WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Трансформації серед німецького населення півдня України в 1917-1920 рр. - Реферат

Трансформації серед німецького населення півдня України в 1917-1920 рр. - Реферат

Реферат на тему:

Трансформації серед німецького населення півдня України в 1917-1920 рр.

У вітчизняній історіографії проблема ролі й місця німецької спільноти в українському суспільстві є малодослідженою. У дорадянську й радянську епохи дослідники часто потрапляли під вплив політичної кон'юнктури, а тому мали можливість відтворити лише окремі її фрагменти, акцентуючи увагу на обґрунтуванні пріоритету державної національної політики, залишаючи поза увагою соціальні аспекти. Як зазначили українські історики В.Євтух і Б.Чирко - про німецьке населення в Україні не існує не те що вичерпного дослідження, але й більш-менш ґрунтовних наукових розвідок про його історію та сучасний стан. Маються на увазі праці, в яких німецькі переселенці та їхні нащадки розглядалися б в українському контексті, тобто простежувалася їхня взаємодія з українцями, інтеграція в українське суспільство [1].

Серед досліджень, присвячених вирішенню національного питання в умовах Української революції, головним чином акцентується увага на демократизації міжнаціональних відносин. Разом із тим через фактологічну обмеженість подається досить збіднена інформація про політичні орієнтири українських німців за цих умов. У роботах Т.Гунчака, А.Безсонова, В.Перепаді [2] лише частково проливається світло на проблему ставлення німців до національно-персональної автономії національних меншин, встановлення радянської влади тощо. У кандидатських дисертаціях Г.Кривошия, П.Барвінської [3] наведені дані участі делегатів від німців у представницьких органах влади, Генеральному секретаріаті тощо. Найбільш повною, на наш погляд, роботою, в якій дається всебічна характеристика німецького населення України, є дисертаційне дослідження В.Васильчука [4].

В нашій статті ми спробуємо розглянути маловивчене питання трансформацій (змін) у середовищі німецького населення Півдня України в добу Української національної революції 1917-1920 рр.

Німецька селянська колонізація України розпочалася ще в ранньому середньовіччі. Вже у ХІІ ст. перші, як правило, компактні німецькі поселення землеробів, а трохи пізніше й торговців з'явилися на території нинішніх Закарпатської та Львівської областей. У другій половині XVIII ст. починається новий етап, цього разу не спорадичної, а досить масової колонізації. У 1763 р. видано указ російської імператриці Катерини II, німкені за походженням, метою якого було сприяти та заохочувати досвідчених селян-хліборобів з Німеччини активно заселяти землі Південної України.

Нові німецькі колонії засновувалися на території нинішніх Запорізької, Херсонської, а трохи пізніше - Дніпропетровської, Донецької, Кримської, Миколаївської та Одеської областей. У 1917 р. в республіці (в її сучасних державних кордонах) налічувалося понад 400 тис. німців (за іншими даними, понад 900 тис.).

Німецькі колоністи мали встановлені царським урядом певні привілеї - більші земельні ділянки, асигнування з державної скарбниці. На початку господарських робіт їх на 50 років звільняли від податків та повинностей і назавжди - від призову до лав російської армії. Вони освоїли чимало нових, нерозораних земель на Півдні України, займалися тваринництвом і садівництвом. Квітучі німецькі села з кам'яними будинками були оазами заможності на півдні Російської імперії. Разом з тим чимало німців працювало на промислових підприємствах: здебільшого це були техніки, механіки, інженери тощо.

Під час Першої світової війни німецькі колоністи з України були примусово виселені царським урядом у зв'язку з наближенням влітку 1915 р. лінії фронту. Місцем їхнього переселення визначили Сибір та Поволжя, куди направили більшість з них, оскільки там ще з XVIII ст. існували місця компактного проживання німців. Трохи пізніше, у роки громадянської війни, в 1918 р. за рішенням Раднаркому Російської Федерації було створено Автономну Радянську Соціалістичну Республіку німців Поволжя. Українські ж німці-колоністи частково повернулися до рідних осель в Україні в період перебування там кайзерівських окупаційних військ у 1918 р. (але переважна більшість - у 1919-1920 рр.) [5].

Протягом березня 1917 - квітня 1918 р. німецьке населення України зробило помітний крок у напрямку громадської самоорганізації. У травні 1917 р. в Одесі відбувся Всеросійський з'їзд російських німців, у роботі якого взяли участь близько двох тисяч делегатів. Він проголосив створення Всеросійського союзу російських німців. У серпні 1917 р., також в Одесі, була проведена друга конференція Союзу російських німців Півдня Росії. Обидва зібрання, крім проблеми консолідації німецького населення, присвячувались виробленню політичних підходів у ставленні німців до державного устрою Росії та державницьких перетворень в Україні.

Брест-Литовський мирний договір 1918 р. значно підвищив роль українських німців у стратегічних планах як Німеччини, так і Української Народної Республіки. Водночас він вніс розкол у німецьке середовище за ознакою прихильності до того чи іншого варіанта існування німців на території України. Одна їх частина продовжувала підтримувати запропоновану Центральною Радою національно-персональну автономію німців, інша намагалася віднайти нові орієнтири. При цьому друга група відзначалася радикалізмом та більшою чисельністю.

