WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Коли після визволення виникали школи з білоруською мовою навчання, частина батьків рішуче протестувала, домагаючись російської мови. Так, у листі, який жителі Більська й околиці надіслали тоді до відділу освіти Польського комітету національного визволення, читаємо: „На основі декрету ПКНВ про рівноправність для всіх національностей, що проживають на території Польщі, в Більську створено гімназію, а також початкову школу з білоруською мовою навчання. З огляду на те, що тутешнє православне населення не знає білоруської мови і користується усно й на письмі російською мовою, зверталися ми до пана шкільного куратора в Білостоці з.проханням дозволити навчання дітей у гімназії і початковій школі російською мовою. [...] Наше прохання було відкинуто. З огляду на те, що білоруська мова є для нас невідомою мовою, а для наших дітей тільки непотрібним навантаженням у навчанні, ласкаво просимо відділ освіти дозволити навчання в гімназії і початковій школі російською мовою". Підписало цього листа 247 осіб. Та коли в Більську батьки домагалися російської мови, у сусідній Гайнівці точилася боротьба за гімназію і початкову школу з білоруською мовою навчання.

Як бачимо, ситуація склалася дуже цікава. Йдеться не лише про те, що населення Більська й околиці свою українську говірку ототожнювало з російською мовою, а й про політику шкільної адміністрації, яка організовувала білоруські школи там, де населення їх не хотіло, а де були на це охочі - рішуче відмовляла.

1947 року всі школи, що називалися білоруськими, було ліквідовано, але вже за два роки польська адміністрація почала їх відновлювати, що, як пише той таки білоруський дослідник, не мало значної підтримки в населення.

У 1956 році разом із загальною лібералізацією політичного, суспільного й культурного життя в Польщі поліпшилось становище національних меншин. Виникли Українське й Білоруське суспільно-культурні товариства (БСКТ і УСКТ). БСКТ почало утворювати свої гуртки також і в українських селах Більського повіту (тоді вже поділеного на Більський, Гайнівський і Сім'ятицький). З 1956 року виходить у Білостоці білоруський тижневик „Ніва", а з 1958 року провадяться з того ж міста білоруські радіопередачі.

Підтримуючи, а часто інспіруючи білоруський рух на українській етнічній території, польська адміністрація чинила всілякі перепони рухові українському, що став тут відроджуватися. У Кліщелях виник у червні 1957 року гурток УСКТ, при якому діяли бібліотека, хор і театральний колектив. Спочатку гурток вів передусім культурницьку працю (Шевченківські вечори, вистави українських п'єс), пізніше поставив собі за мету організувати навчання української мови в місцевій початковій школі. Виявилося ще надзвичайно складною проблемою.

Сперш не було кандидата на вчителя,однак, коли в 1964 році знайшлася місцева вчителька - Надія Карпюк, випускниця педагогічного ліцею в Бартошицях (де були українські класи), в гайнівському шкільному інспектораті відмовились надати їй роботу, заявивши, що в Кліщелях „нема ніяких українців". Потім зголошувалися інші фахові вчителі, але так само даремно. Щойно після того, як кліщелівський драматичний гурток на перегляді українських драматичних колективів у Перемишлі (липень 1966 р.) посів перше місце. Головне правління УСКТ вирішило втрутитися, тим більше, що гурток налічував тоді вже понад сорок членів, а про охоту вчитися української мови заявило 48 дітей. Гайнівський інспектор кінець кінцем погодився взяти в штат іншого випускника Бартошицького ліцею - Олександра Смоліковського, який восени 1966 року почав учити дітей у Кліщелях української мови. Та далеко не всім цей факт припав до вподоби. Виступаючи на IV з'їзді УСКТ (грудень 1967 р.), голова кліщелівського гуртка Євген Конахович казав: „...Наша культурно-освітня праця не сподобалася Головному правлінню Білоруського товариства. Перш за все вони надрукували у своїй газеті „Ніва" наклеп на нас, що нібито в Кліщелях існує якийсь антагонізм. Далі викликали з Варшави редактора тов. д-ра Барщевського, який в школі виголосив промову до дітей. Між іншим сказав: „Не слухайте тих українців, що вас намовляють вчитися української мови, ви ж білоруси, тут українців нема. Ті, що є, це недобитки петлюрівської армії".

