WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Цей українсько-білоруський антагонізм на побутовому рівні не зник і сьогодні. Бо хоч редактори й дописувачі білостоцького білоруського тижневика „Ніва" удають, що всі українці на Північному Підляшші - це білоруси, але й вони часом мимоволі наводять справжні факти. Так, в одному з чисел „Ніви" за 1988 рік надруковано статтю „Як сир - не закуска, так і литвин - не людина" постійної дописувачки Аврори,яка бідкалася над ситуацією на українсько-білоруському пограниччі між Нарвою і Наровкою, хоч, звісно, вона не вважає його „білорусько-українським". Ось ширший фрагмент з її статті: „Білоруси поділяються в нас на дві діалектні групи. На південь від Нарви - то поліщуки, вони „декають" (напр., пуойде, прийде).

- Мамо, кім ми є?

Дитяче запитаннє. Заклопотано усміхаєшся? Кажеш;

- Дурниця!?

А може пробуєш одказати?

- Мамо, кім ми є?

Ехо мого дитинства. Хтось заклопотано усміхнувся. Хтось сказав:

- Дурниця!

Хтось пробував одказати:

- От, кажут, що якієсь хахли...

- Мамо, кім ми є!?

Росло запитаннє й росла я.

Вдома казалі:

- Руські. Знакоми казалі:

-Поляци. В школі казалі:

- Бєларуси.

Заклопотано усміхалася. Казала:

- Дурниця!

Пробувала одказати...

одказала і туолькі тепер перестала заклопотано усміхатися.

казати:

- Дурниця!

вже знаю, що не вчую:

- Мамо, кім ми є?!

Женя Жабінська

А білоруси, які живуть на північ від річок Нарва і Наровка, - „дзєкають" (напр., пойдзє, прийдзє).

Інколи називають їх „литвинами". Литвинів цих менше, ніж поліщуків, яких останнім часом щораз частіше називають підляшуками. Є ще поділи на менші групи -наприклад,у Луці й Слабодці живуть заречанці. Ці заречанці говорять діалектом, який учені вважають середньобілоруським, і на основі якого сформувалася білоруська літературна мова.

Підляшуки, або підляші, чогось дуже не люблять литвинів, перекривляють їх і називають лестунами. Говорять: „Як сир не закуска, так і літвін - не чоловіек". Підляші доводять - саме під час застілля, що литвини це гультяї, які лише люблять хвалитися і нічого більше не роблять. Це самр. плетуть литвини про підляшів (поліщуків). Бувши одного разу на весіллі, наслухалася я розмов одної литвинки з підляшами.

- Ти для мене так подобаєшся, Галінко, што як пуойдемо на забаву, то всіє танці буду з гобою танцюваті, - залицяється кавалір.

- Адчапіся, падляшиско ти! - кричить майже з ненавистю гарна литвинка. - Пєрастань мнє тут „декаць" і „векаць", лєпєй ужо па-польску гавари да мянє!

- А што, пудляші то вже не люде?

І тут устряв його друг:

- Ой, Костя, нема чого з єю говориті. Чи наша діевчина гуорша од літвінкі? Ніе! Наша ще ліепша. Пудляш - то чоловіек наш, а літвін - то чортув син!

- Гет'а вжо няправда, - обурилася, почервонівши, литвинка. - Як сир - нє закуска, так падляш - нє чалавєк!..

Дві мої родички вийшли заміж за підляшів і говорять по-підляському. Запитала я їх, чого ви тітки не говорите по-нашому? А вони на це:

- І ти б навчилася по-підляському, коли б усі сміялися з тебе і перекривлювали, навіть удома, і називали литвинкою... Прикро було мені слухати. Не раз чула я і таке ще диво:

- Не хочу читаті „Ніви", бо вона по-заречанську напісана..."

Очевидно,те, що україномовні підляшуки не хочуть читати написаної „по-заречанську", тобто по-білоруському „Ніви", не повинно нікого дивувати. Але на Підляшші ці справи не такі прості.

