WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

В умовах відсутності на території Більського повіту організованих форм українського життя з'явилися осередки Комуністичної партії Західної Білорусі та прокомуністичної Білоруської селянсько-робітничої Громади. КПЗБ була створена 1923 року за рішенням польських комуністичних діячів як автономна частина Комуністичної Робітничої партії Польщі. Дослідниця її історії А.Бергман зауважує: „У новоствореному Центральному Комітеті КПЗБ не було нікого, хто вільно говорив би по-білоруському, знав би білоруські справи, історію Білорусі, селянські проблеми". Ситуація трохи змінилася, коли пізніше до діяльності КПЗБ прилучилися національне свідомі білоруси з Білоруської революційної організації.

КПЗБ діяла в Білостоцькому й Поліському воєвідствах, отже, на території, заселеній і українцями. Як один з елементів комуністичного руху, підпорядкованого Москві, мала характер не національний, а територіальний. В умовах конспірації КПЗБ не була численною (у Більському повіті в 1924-1929 роках десь 90 членів). Здебільшого її активістами виступали тут жиди, яких у міських осередках налічувалося близько 75%. З огляду на характер діяльності вплив КПЗБ на національну свідомість населення Більського повіту не міг бути великий. Хоч розповсюджувалася комуністична література й білоруською мовою, однак в організаційній практиці не мала вона застосування. Місцеве населення говорило по-українському, на письмі вживало передусім російської, а пізніше й польської мови. Власне такі російсько-польські летючки комуністичні діячі розліплювали в Більську.

Більш масовий характер мала Громада, яка діяла на цих самих теренах у 1925-1927 роках. Громада також була не національним, а територіальним утворенням, проте білоруський елемент виявляв себе в ній сильніше. Та в основному до лав цієї організації притягав селян її політичний радикалізм, який знаходив широкий відгук серед православного населення. На території Нільського повіту було тоді 90 гуртків Громади (3 тис. членів).

Хоч обидві організації не справили якогось значного впливу на культуру й мову українського населення Більського повіту, однак вони залишили свій слід у його свідомості. Населення, прагнучи поліпшити своє життя (а рівень його в масі був тоді дуже низький), бачило виразниками своїх політичних і соціальних інтересів ті організації, які обіцяли йому це. А що мали вони білоруський первень, маніфестований в їхніх назвах, то й населення, серед якого вони діяли, потроху призвичаювалося до того, що його називали „білоруським". Однак не йшло це надто гладко, бо, скажімо, перепис 1931 року зареєстрував 1,8 тисячі українців на території Більського повіту. Проти 1921 року - 27-разове зростання! Отже, не всі місцеві православні погоджувалися, що їх записували білорусами чи поляками і, мабуть, дуже категорично обстоювали свою позицію, якщо організатори перепису мусили брати її до уваги. Оцінюючи вплив польських і білоруських національних осередків на православне населення Білостоцького воєвідства, В.Павлючук стверджує: „Інтеграція православної спільноти з польськістю в міжвоєнний період була неможлива. Існує вона як окрема, визначена віросповіданням етнічна група, її непольськість знаходила своє відбиття як у свідомості самої групи, у свідомості сусідніх католицьких груп, так і в ставленні державної влади, що дискримінувала православне населення, трактуючи його як чужий елемент [...] Це група [...], в якій період належності до Російської імперії закоренив звичку думати „панрусскімі" категоріями, що не беруть до уваги відмінності між окремими православними націями Слов'янщини. Тому й білоруські національні чи націоналістичні течії, протиставляючи білоруськість однаковою, або навіть більшою мірою російськості, ніж польськості, не могли тут знайти жодного зрозуміння. Білоруська літературна мова, хоч менш чужа місцевим говіркам, ніж польська, але, передусім у зоні поліських говірок, більш невідома, „дивна", „смішна", штучна - не могла в жодному разі стати символом єдності чи боротьби; білоруська національна традиція, білоруська література залишилися на цій території майже зовсім невідомими".

