WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Цієї ситуації не могли змінити нечисленні українські культурницькі почини, які, однак, були і тут. Прикладом може бути хоч би село Кленики (Клєнікі, за кільканадцять кілометрів від Більська), в якому 1909 року виник український народний театр. Аматори виставляли комедію Карпенка-Карого „Розумний і дурень", виступаючи з нею не тільки в своєму селі, але і в Більську. Гроші, зароблені від вистави, селяни призначили на заснування в селі бібліотеки-читальні. І все це описано власне в ... білоруській „Нашай ніве". Допис про кленицький театр мав таку редакційну примітку: „Наша ніва" гаряче гратулює і вітає працівників першого народного театру на Гродненському Підляшші, в країні забутій історією і гнобленій важкими умовами сьогодення, і бажає, щоб цей театp допоміг пашим братам-підляшукам пробудитися й зрозуміти, що є вони синами братньої нам України".

Та цим щирим побажанням редактора білоруського часопису довгий час не судилося здійснитися. Може, приклад кленицьких селян знайшов би послідовників, але незабаром вибухла перша світова війна і влітку 1915 року більшість українського населення Підляшшя помандрувала на схід. Це вимушене „біженство" завдало втікачам дуже багато мук і матеріальних втрат. Люди мусили пізніше повертатися до знищених садиб, на облогуючі роками ниви.

Проте частина людей залишилася на місці, ставши об'єктом політики німецької окупаційної влади. У виданому 1917 року в Гамбурзі атласі національного складу окупованих німцями західних українських і білоруських земель на кількох мапах зазначалося, що найбільша національна група на території Більського повіту - українці, а після них поляки, жиди, росіяни і щойно на кінці білоруси. Та місцева німецька адміністрація не бавилася в подробиці і всім жителям Гродненської губернії, без огляду на те, чи вони білоруси, а чи українці, видала особисті посвідки німецькою і білоруською (латинською абеткою) мовами. Німці заборонили також російськомовне навчання в школах, наказуючи вести його рідними мовами. Як подає білоруський історик Юрій Туронак, тоді, власне, мали виникнути на території Більського повіту перші школи, у яких навчання велося білоруською мовою. Важко, однак, сказати про них щось докладніше, бо, за твердженням автора, немає про це жодних відомостей ні в літературі, ні в приступних йому архівах.

Натомість у статті українського дослідника Марка Сирника знаходимо інформації про організування тут у 1918 році українських шкіл. 16 березня 1918 року київська Центральна Рада створила спеціальний Комісаріат народної освіти для Холмщини, Підляшшя і Полісся. Завдяки його діяльності на червень 1918 року було зорганізовано на території Більського повіту 71 українську школу - 5 двокласних і 66 однокласних.

Проте вже на початку наступного року, після включення Підляшшя до складу Польської держави, всі українські й білоруські школи влада ліквідувала й законодавче унеможливила створення їх у майбутньому. У 1924 році польський сейм ухвалив закон про шкільництво для національних меншин, який не дозволяв організовувати такі школи на території Більського й Сокільського повітів. Претекстом було потрактування цих повітів Верховною радою Мирної конференції у Версалі як нібито етнічно польських.

Cпрямована проти прагнень національних меншин політика польської влади виявилася і у фальшуванні результатів загальних переписів населення. Так, згідно з російським переписом 1897 року, Більський повіт населяли 64, 3 тисячі (39,1%) українців, 57,3 тисячі (34,9%) поляків, 24,5 тисячі (14,9%) жидів, 9,7 тисячі (5,9%) росіян і 8 тисяч (4,9%) білорусів. А за даними проведеного в 1921 році першого польського загального перепису населення в цьому повіті налічувалося 87,1 тисячі (59,2%) поляків, 44,9 тисячі (30,5%) білорусів, 400 (0,3%) росіян, 4 „тутешніх" і 66 (0,1%) українців. Отже, наявна була дуже виразна тенденція максимально збільшити кількість поляків, водночас мінімалізуючи кількість українців - записавши їх в інші рубрики. І таке робилося й щодо інших етнічно українських повітів тодішнього Поліського воєвідства - Берестейського, Кобринського, Дорогичинського. Пінського й Столинського. Зрозуміло, що поряд з „тихомирними" білорусами, що розглядалися як піддатливий елемент для наступної асиміляції, українці з їхніми самостійницькими змаганнями були значно небезпечніші для Польщі, яка недавно закінчила кровопролитну війну з українцями за Галичину.

