WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Галицька "весна народів" 1848 року в контексті історіографіі українського відродження ХІХ ст. - Реферат

Галицька "весна народів" 1848 року в контексті історіографіі українського відродження ХІХ ст. - Реферат

Реферат на тему:

Галицька "весна народів" 1848 року в контексті історіографіі українського відродження ХІХ ст.

За роки новітньої державної незалежності в історичній науці України відбувалися суттєві зрушення в розвитку наукових досліджень, передусім у тематичному та в теоретико-методологічному плані. З одного боку, повертаються й активно переосмилюються, дискутуються схеми та періодизації класичної української історіографії, де особливе місце належить історії XIX століття, яке називають добою "українського національного відродження". З іншого боку, посилюється інтерес до історико-соціологічних теорій і методів дослідження, поширених у західній науці, які закономірно, але не завжди обґрунтовано намагаються прилаштувати до вивчення нашого минулого. Зрештою, в такому контексті, а здебільшого як до окремої наукової проблеми, посилився інтерес до вивчення феномену української "Весни народів" 1848 р. у Галичині, яка, ввібравши ідеї європейської демократії, стала знаковою подією української історії XIX ст.

Вказані аспекти значною мірою визначають актуальність і науково-теоретичну значущість теми статті. Її мета полягає в тому, щоб, проаналізувавши існуючі в українській історіографії методологічні підходи, схеми та періодизації до вивчення національного відродження XIX ст., з'ясувати роль і місце в цьому процесі галицької "Весни народів" 1848 р. Досягненню цього сприятиме використання структурно-аналітичного та порівняльного методів наукового пізнання. Об'єктом дослідження є історичні праці українських учених, що стосуються цієї теми. Предметом дослідження виступають їх концептуальні теоретичні напрацювання з означеної проблеми.

З часів М.Грушевського серед істориків не припиняються дискусії щодо визначення суті та змісту українського відродження XIX ст. Сучасні дослідники [напр.: 3; 4; 12; 18; 22, с.18-28] показали місце і роль цього феномену в українській історіографії кінця XIX - 30-х років XX ст., а також у радянських, діаспорних і новочасних студіях. Це дозволяє, обмежившись деяким загальним поглядом на цю проблему, зосередитися на вирішенні нашого головного завдання.

Простежується тенденція вивчення сукупності проблем національного відродження XIX ст. з різних методологічних позицій: класичної (здебільшого позитивістської) української історіографії, представленої М.Грушевським, Д.Багалієм, Д.Дорошенком, І.Крип'якевичем, та західної історико-соціологічної течії (П.Магочий, О.Пріцак, І-П.Химка, Д.Решетар та ін.). Між ними фактично немає принципових суперечностей, однак існують розбіжності у визначенні етапності цього процесу й оцінках окремих його аспектів. Зрештою, дедалі посилюється тенденція до врахування та поєднання теоретико-методологічних напрацювань класичної української та західної соціологічних традицій (І.Лисяк- Рудницький, Я.Грицак, Ф.Стеблій та ін.). Свої оригінальні погляди на цю проблему висловлюють Я.Дашкевич, Я.Ісаєвич, О.Реєнт, О. Стеблій та інші історики.

Визначальний вплив на українську історичну думку мав М.Грушевський, який другу половину XVI - початок XVII ст. визначив як "перше" українське відродження, а період формування української спільноти в модерну націю - як "друге" національне відродження. Чимало прихильників має і запропонована ним тристадійна періодизація "українського XIX століття" (охоплює кінець XVІІІ ст. - початок XX ст.), в основу якої покладено такий критерій, як розвиток "ідей націоналізму". Для нас важливо, що межею між першою (характеризується посиленним інтересом української інтелігенції до історії, традицій, побуту свого народу) та другою (визначається розробкою стратегічних завдань розвитку українського суспільства) стадіями визначено кінець 1840-х років, що пов'язано з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства [7, с. 111-114].

Низку важливих методологічних зауважень з даної проблеми зробив Я.Ісаєвич, який, до того ж, відзначив існуючу розбіжність у поглядах істориків на періодизацію українського відродження: одні датують цей процес другою половиною XVIII - 40-ми роками XIX ст., інші вважають, що справжнє відродження розпочинається лише з середини XIX ст. Говорячи про його поступальність, учений указав, що кожен етап національно-культурного руху характеризується специфікою соціальної бази та ідеологічної спрямованості, а також вносить щось нове, відмежовуючись від попереднього. Але це "нове", як правило, проголошувалося відновленням занедбаних і знехтуваних цінностей. Тому найчастіше робився наголос на тому, чим новий етап відрізнявся від попереднього, а не на тому, що було чинником тяглості [11, с.15-16].

Національне відродження, за М.Грушевським, розгорталося більш-менш висхідною лінією. З його класичних праць випливає регіональна синхронність цього процесу. В "Нарисі історії українського народу" він спочатку показується в межах Росії, потім - Австро-Угорщини [5, с.306-331]. А в "Ілюстрованій історії України" [6, с.471-499] Грушевський починає з Галичини, відтак звертає погляд на Східну Україну, потім знову повертається до її західної частини. Початок відродження в Галичині він пов'язував з абсолютистськими реформами в галузі освіти, потому через І.Могильницького, Перемишльський гурток і "Руську трійцю" учений доводить його до 1848 р. - апогея піднесення національного життя. Події 1848 р. в Галичині, Буковині, на Закарпатті розглядаються фактично в одному контексті і через порівняння [6, с.497- 498].