Восени 1939 року, після кількаденної німецької окупації, Білостоцьке воєвідство зайняла Червона армія. Нова влада швидко зорганізувала „вибори" представників населення т.зв. Західної Білорусі, які проголосували за прилучення до Білоруської РСР. Населені українцями Полісся й Більський повіт також опинилися в її межах. Територію Більського повіту було поділено між Берестейською (Гайнівка й Сім'ятичі) і Білостоцькою (Більськ) областями. Місцеве населення (за винятком поляків і жидів) совєтська влада визнала білоруським. Слідом за цим почали виходити білоруськомовні газети (у Більську - „Бельская прауда", з паралельним російським виданням), а також засновано білоруські школи. Як відкривали таку школу в українському селі під Гайнівкою, описує свідок цього Василь Петручук: „Пізньої осені до Грабовця приїхав офіцер Червоної армії. Говорив про створення в селі білоруської школи[...] Та коли попросив, щоб хтось з жителів висловився на цю тему - усі мовчали. Тоді запитав він, якою мовою хотіли б учитися - по-російському чи по-білоруському? Усі хором крикнули, що „по-руському" замовкли [...] За кілька днів відкрито було білоруську школу". Сучасний білоруський історик коментує поведінку цих селян і загалом наслідки совєтської освітньої політики, як вони відбилися і їхній свідомості, так: „Значна частина сільського населення не пов'язувала з означенням; „білоруський", як із означенням „тутешній", жодних надкласових вартостей. Було це поняття, що з'явилося в словнику „тутешнього суспільства" в період польської державною як „руська" опозиція. У змінених політичних умовах ця опозиційність втрачала значення. Однак створення шкіл з назвою „білоруська", поширювало це означення".

Період незалежності Північного Підляшшя до БРСР урвався наприкінці червня 1941 року, коли цю територію зайняли німці. Та національна ситуація населення не змінилася. Як пише очевидець тодішніх подій "німці під час окупації, видаючи "авсвайси", не питали нікого на селі (крім поляків), чи належить до іншої національності, ніж білоруська". Тому на всій території тодішнього "Bezirk Bialystok" (округу Бялисток"), до якого належав токож крайскомісаріат Більськ, заведено як офіційну, поряд з німецькою і польською, білоруську мову. Особливістю Більського крайскомісаріату було існування легального державного шкільництва, хоч у 90% обмеженого чотирма класами. У 1943 році в білоруських і українських селах почалася ліквідація навчання польською мовою і заступання його навчанням білоруською. З українських організацій певну роботу провадила тоді в Більську лише філія Українського національного об'єднання.

Німецька окупація Білостоцького воєвідства тривала до липня 1944 року, коли ввійшла сюди знову Червона армія. Хоч у 1939 році зібрані комуністами в Білостоці Народні збори урочисто проголосили навічне возз'єднання цієї території з БРСР, совєтський уряд повернув її Польщі. У справі освіти для місцевого населення не зайшло тоді ніяких змін. Восени на терені воєвідства діяло 115 шкіл з білоруською і російською мовами навчання - як на білоруській, так і на українській мовних територіях. Дослідник тодішньої ситуації зауважує: „Характерно, що школи з російською мовою навчання трактовано як білоруські. Для білоруського населення (автор має тут на думці загал православного населення Білостоцького воєвідства. -Ю.Г.) істотною була „руська" мова [...] Руськість ця формувалася як протилежність польськості й нерозривно пов'язаного з нею католицтва. [...] У цьому контексті російська мова для великої частини православного населення була шляхетнішою відміною „простої", „руської" мови, окреслюваної інколи як білоруська, була це „своя" мова. Домагання російської мови було майже загальне, однак воно не знаходило зрозуміння в місцевої шкільної адміністрації, яка добачала в цьому якусь приховану російську диверсію". Білоруська мова „на діалектному підґрунті Більського повіту була справді мало відома, на протилежність до російської. Характерно, що нині рідко хто з мешканців сіл може точно назвати, якою мовою вчилися в школах у період радянської влади. На таке запитання найчастіше можна почути: „Вчили по-руськи". Засвідчує це, що ніхто не надавав цьому істотної ваги".

Loading...

 
 

Цікаве