WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Галицька "весна народів" 1848 року в контексті історіографіі українського відродження ХІХ ст. - Реферат

Галицька "весна народів" 1848 року в контексті історіографіі українського відродження ХІХ ст. - Реферат

Погляди В.Сарбея та Я.Грицака, викладені в їхніх працях [3; 4; 21; 22], детально проаналізовані в окремому розділі колективної монографії "Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми" (2004 р.) [12]. Тож обмежимося кількома думками щодо їхнього доробку в розрізі нашої проблеми. Учені дали періодизацію національного відродження українців у складі Австрійської та Російської імперій, яка в загальних рисах майже збігається з концепцією М.Грушевського та І.Лисяка-Рудницького. Зокрема, його перший етап визначався кінцем XVІІІ ст. - серединою 1840-х років. Однак причини розгортання цього процесу в Галичині В.Сарбей убачав у колоніально-асиміляторській політиці австрійського уряду та протидії греко-католицького духовенства наступу полонізації, тоді як Я.Грицак наголошував на позитивному впливі як реформ австрійського абсолютизму, так і польського підпільного революційного руху.

Критикуючи марксистський підхід до висвітлення української історії, П.Магочий запропонував свою періодизацію національного відродження XIX ст., яке, на його думку, розгорталося десинхронно на українських землях, що перебували у складі Російської та Австрійської імперій. Для першого випадку він виділив такі етапи: 1) збирання спадщини, 1780-1840 рр.; 2) організаційний, 1840-1900 рр.; 3) політичний, 1900-1917 рр. На західноукраїнських землях ці ж етапи протікали у таких хронологічних відрізках: 1) 1816-1847 рр.; 2) 1848-1860 рр.; 3) 1861-1918 рр. Другий, або організаційний, етап для українців Австрії "почався раптово 1848 р. і був спричинений зовнішніми подіями". За півтора року вони здійснили значний поступ, проте політичні здобутки (виникнення ГРР тощо) були скасовані наприкінці 1849 р., а культурні затрималися і зростали протягом наступних десятиріч. В іншому місці дослідник відзначив, що національне відродження галицьких українців під впливом австрійських реформ кінця XVIII ст. увійшло в організаційну фазу перед тим, як завершило фазу "збирання спадщини". Однак через незавершеність реформ "збирання спадщини" довелося починати наново, і цей процес завершився революцією 1848 р. [17, 97, 102-107].

Ці погляди канадського ученого, висловлені в "Українському історичному журналі" (1991 р.), викликали неоднозначну, здебільшого негативну реакцію з боку українських вітчизняних дослідників. Опоненти П. Магочого наголошували на тому, що не можна розривати, а тим більше протиставляти процеси національного відродження українців в обох імперіях, та доводили, що визначальні процеси формування національної свідомості відбувалися в Наддніпрянщині, а не в Галичині (див, напр.: В. Сарбей [20, с.15-16] та ін.).

Утім, упродовж 90-х років у XX ст. в українській історіографії продовжував утверджуватися побутуючий у зарубіжній науці підхід, згідно з яким вирізнялися три етапи національного відродження народів Східної Європи, що перебували під імперським пануванням: науковий (збирання культурної спадщини про минуле); організаційний (створення культурно-освітніх об'єднань для формування національної свідомості й розширення соціальної бази національного руху); політичний (виникнення національних організацій, які поряд з культурницькими висувають політичні вимоги). Прикладом цьому є популярний підручник О.Бойка "Історія України" (К., 1999, с. 198-205) та ін.

Авторитетним популяризатором західних теорій виступив І.П. Химка, на праці якого активно посилаються сучасні вітчизняні історики. Він один з перших прилаштував поширену в західній соціології трифазну типологію еволюції національного руху М.Гроха (фаза А - суто культурна, фази В і С - здебільшого політичні) стосовно Галичини. Науковець вважає, що для національного руху галицьких українців, як і для інших східноєвропейських народів, "вирішальним моментом" переходу від фази до А до фази В була революція 1848 р., коли з утворенням першої політичної організації вони сформулювали далекосяжну політичну мету - поділ Галичини на дві провінції. Аналізуючи ці процеси, Химка зауважив, що завдяки розвинутій історіографії та тематичній різноманітності національний рух галицьких українців становить "чудову лабораторію" для досліджень динаміки націоналізму [26, с.219-220].