Цікавим доповненням образу польської політики супроти українців може бути інцидент 1921 року, описаний у спогадах українського політичного діяча Василя Дмитріюка. який жив у Бересті: „Появилось зарядження про паспорти. Коли я зголосився до повітового уряду за тим „доводом особістим", мене запитали про національність. „Звичайно, що українська", - сказав я. „Нєма такєй народовосьці", - заявив урядовець: „Ту нєма жадних украіньцуф". - „Але я є українцем і прошу так записати, інакшого „доводу" я не прийму". Після наради з другими урядовцями і самим начальником повіту, який мав висловитися: „А нєх там бендзє єден украінєц", я отримав „довуд" з зазначенням „народовосьць украінска" і з ім'ям Василь, а не „Базилі". Не диво, що в урядовій статистиці 1921 року Полісся [для] більше як 120 000 мешканців було зазначено: „релігія православна, народовосьць польска".

Цим власне способом з понад 60 тисяч українців у Більському повіті через двадцять з лишком років у матеріалах перепису „залишилось" всього 66 осіб. Решту записали „білорусами" та „православними поляками" (18 тисяч). На абсолютну фальшивість цих чисел вказували й тодішні польські науковці. А.Крисінський показав відверту тенденційність перепису. За його підрахунками, в Більському повіті 1921 року проживало 68 тисяч (46,3%) поляків, 52,5 тисячі (35,6%) українців і 6 тисяч (4,9%) білорусів. Крім того, цей дослідник подає, що на територію повіту в 1922 році повернулося 20,7 тисячі біженців, які в основному були також українцями. Взявши до уваги всі ці числа, можна підрахувати, що на початок 1923 року в Більському повіті проживало 65-70 тисяч (45,8%) українців.

Якщо йдеться про дослідження українського руху на Північному Підляшші в міжвоєнний період, то їх практично немає. Питання це потребує комплексного вивчення, опертого передусім на архівні документи. Тут мусимо обмежитися нечисленними згадками з різних друкованих матеріалів, які здебільшого лише посередньо торкаються цього питання.

Українські землі, що протягом 1918-1919 років опинилися під польською владою, досить сильно різнилися між собою за станом національної свідомості. Вочевидь найліпша ситуація була в „післяавстрійській" Галичині що стояла під цим оглядом набагато вище, ніж землі, які до 1915 року перебували в межах Російської імперії. Та зрештою й тут також були чималі відмінності, зокрема між Волинню і колишніми територіями т.зв. Литовсько-Білоруських губерній (Полісся й Північне Підляшшя) і Королівства Польського (Холмщииа й Південне Підляшшя). У червні 1920 року представники українського населення цих колишніх підросійських територій виступили з меморіалом, в якому вимагали від польського уряду серед іншого злуки Волині, Холмщини, Підляшшя й Берестейщини в один округ. Домагання це було знехтувано. За адміністративним поділом 1921 року Північне Підляшшя опинилося в межах Білостоцького воєвідства, Берестейсько-Пінське Полісся - Поліського, Холмщина й Підляшшя - Люблінського, а Волинь - Волинського воєвідства. Водночас польська адміністрація всіма силами намагалася ізолювати ці землі від Галичини, щоб під галицьким впливом не посилився там український національний рух.

У 1922 році проведено було перші загальні вибори до сейму й сенату. Тоді власне дійшло до своєрідного поділу „зон впливів" поміж українськими і білоруськими організаціями, об'єднаними в Блок національних меншин, на суміжних територіях. Білоруси отримали тоді перші місця на виборчому списку Блоку в Більському й Пінському виборчих округах, а українці - два перші місця в Берестейському окрузі. Результати виборів у всіх цих округах були для Блоку дуже втішні, давши білорусам і українцям по два мандати до сейму. Наступні вибори - 1928 року Блок у Більському окрузі програв.

Хоч українське населення Більського повіту в міжвоєнний період і брало участь у політичному житті, не виникла тут жодна національна структура. Як уже згадувалося, закон забороняв відкривати на Підляшші національні школи, а брак кваліфікованої інтелігенції не давав змоги створити якісь культурні осередки. Ситуація тут була навіть гірша порівняно з так само „білоруським" Берестейським Поліссям, де в 20-х роках діяла українська „Просвіта на Поліссі", яка мала свої гуртки в 56 селах Берестейського і 44 селах Кобринського повітів. Крім того, на Поліссі діяло також понад 100 осередків Українського селянсько-робітничого соціалістичного об'єднання „Сельроб", довкола яких гуртувалося близько 50 тисяч людей. Натомість про існування на Північному Підляшші подібних українських організацій, за винятком гуртка Українського центрального комітету, який гуртував у Гайнівці емігрантів з Наддніпрянської України, переважно колишніх козаків і старшин армії УНР, нічого досі не знаємо. Можна припускати, що контакт українського населення з українською культурою обмежувався тоді українською книжкою й народними театральними гуртками. Як згадував згодом очевидець, у Більському повіті „ще до 1939 року існували українські театральні гуртки і хори в Кліщелях, Орлі, Гайнівці. Почав також з'являтися Шевченків „Кобзар", твори Франка, Руданського. А приїзди мандрівної української трупи чи хору стягали навіть з віддалених сіл великі маси людей".

Loading...

 
 

Цікаве