М.Грушевський зробив два принципово важливі висновки, що істотно вплинули на подальше осмислення цієї проблеми. Перший стосується того, що для Галичини "жвавий рух" 1848 р. став не початком нової епохи, а вступом до "темної реакційної доби". Тільки згодом українська суспільність повернулася до тих домагань, справ, задач, що ставилися в 1848 р. і вже тоді були близькими до реалізації [6, с.498]. Другий полягає в тому, що як в Росії після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, так і в Австрії після революції 1848 року кінець 40-х - 50-ті роки XIX ст. стали "часами глухої реакції, де притихло і зникло і українське житє" [6, с.499]. Спираючись і розвиваючи цей погляд, частина істориків активно обстоює думку про спільність і синхронність процесів національного відродження, недооцінюючи при цьому відмінностей національно-політичного розвитку українців у складі Австрійської та Російської імперій.

Тут корисними будуть зауваження двох відомих учених. Зокрема О.Оглоблин указував, що "українське відродження" XIX ст. М.Грушевський розумів передусім як "культурно-національне відродження українського народу", а політичні аспекти цього процесу відсував на другий план (Український історик, 1964, ч.2-З, с.5). Проаналізувавши його погляди на події 1848 р., Ф.Стеблій дійшов висновку: "урок", який патріарх української історичної науки бачив у тих подіях, полягає у необхідності орієнтації національного руху на демократичні ідеали та власні сили, тобто на продовження традиції, що йшла від "Руської трійці" [24, с.30].

Схожої з М.Грушевським схеми дотримувалися І.Крип'якевич [14, с.253-299] та інші представники української класичної історіографії. Так, Д.Дорошенко національне пробудження українців Галичини показував у контексті (як окреме відгалуження) процесів національного відродження на українських землях у складі Російської імперії [10, с.268-311]. Таким чином, йому приділено відносно небагато уваги [10, с.298-306], тож, попри відзначення головних подій революційного 1848 року, його загальне історичне значення, по суті, залишилося нез'ясованим.

Глибокий оригінальний погляд на цю проблему виклав І.Франко у класичній праці "Ukrаіnа іrrеdеntа" (1895 р.). Формулюючи низку концептуальних положень з історії Галичини австрійського періоду, одним із головних переломних моментів розвитку краю він вважав 1848 р. Каменяр доводив, що історики переоцінюють "політичне значення" факту переходу Галичини до складу Австрії, щоб "допекти полякам", бо впродовж першого півстолітття вона не поліпшила політичного, освітнього, соціального та економічного становища українського народу, не дала йому жодної "свободи, якої він не мав би і за часів Польщі", не дозволила йому зробити жодного "кроку вперед в цивілізації та піднятися до розуміння власних інтересів" [25, с.61]. Тому лише в 1848 р. "починається нова доба в житті галицької Руси", бо раніше були лише "проби відродження, були мрії, бажання". Тільки ліквідація панщини та надання політичних свобод дали можливість "дійсного життя для нації", основу якого становило селянство. Саме події 1848 р. створили підвалини для формування "народної свідомості", яка з того часу "вже не переривається", а дедалі міцнішає. При цьому підкреслювалося, що галицько-українське відродження стало можливим завдяки впливу "оживлюючих ідей" з України, хоча й її національні здобутки не були використані повною мірою: через австрійську бюрократію галичани не знали ідей Кирило-Мефодіївського братства та поезії Т.Шевченка [25, с.60-63].

З позицій класичної української історіографії до трактування процесу національного відродження та місця в ньому галицької "Весни народів" 1848 р. підходив В.Сарбей, а І.Лисяк-Рудницький, Я.Грицак, Ф.Стеблій, поряд з цим, активніше використовували і доробок західних дослідників.

Запропонована І.Лисяком-Рудницьким "хронологічна схема" "українського XIX століття" (яке він також розумів "не календарне, але як історичну добу" від 1780-х до 1914 років [15, с.197]) базується на такому критерії, як "внутрішній переворот у світогляді тогочасної української провідної верстви" (тобто майже так, що й у М.Грушевського). Хоча, за словами ученого, вона побудована на основі розвитку Наддніпрянщини (його періодизація мало чим відрізняється від схеми класичної історіографії. - Авт.), її можна "прикласти, в основних рисах, і до Галичини". Утім, "цей паралелізм" не абсолютний: Галичина проходила ті ж самі ступені розвитку, однак вони не відмежовуються чіткими гранями, а "зливаються в одну тяглу лінію". Межею між першою "шляхетською" та другою "народницькою" фазами розвитку стали 1840-і роки, зокрема поява Кирило-Мефодіївського братства, яке знаменувало "оформлення новітнього українського визвольного руху". Той погляд, що революція 1848-1849 рр. у Галичині "творить зовсім новий етап у житті галицьких українців", на думку І. Лисяка-Рудницького, лише "частково правдивий", бо тоді на чолі українського руху не виступила нова суспільна група. Лідери Головної руської ради (ГРР) представляли "попівську аристократію", а австрійська революція, що докотилася до Галичини, тільки "розрухала" цю "тверду Русь" і дала їй нагоду себе політично виявити. Тому паралелі між київським братством та львівською ГРР "поверхові": перше висувало нові соціальні та ідейні завдання, а друга - ні. Врешті, резюмує дослідник, про паралелі можна було б говорити, якби в Наддніпрянщині існувала організація, що відстоювала шляхетсько-дворянські інтереси, але її не було [15, с.197-201].

Loading...

 
 

Цікаве