Сьогодні, коли котрого українця називають петлюрівцем, приносить те йому лише честь, однак у 1967 році, коли „народна влада" як тільки могла прищеплювала людям ненависть до всього, що було пов'язане з українською самостійністю, такі слова мали загрозливий зміст. Зрештою щільні зв'язки правління БСКТ з партійними органами швидко дали відповідні наслідки. Вже восени 1968 року О.Смоліковського взяли до армії, а після служби не дозволили йому повернутися до праці в Кліщелях. Так само іншу вчительку, яка вела театральний гурток, перевели працювати до білоруського села Масєво. Багато робилося, щоб знеохотити людей читати газету УСКТ „Наше слово". Зрештою „Наше слово" в кінці 60-х років з кіосків Більщини зникло. Суспільна атмосфера для діяльності кліщелівського гуртка ставала щораз гірша. Місцевий український активіст Андрій Німий у вересні 1971 року в листі до приятеля писав про те, як поводяться з кліщелівськими селянами: „Тут без їх відома пишуть їх білорусами, а з білорусів „переходити" до українців мало хто відважний". А все ж таки „...найрадше читають вони Кобзаря!".

Вкінці завмерла діяльність як самого кліщелівського гуртка УСКТ, так і театрального колективу, не кажучи вже про навчання української мови. З цього можна було б зробити висновок, що пермогло БСКТ, яке остаточно одержало монополію на „репрезентування" всього православного населення Білостоцького воєвідства і не мало вже жодних перешкод у переконуванні людей, що вони білоруси. Справді, люди нині вже звикли до цієї назви. Але виявляється, що, крім назви, нічого іншого білоруського українське населення не прийняло. Люди (в тому числі й випускники т.зв. „білоруських" ліцеїв чи навіть університетської кафедри білоруської філології) білоруською мовою в щоденному побуті не користуються, а на виборах голосують радше за колишніх польських комуністів чи кандидатів зі списку православних, ніж за білоруських кандидатів. Соціолог В.Павлючук так пояснює це явище: „З означенням „я білорус", як і з означенням „я руський" або „я тутешній" не сполучається тут найчастіше почуття :і зв'язку з надлокальними білоруськими вартостями, білоруською національною культурою або мовою. Білоруська літературна мова у відчутті мешканців цих сіл однаково чужа, як і польська чи російська мови. Стосується це передовсім околиць діалектне північноукраїнських... Означення „білоруський" є в цьому випадку назвою власної етнічної групи, а не власної нації. [...] У межах православ'я сформувалася на східній Білосточчині етнічна група, що є як у власній свідомості, так і у свідомості сусідніх груп. У власній свідомості існує вона як група „своїх", „православних", „руських", „білоруських". Означення вживані як синоніми, причому поняття „православний" частіше трапляється серед старших людей, а поняття „білоруський" уживає молодь, зокрема з певною освітою. Отже, білоруська свідомість на цій території є лише свідомістю назви .

Одне слово, в околицях Більська, Гайнівки й Сім'ятич маємо до діла з новою ук-раїнською етнографічною групою - „білоруси". Ця „свідомість назви" веде, одна до ще більших парадоксів. Люди на селі, призвичаєні вже називати себе білорусами, починають уважати за білоруську і свою питому мову, свої пісні та все інше, що є для них символом їхньої окремішності. Трапляються через це отакі дивогляддя, як під час молодіжного рейду „Підляшшя" в 1989 році, коли одна жінка в Дуб'яжині (коло Нільська), почувши розмову хлопців зі Львова, захоплено сказала: „Як ви хороше говорите по-білоруські - зусім так. як у нас!" А білоруська діячка з більського „білоруського" ліцею обурено запитувала: „Chyba nie powiesz, ze chobyty to czysto po ukrainsku" („Скажете хіба, що ходити" - це чисто по-українському?").

Loading...

 
 

Цікаве