Незаперечний факт, що т.зв. простий народ розуміє, що білоруська мова для нього чужа. Зрештою самі етнічні білоруси (селяни) бачать відрубність своїх сусідів, яких називають власне „падляшамі", а їхній край -„Падляшам". М.Саєвич ствер-джує: „Терміном „Падляше" в місцевій говірці називають територію на Південь від Лядської пущі. Землі ці колись входили до складу Корони. Були вони заселені людністю українського походження"6. Та всього цього,однак,найчастіше підляшукові не вистачає, щоб назвати свою мову українською. Першою причиною є тут архаїчний характер північно-західних підляських говірок, що тягнуться від околиць Білої, через Мельник, Дорогичин, Сім'ятичі, Більськ - аж по містечко Нарву. На заході с тикаються вони з польськими, а на півночі й північному сході - з білоруськими говірками. Можемо в них знайти дуже багато фонетичних прикмет, які в мові центральних регіонів України" зникли вже кілька століть тому. У говірках цих, приміром, збереглася м'яка вимова й перед деякими приголосними (ходіті, робіті, кідаті, млін, вішня, клоніця, віті, дівоваті тощо), м'яка вимова е перед л (лебедь, лєдво, левеня, лежаті, лєтіт}. Виступають тут також дифтонги іе, уо, які в інших українських діалектах давно перейшли в і [піеч, хліеб, куонь, стуол замість піч, хліб, кінь, стіл'). Хоч і тут процес ікавізму помітний, бо маємо й такі слова з типовим українським і, як мішок, відро, сніжинка, ріка (рика), стіна, дівчата (але діевчина), мітла, біда тощо.

Мово простого народу ти мене колишеш

льогкім повівом ліетнього вієтру

над руодною земльою несподіевано вітаєш

в чужих сторонах учиш познавати

серця люди кажеш віерити

в могутньость слова що зміенює історію народув

розлівається гордимі звукамі

на все наше Пудляше

Женя Жабінська

Також дифтонг уо в деяких випадках перейшов в у - Пудляше, пудкови, микувка, гурчиця, кунець. Є й такі архаїчні форми, як што замість що, чи биті замість бути. Однак уже в говірці околиць Черемухи маємо всі повністю розвинені фонетичні прикмети сучасної українські мови, тобто тверду вимову типу ходити, робити, ікавізм: що, бути тощо. Є й проміж говірки, наприклад, в околицях Орлі говоряться уже що і бути, але робіти, клониця, дивітися тощо.

Ці особливості місцевих українських говірок, а також - друга причина - ізольованість від загальноукраїнської мови й культури призвели до того, що люди вважають свою мову якимось дивом, яке ні до чого не пристає. Володислав Курашкевич, відомий польський знавець східнослов'янських мов, який ще в довоєнний період досліджував підляські говірки, спостеріг таке: „Мовна свідомість населення на цій території зовсім не усталена; звичайно кажуть про говірку, щі це „мова тутешня, місцева, руська, проста", але ні білоруська, ні українська. Саме населення, особливо по більших селах, що лежать далі на захід, часто визнає, що молодь завдяки польській школі, армії, організаціям щораз більше воліє говорити по-польському, ніж місцевою говіркою, яка оцінюється негативно: „Якась така мова, чорт єї знає якая, ні то руська (тобто російська), ні то пуольська, ні українська, ні літовська (тобто білоруська), от такая проста і в каждум селіе інша". Невисокої думки про свою мову були мешканці Підляшшя в 60-х роках. Соціолог Володимир Павлючук записав тоді в околицях Сім'ятич таке висловлювання сільської жінки: „Бридкі наш язик, такі тверди, некультурни".

Зрештою у випадку підляських, навіть найбільш архаїчних говірок, відмінність їх від української літературної мови не така вже й значна і зводиться вона в основному до фонетичних явищ - той, хто, скажімо, знає лише київсько-полтавський діалект, зрозуміє підляшука без великих проблем.

Вирішальним чинником, що зумовлює таку мовно-національну ситуацію, стало тут віддалення од українських національних і культурних центрів і повязана з цим відсутність свідомої української інтелігенції. Це власне підкреслював ще на початку цього століття польський дослідник Леон Василевський: „Українці на Литві й Білій Русі, що населяють частину Гродненської і Мінської губерній, є досі сирим етнографічним матеріалом, який нічим, крім мови, не зазначає своєї окремішності. Бракує їм навіть єдності з рештою українського народу... Сильний тут польський вплив на західних окраїнах, білоруський - на півночі й сході. Коли українські народні видання з Києва для цього населення зовсім невідомі, білоруська „Наша ніва" й польські часописи знаходять серед нього читачів. Повна відсутність місцевої української інтелігенції стоїть на перешкоді започаткуванню будь-якої праці в напрямі національного освідомлення цієї гілки українців...".

Loading...

 
 

Цікаве