WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історія кубанського козацького війська - Реферат

Історія кубанського козацького війська - Реферат

Війна завдала тяжкого удару населенню. Численні мобілізації призводили до того, що в господарствах скорочувалася кількість працездатних працівників, особливо в козаків, оскільки відсоток призваних на військову службу серед них був помітно вищим, ніж серед селян. 28 лютого 1917 р. у Катеринодарі було отримано звістку про перемогу революції в Петрограді. Незабаром сенсаційна звістка про повалення самодержавства сколихнула всю Кубань. Але тут не відбулося негайного зміщення представників старої влади, як у багатьох інших районах країни. Начальник Кубанської області і наказний отаман ККВ М. П. Бабич заявив про підпорядкування новому уряду Росії і певний час продовжував керувати краєм, встановлюючи зв'язки з місцевими громадськими діячами, що підтримали Лютневу революцію.

У березні–квітні по всьому краю створювалися Ради і громадянські комітети. Але у станицях і козацьких хуторах керували органи козацького самоврядування на чолі з отаманами. 8 березня за наказом М. П. Бабича для управління краєм створено Кубанський обласний громадянський комітет, зі складу якого було сформовано Тимчасовий Кубанський обласний виконавчий комітет. Комісаром Тимчасового уряду на Кубані було призначено депутата Державної думи чотирьох скликань осавула зі станиці Брюховецької К. Л. Бардижа. Незабаром М. П. Бабич, який ще недавно мав великий авторитет як добрий адміністратор і безкорислива людина [55], подав у відставку і виїхав до П'ятигорська, де в серпні 1918 р. серед інших заручників був по-звірячому убитий чекістами. К. Л. Бардиж, що прибув із Петрограда, призначив тимчасовим отаманом начальника штабу ККВ К. П. Гаденка [56]. 9–18 квітня у Катеринодарі проходивI з'їзд представників населених пунктів Кубані, який обрав Кубанську обласну Раду як вищий орган громадянської влади в області. З'їзд підтвердив повноваження громадянських комітетів як органів нової влади, однак не поширив їхньої функції на території станичних юртів, де зберігалося отаманське правління. Виникло співвідношення сил, яке генерал А. І. Денікін у "Нарисах російської смути" схарактеризував як "тривладдя", оскільки козацькі станові органи влади стали швидко висуватися на перший план.

Ще напередодні закінчення роботи з'їзду представників населених пунктів і установ Кубані його учасники-козаки оголосили себе Кубанською військовою радою. 17 квітня тепер уже козацький з'їзд підтвердив створення Ради і створив Тимчасовий Кубанський військовий уряд, які стали вищими органами управління війська. Очолив військовий уряд колишній отаман Лабинського відділу полковник О. П. Філімонов, а головою Ради було обрано М. С. Рябовола. А на початку липня, з одержанням звісток з Петрограда про взяття всієї повноти влади Тимчасовим урядом, військова Рада оголосила про розпуск Кубанської обласної Ради, громадянських комітетів, станичних рад, про відновлення в станицях повноти влади отаманів, у селах – старшин. Наприкінці вересня – на початку жовтня 2-га крайова Рада проголосила себе верховним органом не тільки війська, а й усього Кубанського краю і 17 жовтня ухвалила Тимчасове положення про вищі органи влади в Кубанському краї, відповідно до якого "управління в області передавалося Кубанській Раді", куди мали увійти представники козаків, горців і корінних селян (які постійно проживали у краї не менш як три роки). Зі своїх членів Кубанська Рада мала сформувати Законодавчу Раду й обрати військового отамана. Виконавчу владу мав уособлювати Військовий уряд з 10 осіб, троє з яких були представниками горців та іногородніх. Це забезпечувало козацтву провідні позиції в краї. Однак у середовищі самого козацтва не було політичної єдності. Існували різкі протиріччя щодо майбутнього статусу Кубані. Частина діячів Ради – так звані чорноморці чи федералісти (серед яких виділялися М. С. Рябовол, який став головою Законодавчої Ради, і Л. Л. Бич, обраний у листопаді 1917 р. головою Кубанського крайового уряду),– були прихильниками широкої автономії Кубані, її "самостійного" існування, а після захоплення влади більшовиками і проголошення незалежності України шукали з останньою зближення. Інша частина – "лінійці" (до яких належав обраний 12 жовтня військовим отаманом полковник О. П. Філімонов) – підтримували ідею розвитку Кубані у складі єдиної і неподільної Росії. Боротьба між цими угрупованнями не припинялася аж до закінчення громадянської війни і стала однією з причин катастрофи Білого руху на Півдні Росії.

