WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історія кубанського козацького війська - Реферат

Історія кубанського козацького війська - Реферат

Утворення ККВ було досить штучним – між чорноморцями і лінійцями існували великі розбіжності. Майже всі чорноморські козаки мали українське походження, а ядро становили нащадки запорожців. Чорноморія довго зберігала специфічні особливості в управлінні, землеволодінні й землекористуванні, у культурі, самосвідомості та мові. Офіцер і відомий географ М. І. Венюков, що прибув на Кавказ наприкінці 1861 р., писав: "У колишньому Чорноморському війську, що складається з малоросіян і зберігає перекази Запорозької Січі, ця окремість набуває вигляду національності і виражається неприхильністю до іногородців, яких козаки недружелюбно називають москалями" [41]. Козаки-лінійці були переважно росіяни за походженням. Багато хто з них походив від донських козаків, багато хто – від однодворців, що переселялися з кінця XVIII ст. з чорноземних і українських губерній [42]. Так, у 1802–1804 рр. частину російських однодворців, козаків колишнього Катеринославського війська, було переселено на Кубанську лінію; вони заснували станиці Ладозьку, Тифліську, Казанську, Темижбецьку і Воронезьку, які утворили Кавказький козацький полк. Поряд з постійним припливом російського населення лінійні станиці поповнювалися й українцями. Так, через велику смертність населення внаслідок постійних військових сутичок, хвороб і браку продовольства на Нову (Лабинську) лінію перевели, із зарахуванням у козаки, переселенців з Полтавської і Чернігівської губерній, нижні чини регулярної армії, а також чорноморських козаків [43]. Походження козаків Хоперського полку, як відзначалося в літературі, також значною мірою пов'язано з українською (запорізькою) основою [44]. В етнокультурному відношенні лінійне військо було досить строкатим, але інтенсивна культурна інтеграція в умовах явного переважання російських культурних традицій привела до того, що козаки-лінійці не протиставляли себе Росії і не прагнули відокремитися від неї.

Протиріччя між чорноморцями і лінійцями були досить відчутні навіть у період громадянської війни 1918–1920 рр. Відмінність у самосвідомості дуже яскраво демонструє рішення№ 7 козацького збору станиці Старонижчестебліївської Таманського відділу від 10 серпня 1918 року (тобто відразу після падіння Радянської влади), опублікований у газеті "Великая Россия" у Катеринодарі у вересні того ж року. Плутаючи українські та російські слова, що характерно для кубанського говору, текст промовляв: "Мы, нижеподписавшиеся казаки куреня Старонижестеблиевского... зибралысь на свою збирню перший раз писля пропажи москальской власти... мы малы козацьку мову в тим, що мы, козаки, потомки прежних запорожцив по своему слабоумию или недохвату в науци, ны так давно изменилы своий ридний Кубани, дали волю и власть проклятому москалю таку, якою сами владилы, памятую, що и вин наш брат по нашому Государству, також будэ з нами вмисти робыты и жыты на Кубани на пользу всего казацства, ну наша думка гныла и плода з цэи доброти ны выйшло". Маючи на увазі під "москалями" владу більшовиків, козаки каялися, що нещодавно зрадили рідну Кубань і тепер дякували своїм рятівникам, клялися у вірності військовому отаману Філімонову, Кубанській Раді та крайовому уряду [45]. На момент створення ККВ чисельність козацького населення становила близько 214 тис. осіб обох статей, в тому числі колишні чорноморці – близько 180 тис. [46].

