WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українсько-білоруські зв’язки у 20-ті роки ХХ ст. - Реферат

Українсько-білоруські зв’язки у 20-ті роки ХХ ст. - Реферат

Реферат на тему:

Українсько-білоруські зв'язки у 20-ті роки ХХ ст.

Сучасні геополітичні тенденції на пострадянському просторі привертають особливу увагу як дослідників, так і громадськості. Особливо це стосується слов'янських держав колишнього СРСР, де пострадянський розвиток і становлення незалежних держав супроводжується рядом соціально-економічних проблем, які стосуються широких мас населення. Взаємини між їх громадянами охоплюють широке коло відносин: родинних, трудових, бізнесу, культури, науки та ін., які впливають на розвиток кожної з держав. Радянська історіографія не приділила належної уваги вивченню взаємозв'язків між окремими слов'янськими народами, що цілком зрозуміло, оскільки пропагувалася теза про єдиний радянський народ та про провідну роль російського народу у міжнаціональних відносинах, а зв'язки між окремими націями, в т.ч. між українцями і білорусами, залишалися поза увагою. У працях Ю.О. Горбаня, С.В. Кульчицького, С.І. Якубовської [1] та ін. досліджувалися роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, соціалістичне змагання, розвиток окремих галузей виробництва, а проблеми етнічної історії, взаємини між народами та націями СРСР та їх внесок у соціально-економічний та культурний розвиток України залишалися поза увагою або згадувалися побіжно, тільки як додатковий інструмент для розкриття теми. У працях З.Г. Лихолобової, Р.Д. Ляха[2] йшлося про формування робітничих кадрів у вугільній промисловості та їх кількісні зміни, проте не аналізувався етнічний склад робітничого класу. Праці В.З. Дробижева [3] та його учнів теж торкалися змін у робітничому класі СРСР.

На сучасному етапі розвитку суспільства все більше уваги приділяється дослідженню окремих питань етнічної історії, особливо в радянський період, проте більшість дослідників зосередилися на вивченні періоду 1940-1990 рр., періоду 1920-х років приділено значно менше праць. Проте й з них праці І.Г. Біласа[4], О.М. Бута та П.В. Доброва[5], В.М. Нікольського[6] та ін. торкалися політичних репресій, проблем сталінізації економіки. З.Г. Лихолобова [7] розглянула особливості міського населення того часу, К.В. Нікітенко - проблеми недержавного сектора в умовах непу [8], О.В. Струченков - умови праці інженерно-технічних спеціалістів [9], О.Ю. Сучкова дослідила зміни у складі єврейської етнічної меншості [10], Н.Г. Малярчук - створення російських національних адміністративно-територіальних одиниць [11], Я.Д. Якубова - національно-культурне життя етнічних меншостей України [12]. Питання українсько-білоруських зв'язків, внесок білорусів у соціально-економічний розвиток не були виокремлені і не стали темою спеціальних досліджень.

Мета статті - на основі комплексного аналізу літератури і джерел дослідити українсько-білоруські зв'язки у 20-ті роки ХХ ст.

Історично склалося так, що Білорусія й Україна завжди визначалися високою рухливістю населення, особливо у прикордонних районах, що призводило до взаємопроникнення та взаємовпливу представників обох націй, виникнення змішаних родин та відповідного впливу на їх мовну культуру. Революція і громадянська війна призвели до руйнації економіки обох країн та зростання міграційних настроїв, особливо білоруського населення, бо Білорусія залишалася на початку 1920-х років суто сільськогосподарською державою, водночас це поєднувалося з малоземеллям населення. Майже 6,6% господарств були безземельними, а 31% - малоземельними, що стимулювало відхідництво [13].

Початок 1920-х років характеризувався змінами в економічній, національно-культурній сфері, створенням СРСР як багатонаціональної держави, проведенням політики „коренізації". В економічній сфері визначальну роль відігравав перехід до НЕПу як тимчасового, протягом 1921-1928 рр., відступу державної партії від спроб замінити ринковий механізм регулювання народного господарства директивним управлінням [14]. Перехід відбувався болісно і тільки під тиском очевидних реальностей господарського життя - руйнування економіки, голоду 1921-1923 рр., зростання антирадянських настроїв у селянства, повстанського руху та ін. Він розпочався зі скасування продрозверстки і заміни її натуральним податком. Згодом було проведено грошову реформу, легалізовано приватну торгівлю, виведено з підпілля підприємницьку діяльність, що призвело до появи нової буржуазії - орендаторів, торговців, промисловців, комісіонерів, брокерів. У промисловості України дрібні підприємства, які складали промислового потенціалу країни, було передано в оренду організаціям або приватним підприємцям, що дало швидке зростання промисловості, особливо легкої та харчової. Державні підприємства об'єднувалися у трести, главки, синдикати й переводилися на госпрозрахунок.

