченню прав нацменшостей, і було вирішено доробити і доповнити його [5].

Враховуючи цей проект, а також, головним чином, доповіді замнаркомоса І. Сологуба про національно-культурне становище українців РРФСР, Президія ВУЦВК видала постанову "Про просвітницьку роботу серед українського населення РРФСР". Ця постанова була опрацьована на засіданні ВУЦВК, яке очолив М.Лобанов 19 серпня 1925 року [6]. У постанові зазначалося, що рішення ХІІ з'їзду РКП про правильне вирішення національного питання майже не торкнулося багатомільйонного українського населення РРФСР – не проводиться адміністративне виділення українських сіл, волостей, повітів та областей у національно-територіальні автономії, культурно-освітня робота рідною мовою майже не розвивається, республіканський НКО не вирішує цю проблему, внаслідок чого місцеві українці звертаються за допомогою до України.

Loading...

 
 

Цікаве