Кавказька адміністрація прагнула до уніфікації цивільного і військового управління в регіоні, до ліквідації самобутності Чорноморії. Створюючи ККВ, російська влада намагалася не тільки раціональніше забезпечити підкорення краю, а також і зруйнувати замкнутість чорноморців. Відразу ж після створення ККВ "з боку чорноморського дворянства було висловлено опозицію проти цього з'єднання" [47]. У зв'язку з цим кавказьке начальство намірялося перенести центр області й ККВ з Катеринодара за межі колишньої Чорноморії до місця злиття річок Кубані й Лаби – у район між станицями Усть-Лабинською і Некрасовською. Цікаво, що наказний отаман КЛКВ М. А. Рудзевич також виступив проти цієї ідеї, за що був звільнений з посади і відправлений у розпорядження головнокомандувача військ у Царстві Польському [48]. Сформовані традиції Чорноморії і власність війська на землі, подаровані грамотою Катерини II, ігнорувалися генералом М. І. Євдокимовим: він прагнув частину козаків-чорноморців (станиці Старо-Щербинівську, Конелівську і Шкуринську) переселити за Кубань, незважаючи на їхні привілеї. Пройшовши шлях від солдата до генерала і навіть графа, Євдокимов вимагав дисципліни і безумовного виконання наказів. Але у відповідь почалися заворушення чорноморців і лінійців, які не вірили, що цар міг дати згоду на переселення, котре розоряло козацькі господарства. Козаки-чорноморці не хотіли залишати чорноземних земель, подарованих Катериною II, і вирушати в дикий непідкорений край з незвичною місцевістю. Євдокимов був змушений особисто приїхати до Катеринодара, щоб зломити опозицію. Почувши відмову офіцерів-чорноморців, він багатьох наказав заарештувати. Але це не допомогло, і Євдокимов повернувся до Ставрополя, звідки доповів про бунт і непокору чорноморців. Осмілівши, 2 генерали і92 офіцери – чорноморські дворяни з козаків – подали на ім'я Євдокимова прохання: відокремити 6 бригад лінійців і повернути війську ім'я, заслужене предками. У доповідній записці вони також висунули свої умови переселення за Кубань, що вважалося явною зухвалістю [49]. За свідченням М. І. Венюкова, один зі ставропольських офіцерів запропонував обмежувати землі чорноморських дворян, які подали згадане прохання, що привело б до втрати ними великих земель, котрі не мали конкретних меж і були зайняті "самозахопленням". Євдокимов відхилив такий "суворий" захід, проте наказав 8 чоловік заарештувати [50]. Всупереч забороні начальства чорноморці все-таки відправили до Петербурга свого представника зі скаргою.

Після провалу спроби насильницького переселення козаків у нові станиці влада створила систему пільг і матеріальної допомоги для переселенців, особливо для добровольців (козаків, яких бракувало, набирали жеребкуванням). Заселення Закубання почало здійснюватися на підставі імператорського рескрипту на ім'я графа М. І. Євдокимова від 24 червня 1861 року, а 10 травня 1862 року було затверджено підготовлене ним же Положення про заселення передгір'я західної частини Кавказького хребта кубанськими козаками та іншими переселенцями з Росії, відповідно до якого у згаданий район військовий міністр розпорядився переселити 12 400 кубанських козаків, 800 – азовських, 1200 – донських, 2000 державних селян і малоросійських козаків, 600 одружених нижніх чинів Кавказької армії, включивши їх усіх до складу ККВ. За період 1861–1865 рр. тут було засновано 111 станиць (деякі з них пізніше ліквідували), управління якими здійснювалося за зразком колишнього КЛКВ [51]. При цьому зі станиць створювалися нові полки або бригади, що складалися з полків. Фактично кубанські козаки становили більш як половину переселенців. У нові станиці заселялися також донські, азовські, терські, уральські й оренбурзькі козаки, одружені нижні чини Кавказької армії, малоросійські козаки і селяни Полтавської, Воронезької, Харківської, Чернігівської і деяких інших губерній [52], яких зараховували в кубанські козаки. Нові станиці прикривалися кордонними лініями.

1863 року в Чорноморії знову проявилися прагнення до відділення, що не відповідало планам кавказького начальства. Тому М. І. Євдокимов знову запропонував невідкладно перенести адміністративний центр з Катеринодара. Однак Ф. М. Сумароков-Ельстон (наказний отаман і начальник області в 1863–1869 рр.) висловився проти такого перенесення через відсутність необхідних коштів на будівництво нового міста [53]. До речі, після згаданих заворушень вища адміністрація не призначала наказними отаманами ККВ вихідців з місцевого козацтва аж до 1908 р., коли цю посаду обійняв М. П. Бабич. У той же час самодержавство постійно демонструвало свої особливі відносини з козацтвом і прагнуло його "приручити". Члени імператорської фамілії були шефами козацьких полків. Генерал М. М. Кармалін, наказний отаман і начальник області в 1873–1882 рр., височайшим повелінням від 3 лютого 1877 р. був зарахований з потомством у число жителів станиці Полтавської Кубанського козацького війська, із присвоєнням йому звання почесного старика станиці. Г. О. Леонов, який обіймав цю посаду в1884–1891 рр., був обраний почесним стариком станиць Кореновської і Баталпашинської. Справжнє ставлення козаків до таких явищ цілком чітко проявилося після скинення царату. Улітку 1917 р. з числа почесних стариків козацького стану було виключено великого князя Бориса Володимировича, графів Фредерікса і Бенкендорфа, колишніх військових міністрів В. О. Сухомлинова, О.Ф. Редигера та ін. З не меншою одностайністю кубанці відмовили у праві іменуватися почесними козаками своїм колишнім безпосереднім начальникам, які були отаманами війська або його відділів – генералам М. П. Михайлову, П. І. Кокуньку, П. І. Міщенку та ін. [54].

Loading...

 
 

Цікаве