26 жовтня на Кубані було отримано звістку про повалення більшовиками Тимчасового уряду в Петрограді і проголошення в країні Радянської влади. Кубанський військовий уряд ухвалив не визнавати влади більшовиків і прийняти на себе всю повноту влади в області аж до відновлення Тимчасового уряду. 1 листопада 1917 р. Законодавча Рада обрала Кубанський крайовий уряд, головою якого став Л. Л. Бич. Рада шукала підтримки серед населення області. 12 грудня відкрився 2-й загальнообласний з'їзд представників козаків, іногородніх і горців, що складався з прихильників Кубанської Ради. З'їзд обрав об'єднану Законодавчу Раду у складі 45 козаків, 45 іногородніх і 8 горців, а також новий крайовий уряд. Паралельно у Катеринодарі проходив з'їзд трудових козаків і іногородніх (або 2-й Кубанський обласний з'їзд іногородніх), який відмовився визнавати постанови крайової Ради й уряду і зажадав передачі усієї влади Радам. Надії на козаків, що поверталися з фронту, не виправдалися: жодна з військових частин, що повернулися з фронту, не підкорилася Раді та її уряду [57]. Власні ж "війська Кубанського краю" складалися з нечисленних добровольчих загонів. 8 січня 1918 р. об'єднана Законодавча Рада проголосила Кубань самостійною республікою, що входить до складу Росії на федеративних засадах. Але протягом січня Радянську владу було встановлено в Армавірі, Майкопі, Темрюці, Тихорецькій і ряді станиць, де почалося формування Червоної гвардії. Територія, контрольована Радою і її урядом, стрімко скорочувалася, а 14 березня (1 березня за старим стилем) збройні сили червоних зайняли Катеринодар, змусивши Раду і уряд зі своїм загоном рушити за р. Кубань на з'єднання з Добровольчою армією генерала Л. Г. Корнілова. Спочатку більшість станичників сподівалися на мирне співіснування з Радянською владою, маючи за краще зберігати нейтрально-вичікувальну позицію. Але непримиренна політика більшовиків і прагнення переділити всі землі змусила основну масу стати під прапори отамана О. П. Філімонова, змушеного підкоритися білогвардійському генералу А. І. Денікіну.4 (17) серпня Катеринодар було знову захоплено білими, а до кінця 1918 р. вже вся Кубанська область перебувала під контролем Денікіна. За даними емігрантських козацьких журналів, на стороні білого руху боролися 3 кінні дивізії, 3 окремі кінні бригади, 3 пластунські бригади, 24 батареї – усього близько 110 тис. кубанських козаків [58].

Головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії А. І. Денікін змушений був відновити колишню козацьку адміністрацію, тому що козацтво становило надзвичайно важливу частину антибільшовицького руху. Козацький уряд, у свою чергу, змушений був миритися з колишніми царськими генералами, які очолювали Білий рух. Кубанські козацькі лідери шукали свій "третій шлях", але, як і раніше, зберігалися гострі протиріччя між "чорноморцями", що стояли на федералістських і навіть сепаратистських позиціях, і "лінійцями", які підтримали політичний курс А. І. Денікіна. Внутрішня боротьба між козацькими лідерами призводила до "міністерського гармидеру". За час після відставки М. П. Бабича змінилося 3 військових отамани(О. П. Філімонов, М. М. Успенський, М. А. Букретов, виконував обов'язки військового отамана В. М. Іванис), 5 голів уряду, а склади уряди змінювалися 9 разів [59].

