WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Згідно зі статистикою, найбільших успіхів білоруський рух, репрезентований БТСК, досяг у 60-х роках. Існувало тоді майже 170 шкіл, у яких молодь (12 тис.) вчилася білоруської мови. Тепер залишилася від них ледве невелика частина: у 1992 році навчання білоруської мови велося в 46 школах (2878 дітей), однак лише про 7 шкіл (205 дітей) можна з певністю говорити, що містяться вони в місцевостях, де населення справді говорить по-білоруському, решта - на україномовній території. В усіх згаданих школах, як і в обох наявних на Підляшші „білоруських" ліцеях (у Більську й Гайпівці), білоруською мовою викладають лише саму білоруську мову, а всі інші предмети - по-польському. Та і таке навчання в багатьох із цих шкіл стоїть практично на порозі ліквідації. Не ліпше виглядає справа „Ніви". Одразу після заснування вона мала тираж 6-8 тисяч примірників. Нині, як подає представник польського Міністерства культури, що фінансує „Ніву", тираж її дорівнює близько 1000 примірників.

Так само несприятливі були для білорусів висліди й кількох останніх парламентських виборів, коли населення на території, яку білоруські діячі вважають своєю етнічною, раз за разом не підтримувало білоруський список кандидатів до сейму.

Цей наш огляд історичного періоду, в який формувався світогляд православного населення в Білостоцькому воєвідстві, дає підстави для висновку щодо ієрархії цінностей і мотивів, якими керується воно в суспільному житгі. Отже, над усім у нього домінує класовий момент, на другому місці маємо момент релігійний, і тільки на самому кінці - національний. Тим-то це населення, внаслідок історичних обставин позбавлене історичного й культурного підґрунтя для розвитку сучасної національної свідомості, ідентифікувалося з тими політичними чи політично-національними рухами, які були йому найближчі власне з класової точки зору - тобто комуністами і „Громадою", що у своїх програмах зобов'язувалися поліпшити долю селян і робітників, а водночас глорифікували „руський" Совєтський Союз, спадкоємця православної Росії. Підтримка цих партій православним населенням мала,однак,характер виключно класовий, бо праві білоруські партії (не заангажовані в соціальному питанні й ворожі до „руського" Союзу) підтримки тут не здобували.

Коли в 1939 році Білостоцьке воєвідство приєднали до БРСР, місцеве, як правило, дуже бідне сільське населення за неповні два роки совєтської влади не встигло добре запізнатися з усіма її сторонами. Репресії і депортації його майже не торкнулися, як і колективізація, зате відкрито було школи, звані „білоруськими", а польську „панську" адміністрацію заступлено „руською", по суті плебейською і примітивною, але власне тому сприйнятою як „своя" і „близька".

Подібна ситуація повторилася після війни, коли почали тут формуватися органи польської комуністичної влади. Як випливає з архівних документів, населення до цього поставилося спочатку з обережністю, очікуючи, що буде далі, однак терор польського підпілля, яке сподівалося таким чином спонукати українське й білоруське населення до „репатріації" в СРСР, змусили його шукати захисту в нової влади, що обіцяла рівність усіх громадян без огляду на віровизнання й національність. З часом комуністична пропаганда почала зображувати місцевих „білорусів" як щирих прихильників „народної влади" вже від перших хвилин її існування, а замішаний на шовінізмі терор польського підпілля проти православного населення змальовувати як відплату за підтримку комуністів. Супроти масованої комуністичної пропаганди місцеве українське населення було властиво безпорадне. Через свою соціальну й культурну покривдженість у минулому не мало воно змоги виробити в собі думання національними й політичними категоріями, притаманними розвинутому демократичному суспільству. До того ж соціальне й економічне становище цієї спільноти загалом було таке низьке, що соціалістична система, давши доступ до безплатної освіти й праці в місті, уможливила справжнє підвищення соціального статусу й поліпшення умов життя порівняно з попереднім періодом. Тому населення брало „за чисту монету" не лише твердження про всі справжні й уявні добродійства комуністичної диктатури, а й про свою нібито білоруську належність.

У національній політиці влади супроти цього населення можна зрештою вирізнити два основні періоди. Перший тривав до кінця 60-х років, коли пропаговано білоруськість - „національну формою - соціалістичну змістом", спираючись на трафарет „Білоруси - оборонці народної влади". У 70-х роках почалася натомість політика поступової ліквідації „білоруських здобутків" попереднього періоду - навчання білоруської мови, Етнографічного музею в Біловежі тощо, сполучена з проголошенням однонаціонального характеру Народної Польщі. Населення сприймало це все без ентузіазму, але й без помітного опору. Бо, як це характерне власне для етнічних груп, „декларована національна належність може тут змінюватися у зв'язку з політичними обставинами. І не внаслідок якогось, як може здатися, „цинізму" в цьому питанні. Просто люди не бачать тут жодної проблеми. Вродженою, незмінною залишається тільки належність до оцієї „руськості", „православності", „тутешності" чи - за новітньою термінологією -„білоруськості".

Як спротив цій ситуації, спричиненій заплутаністю історичного процесу на Північному Підляшші й браком серед місцевого українського населення елементарних знань про характер своєї мови, народної культури й історичної минувшини, відродився тут у 80-х роках український рух. Наслідком обставин рух цей зайшов у конфлікт з білоруськими організаціями, які, хоч як це парадоксально, свою діяльність розгортають передусім на території етнічно українській - користуючись відсотками з капіталу, накопиченого за попередній період, коли і в II Речі Посполитій, і в Народній Польщі переконувано місцевих людей, що вони якщо не „православні поляки", то принаймні „білоруси", але вже цілком певно не українці. Дуже добре це видно хоч би на результатах виборів 1989 року. Тоді білоруський кандидат до сейму на етнічно білоруській території дістав лише 24% своїх голосів, а на українській - 74%. Тож зрозуміло, чого будь-яку українську ініціативу на Північному Підляшші білоруські діячі зустрічають голосними криками про нечувану „українську агресію" на „Бєластоцкі край".

Очевидно справа виглядає якраз навпаки. Підляшшя, колишня Берестейська земля, з часів першої світової війни піддане діям, які мали на меті сфальшування правди про етнічне обличчя місцевого українського населення. Зусилля ці таки дали певний наслідок. З одного боку, з'явилися тут „православні поляки", з другого - „білоруси", що не тільки не знають білоруської мови, а й часто-густо з неї сміються. Стан цей мав, однак, той позитивний момент, що назване білоруським місцеве населення не було тут виселено в 1947 році на „возз'єднані землі", як це сталося із загалом українців на південь від Бугу. А для білоруських діячів пожиток виявився в тому, що існування власне етнічно українських сіл між Бугом і Нарвою не дозволило білоруській проблемі зійти нанівець. Бо ж, якщо візьмемо на увагу далеко меншу відпорність населення етнічно білоруських місцевостей на полонізацію, можемо висловити думку, що без цієї підтримки білоруська проблема в Польщі була б не набагато важливішою від словацької - хто ж бо знає про словаків у Польщі щось більше ніж те, що вони є - десь там, на півдні.

Loading...

 
 

Цікаве