23 березня 1918 р. Одеський Центральний комітет Спілки німецьких колоністів України передав командуванню німецьких та австро-угорських військ свої вимоги до Центральної Ради з проханням підтримати їх. Вимоги включали: негайне повернення всіх ліквідованих Селянським аграрним банком, згідно із законом від 2 лютого 1915 р., німецьких земельних володінь їхнім колишнім власникам; відшкодування за ліквідований інвентар та заподіяні збитки; відновлення всіх господарств, зруйнованих "революційними бандитами"; повернення пограбованого інвентаря та справедливе відшкодування завданих збитків з метою забезпечення негайної обробки угідь; скасування соціалізації німецьких маєтків та іншої німецької власності, тобто нехтування Четвертого Універсалу Центральної Ради щодо земельного питання; обеззброєння всіх ненадійних елементів міста і села, що тероризують мирне населення; реалізація принципу національно-персональної автономії та поширення цього права також і на німців; юрисдикція існуючих радикальних земельних комітетів та сільських рад не повинна поширюватися на німецьке населення; негайне створення окремого секретаріату у справах німців при Українській Центральній Раді та закріплення за органами Спілки німецьких колоністів права висунення кандидатів на посади в цьому секретаріаті; створення окремого комісаріату у справах німців при Надзвичайному комісарі Центральної Ради в Одесі й закріплення за органами Спілки німецьких колоністів в Україні права висунення кандидатів на посаду комісара у справах німецьких колоністів; переобрання губернських, окружних та волосних органів місцевого самоврядування, а також земельних комітетів, оскільки вибори до цих органів відбулися під тиском радикально налаштованих солдатів, що перебували у даних місцевостях лише короткий час і не були обізнані з місцевими особливостями та потребами.

Нові військово-політичні реалії, що виникли після гетьманського перевороту П.Скоропадського, дали можливість німцям України висунути більш радикальні плани щодо поліпшення свого життя. 29 квітня 1918 р. гетьман підписав "Грамоту до всього українського народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України", які визначили головний зміст політики стосовно національних меншин, зокрема ліквідовувалась національно-персональна автономія і відповідне міністерство у справах нацменшин, усі громадяни України, незалежно від національності, визнавалися рівноправними перед законами української держави [6]. Гетьманську державу підтримували ті верстви населення, інтереси яких особливо постраждали від анархії та хаосу і які сподівалися, що твердою рукою можна покласти цьому край. Такі настрої переважали серед офіцерського складу армії, великих землевласників та заможних селян, промисловців і дрібних підприємців, вищих прошарків чиновництва. Чимало серед них було й представників німецької спільноти.

У квітні 1918 р. громадсько-політичне життя німців ознаменувалося наступними важливими подіями: відбулися два регіональні з'їзди німців-колоністів. В Одесі зібралося 700 делегатів із Херсонської та Бесарабської губерній, у Пришибі - 700 представників від Таврійської, Катеринославської, Харківської і Воронезької губерній, а також області Війська Донського. На обох зібраннях багатьма ораторами висувалася вимога повернення німців до Німеччини й обговорювалися варіанти облаштування етнічної групи відповідно до регіональних особливостей її розселення [7]. Однак лідери Рейхерт і Лутц категорично відкинули цю ідею й закликали до формування більш зваженої позиції, яка б враховувала традиції та досвід минулого. Тому в резолюції, що підбивала підсумок роботи обох з'їздів, було записано: "Просити його Величність Німецького Імператора та уряд Німецької імперії якомога швидше прийняти в лоно імперії німецьких колоністів та всіх інших німців цих областей і взяти їх під захист німецьких законів. Одночасно звертаємося з проханням заснувати в Таврійській губернії та Криму державне утворення, яке підлягало б Німецькій імперії й було б форпостом і чатовим Німеччини. Якщо ж це буде неможливо, просимо якомога швидше повернути нас на батьківщину" [8].

Для координації дій було створено спеціальний центр - Німецький комітет. Лише протягом літа 1918 р. до Берліна було відправлено кілька делегацій, які вели переговори з урядовцями. Найактивнішими поборниками ідеї створення німецького протекторату були пастор Вінклер та колишній державний секретар у справах колоній Ф. фон Ліндеквіст. На їхню думку, це новоутворення могло б сконцентрувати близько 600 тис. етнічних німців України, Південної Росії та Поволжя. Агітація в колоніях мала надзвичайний успіх. Колоністи вірили в те, що питання про включення регіонів їхнього компактного проживання до нового державного утворення є вирішеною справою, а тому відмовлялися делегувати свого представника до департаменту у справах німецьких колоністів при уряді гетьмана [9].

Проте німецький уряд досить обережно поставився до цієї ініціативи. 26 березня 1918 р. генерал Грьонер, представник Німеччини в Україні, занотував у своєму щоденнику враження від зустрічі з посланцями Німецького комітету: "Вчора у мене були його екселенція фон Ліндеквіст, який щойно прибув із Ставки, та пастор Вінклер, голова довірчої ради німецьких колоністів Причорномор'я. Вони збираються розгорнути серед німецьких колоністів у Південній Росії пропаганду на користь побудови у Причорномор'ї та Криму німецького державного утворення, яке б перебувало під захистом Імперії. До його складу мали б увійти також Херсон та, можливо, навіть Одеса. У такому разі у стосунках між Німеччиною та Австро-Угорщиною дійшло б до боротьби. Окрім того, Україна повинна отримати Одесу й виходи до Чорного моря, інакше її знову підштовхнуть в обійми Великоросії... Лемме також скептично ставиться до планів Ліндеквіста надати німецьким колоністам Південної Росії право на самовизначення".

Loading...

 
 

Цікаве