З таких же методологічних позицій (схема Гроха), але в ширшому ракурсі до цієї проблеми підійшов А.Каппелер. Порівнюючи розгортання національного руху українців в Австріїї та Росії, він зробив цікаві зауваження щодо впливу на нього революції 1848 р. Для українців Наддніпрянщини, як і для багатьох інших етнічних груп Європи, фаза А почалася наприкінці XVIII ст. проявами наукового зацікавлення мовою, фольклором, літературою, історією рідного народу. Хоча, на думку вченого, національний рух українців Галичини розпочався кількома десятками років пізніше, це відставання було ліквідовано вже на початку фази Б. Він поставив під сумнів те, що за її початок в Наддніпрянщині можна прийняти повстання 1846 р. Кирило-Мефодіївського братства, бо вже наступного року його викрили, а членів заарештували. Тож якщо у Східній Україні фаза Б не дістала розвитку, то в Галичині революція 1848 р. стала коротким підготовчим етапом національно-культурного відродження та динамічного політичного руху, що розпочався невдовзі. Вказавши на ознаки "політизування широких верств населення" (виникнення ГРР і української преси, парламентські вибори, петеційна кампанія, боротьба за поділ краю), Каппелер відзначив, що "ця динамічна фаза тривала лише 277 днів", так що в умовах неоабсолютизму національні політичні організації зійшли зі сцени, а репрезентований клерикалами та русофілами національний рух повернувся знову до фази А [13, с.105-106].

Вказавши на загальне перебільшення значення періодизацій в історіографії, з науковою критикою таких неомарксистських теорій, що викликали резонанс в Україні, виступив Я.Дашкевич. Він вважав, що намагання регламентувати національне відродження т. зв. малих націй з докладним переліком стадій і етапів цього процесу на підставі соціологічно-історичного дослідження М.Гроха ігнорує ту обставину, що поступальний розвиток кожної окремої нації різний, тому їх можна лише порівнювати, а виводити з аналогій соціальні закони для цілої групи націй - некоректно. Всупереч примітивним уявленням історія ніколи не повторюється і не уподібнюється. Помилки Гроха та його послідовників - зазначає Я. Дашкевич - зумовлюються і тим, що процеси їх національного розвитку аналізуються на основі обмеженого фактологічного матеріалу, тому висновки щодо розвитку окремих невеликих націй Австро-Угорської монархії переносилися на інші пригноблені спільноти. Концепція Гроха, вказав історик, будується на теорії еліт, згідно з якою "ініціатива і виконання національного відродження" приписується виключно інтелігентам-будителям. Її прихильники не розуміють, що такі ідеологи не могли виростати на голому місці: якби в народі не зберігалася національна свідомість, то жодні будителі нічого не могли б удіяти. Отже, резюмує вчений, постмодерністські експериментування та висміювання "традиційної" історіографії є безплідними [9, с.7-8 ].

Відмінні науково-теоретичні трактування, погляди на роль і місце галицької "Весни народів" 1848 р. в українському відродженні XIX ст. зумовлються як різними методологічними підходами (позитивізм, соціологічна школа тощо) до її вивчення, так і світоглядними установками дослідників. Однак українська історична наука ними не обмежується, бо містить широке розмаїття підходів до цієї проблеми та оцінок окремих її аспектів. При осмисленні даного феномену в загальноісторичному контексті акцентується увага передусім на його впливах (наслідках) на розвиток українського народу. При цьому не припиняються дискусії (вони пасивні, не мають цілеспрямованого характеру) щодо визначення характеру національного руху галицьких українців у період революції 1848-1849 рр., зокрема якісних (трансформаційних) змін, яких він зазнав у цей час.

Найпоширенішим є погляд, що тоді український національний рух переріс з літературного в політичний. Він мав найбільше прихильників за довоєнного періоду, а також переважає серед сучасних дослідників, що, безумовно, не виключає різних акцентів і відмінних трактувань окремих аспектів даної позиції. Одним із перших, хто послідовно її обстоював, був М.Лозинський, який ще в працях 1908-1909 рр. вказував, що від літературної діяльності "Руської трійці" пройшла "наша народна свідомість" до політичних вимог ГРР 1848 року [16, с.6].

Такої ж точки зору дотримувалися авторитетні історики 1930-х років, що відповідним чином вплинуло на її подальше утвердження в історичній науці. Зокрема М. Голубець у "Великій історії України" (1935 р.), яка значною мірою репрезентувала українську історичну думку під Польщею, безапеляційно стверджував: завдяки тому, що Галичина опинилася під австрійською владою, вона стала "П'ємонтом" для всієї України [1, с.236]. Відтак "Русалка Дністрова" знаменувала літературне відродження, а 1848 рік - політичне пробудження українського народу. Більше того, початок "нашого політичного відродження" історик пов'язав з конкретною датою - відомим епізодом 19 березня, коли при обговоренні "адреса" до цісаря поляки відмовилися згадати в ньому про українців [1, с.245-246]. В іншому місці (1936 р.), покликаючись на австрійського історика, Голубець доводив, що українська справа існувала ще перед 1848 р., тому тодішнє пожвавлення національного руху було цілком природним, передбачуваним [2].

Не був оригінальним у цьому відношенні й І.Крип'якевич (1938 р.), який відзначав, що розбуджена "Руською трійцею" національна свідомість не занепала: 1848 рік прискорив внутрішні зміни у галицькому суспільстві, тож молодий національний рух з літературного поля перейшов на політичне [14, с.283]. Отже, маємо чіткий і ясний підхід до проблеми: галицькі "будителі" репрезентували "літетатурну" стадію українського національного руху, який за доби "Весни народів" 1848 р. набрав політичного характеру.

Loading...

 
 

Цікаве