Одночасно відбувалися зміни у національно-державній сфері. Створення СРСР відбувалося шляхом автономізації формально незалежних національних республік. Цьому намагалися перешкодити керівники України і Білорусії, які у березні 1922 р. звернулися до центру з пропозицією конкретизувати відносини РРФСР з УСРР і БРСР. Політбюро ЦК РКП(б) 10 серпня визнало доцільним створити комісію для підготовки на черговий пленум проекту вдосконалення відносин між республіками. У другій половині серпня сталінський проект резолюції "Про взаємовідносини РРФСР з незалежними республіками", який передбачав входження останніх до Росії на правах автономії, надійшов на обговорення ЦК республік. Ініціатива республік, таким чином, дала протилежний результат, й 30 грудня 1922 р. 1-й Всесоюзний з'їзд Рад затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір, які фактично перетворили незалежні національні республіки на автономії, що обмежило можливості національного керівництва у всіх сферах життя. У 1924 р. відбулися територіальні зміни БРСР. До цього її територію складала Мінська губернія, а за декретом ВЦВК 3 березня 1924 р. до БРСР було передано території ряду повітів Вітебської, Гомельської, Смоленської губерній, де більшість мешканців складали білоруси. Це, з одного боку, призвело до зростання розміру території республіки (вдвічі) та її населення (з 1,555 млн осіб до 4,171 млн осіб), змін у національному складі - 70,4% складали білоруси, 16,7 - росіяни, 9,7% - євреї, 2,2 % - інші, в т.ч. українці, а з другого - до зростання міграційних настроїв.

Значна частина відхідників прямувала до України у пошуках заробітку у сільському господарстві та на промислових підприємствах. Особливо привабливими в цьому плані були південно-східні райони України. Це знайшло відображення у національному складі Одеської губернії. У Херсонській окрузі мешкало 1489 білорусів, у Зінов'ївській (Єлисаветградській) - 1991, у Миколаївській - 12798, Одеській - 3114, Первомайській - 535 [15], тобто білоруси посідали 6-7 місце в округах після українців, росіян, молдаван, німців, поляків, євреїв або (в містах) греків [16]. Виходячи із розподілу білорусів за округами, слід відзначити, що найбільш привабливими виявилися Миколаївська округа з її суднобудуванням та міцним сільським господарством, спрямованим на товарне виробництво, та Одеська з її найважливішим торговельним портом України. В окремих сільських районах відхідники створювали й суто білоруські поселення. Так, у Херсонській та Миколаївській округах у 1924 р. було 3 білоруських поселення, основу яких склали в основному вихідці з Клімовицького повіту Могильовської губернії.

Проте найбільш привабливим для міграцій білоруського населення залишався Донбас, відбудову промисловості якого було поставлено у центр уваги радянського керівництва: з 1,5 тис. шахт, які діяли в 1903 р., працювало лише 509, чисельність робітників зменшилася удвічі, а продуктивність праці - утричі [17]. Вже 7-9 січня 1921 р. Пленум ЦК КП(б)У відзначив, що вихідним пунктом господарського розвитку радянських республік у найближчий період є Донбас з його вугільною, металургійною промисловістю і дотичними галузями [18]. На відбудові Донбасу працювали бійці трудармії, і тільки 600 дрібних шахт було передано в оренду. З жовтня 1921 р. було розпочато вербування населення, і на шахти прибуло майже 13 тис. осіб, що дозволило довести чисельність робітників до 96 тис. осіб. У Донбас було направлено тисячі кваліфікованих робітників з Москви, Петрограда, Володимирської губернії, а також з Білорусії та інших республік. Проте через деякий час вербування було призупинено через кризу збуту вугілля, а також через ситуацію, що склалася на залізничному транспорті. На 7 дільницях Південної, 4 - Катеринославської залізниць було зупинено рух. Тому частину робітників, перше за все з шахт, було звільнено. Рада Праці і Оборони вимушена була навіть запропонувати до 1 березня 1923 р. вивезти з території Донбасу тих, хто залишився без роботи, до рідних місць, забезпечивши їх грошима та хлібом. Це призвело до зменшення чисельності робітників у Донбасі. Проте 7-а губпартконференція прийняла рішення зберегти якомога більше робочих рук у регіоні. Ситуація ще більше загострилася з розпуском трудармії - зросла кількість безробітних. І тільки в 1922 - 1923 рр., з поступовою ліквідацією наслідків голоду та зростанням промислового виробництва, знов відновлюється вербування робітників, у т.ч. в БРСР. Білоруси працювали на вугільних шахтах, будівництві ДРЕС, машинобудівних та металургійних заводів, у сільському господарстві (хоча саме тут їх було у Донбасі обмаль). Це призвело до зростання чисельності білорусів у складі населення. Так, за переписом 1926 р., білоруси складали 0,7% населення України. Серед міського населення частка білорусів, за довідкою Центральної комісії у справах нацменшин при ВУЦВК, була вищою - 6,3% [19]. При цьому майже 61,3% нацмешин було зосереджено у степових районах [20]. Зрозуміло, що це відбивалося й на користуванні рідною мовою. Так, у 1926 р. рідною мовою користувалися лише мешканці німецьких, єврейських, польських поселень [21].

Loading...

 
 

Цікаве