У другорядних питаннях А. І. Денікін йшов на поступки і не заперечував, коли Кубанська надзвичайна крайова Рада, згідно з Тимчасовим положенням про управління Кубанським краєм, юридично перетворила Кубанську область на Кубанський край 5 грудня 1918 р. [60] (фактично ця назва вживалася і раніше). З цього часу і до кінця березня 1920 р. Катеринодар вважався крайовим центром. Але А. І. Денікін ненавидів сепаратистські прагнення. Тим часом вже 9 серпня 1918 р. до Катеринодара прибув "представник астраханського уряду", з'явився з вірчою грамотою посол Білоруської Народної Республіки. Незабаром при Кубанському крайовому уряді було акредитовано уповноваженого представника від Всевеликого Війська Донського, прибув особистий представник гетьмана Української держави разом із секретарем посольства. Своїх дипломатичних представників (не до А. І. Денікіна, а до Кубанського уряду!) надіслали Грузія, Вірменія, Азербайджан, а Персія навіть відкрила у Катеринодарі "імператорське консульство" [61]. Зовнішньополітична активність козацьких лідерів викликала зростання підозр і побоювань. Ще на початку 1919 р. Кубанська Рада послала свою делегацію на Паризьку мирну конференцію, намагаючись домогтися включення Кубані в Лігу Націй як повноправного члена світового співтовариства. Восени ЦК РКП(б) дав вказівку наркому іноземних справ Г. В. Чичеріну почати переговори з паризькими представниками Донського і Кубанського білокозацьких урядів, які звернулися до Раднаркому з пропозицією про мир! [62]. Таку сепаратистську і навіть зрадницьку діяльність, природно, А. І. Денікін терпіти не міг, але лише в листопаді відповів розгоном Ради. Це сталося після того як стало відомо, що "Паризька делегація" Кубанської Ради підписала з горянським меджлісом у Тифлісі "договір дружби", у якому обіцяла підтримку горцям, що борються проти військ білогвардійців. Справа закінчилася стратою і арештами вождів кубанської "самостійності". Приголомшена Рада наступного дня ухвалила законодавчі акти, що відповідали вимогам білогвардійського командування, але вже 29 грудня 1919 р. відновила колишню Кубанську конституцію [63]. У цих умовах дезертирство кубанських козаків з фронту набуло масового характеру. Намагаючись врятувати становище, у січні 1920 р. козацькі лідери скликали Верховний військовий круг Дону, Кубані й Тереку, який оголосив себе вищою владою у справах, спільних для названих територій. Перебуваючи в полоні ілюзій, Верховний військовий круг ухвалив: "Вилучити негайно козацькі війська з підпорядкування генерала Денікіна в оперативному відношенні" і лише після переговорів з командуванням Добровольчої армії визнав А. І. Денікіна "главою південноруської влади", але 3 березня оголосив цей договір "таким, що не відбувся" [64]. На крузі також було ухвалено рішення про створення Кубанської армії під командуванням генерала А. Г. Шкуро – кубанського козака. Однак вже нічого не можна було змінити – фронт відкочувався на південь, а козаки масами розбігалися по станицях, наївно думаючи, що Радянська влада – менше зло, ніж "єдина і неподільна Росія" за Денікіним. Капітуляція Кубанської армії 2–4 травня 1920 р. в районі Адлера означала, що ККВ фактично перестало існувати. Лише частина козаків перебралася в Крим, щоб продовжити боротьбу під керівництвом П. М. Врангеля.

Loading...

 
 

Цікаве