WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Українці і білоруська проблема на Підляшші - Реферат

Реферат на тему:

Українці і білоруська проблема на Підляшші

Міфи і факти

За обставин катастрофічного стану білоруськості в Білорусі, коли навіть на селі втрачено живомовне середовище, а населення масово зрікається рідної мови, що підтвердив недавній сумнозвісний референдум, місцеві патріоти ставлять за приклад „білоруську оазу" на Білосточчині (Польща). Та парадокс ситуації полягає в тому, що ця уявна оаза білоруськості охоплює, крім власне білоруських етнічних теренів, передусім і головно - українські - Північне Підляшшя, де протягом кількох останніх десятиріч влада намагалася з українців зробити білорусів.

Коли говоримо про украінське Підляшшя (у XIX ст. польські автори вживали окреслення „Podlasie Ruskie", його українське населення звали „Rus podlaska"), маємо на думці територію довкруг ких населених пунктів, як Володава, Кодень, Тереспіль, Біла Підляська - на південь (Бугу, а також Дорогичин, Мельник, Сім'ятичі, Гайнівка, Більськ, Нарва - на північ від цієї річки.

Уведення території сучасного Підляшшя на політичну сцену руської (староукраїнської) державності в'яжеться безпосередньо з особою великого князя Київського Володимира, який у 983 році відбув збройний похід над Буг і Нарву, щоб убезпечити руське пограниччя від сусіднього балтійського племені ятвягів. Тоді також посилилося тут осадництво з Волині. Центром нової осадницько-адміністративної одиниці, яка виникла над середнім Бугом і Нарвою, стало Берестя, що існувало вже на початку XI століття. Згодом постали підляські городи Дорогичин, Мельник, Більськ, Бранськ, Сураж (Сараж).

До середини XIV століття Берестейська земля належала до Київської, а пізніше до Галицько-Волинської Русі. Тоді також усталилося вживання щодо цієї території означення Русь. Тож у другій половині XIV століття, коли належала вона вже до Великого князівства Литовського, князі Кейстут і Ягайло, підписуючи мирний договір з хрестоносцями, землі довкола Берестя, Дорогичина, Більська, Бранська й Суража називали „Руською країною", на відміну од заселеного білорусами „краю Гродна".

Приблизно до половини XV століття українське й білоруське населення на території сучасного Білостоцького воєвідства не мало спільної етнічної межі. Щойно на зламі XV і XVI століть, мірою того, як українська людність з-над Бугу пересувалася на північ, а білоруська з-під Гродна - на захід і південь, почала формуватися етнічна межа між цими народами. У XVI столітгі українці, які з околиць Більська переселилися під Заблудів і далі на північ та захід, зіткнулися з білорусами, що колонізували околиці Заблудова й терени на північ від нього. Українське населення досягнуло тоді навіть Тикотина й Ганязя, але швидко змішалося з численнішим тут польським і білоруським населенням. Однак ще в XIX столітті багато мовознавців - польських, російських і українських вважали говірки околиць Заблудова не білоруськими, а українськими, перехідними до білоруських. Наві ть у двадцятих роках нашого століття, коли святкувалися 350-ті роковини друкарства в Україні, зав'язалася дискусія, чи першими друками па українських землях вважати друки львівські, а чи заблудівські. Прихильники другого варіанту покликалися власне на це межове положення Заблудова.

У першій половині XVII столітгя над річкою Наровкою зустрілося українське населення, яке з околиць Більська колонізувало Біловезьку й Більську пущі, з білорусами, що пересувалися зі сходу. Мовознавець М.Саєвич, родом із села Наровка, в праці про білоруські говірки на південь від Нарви пише: „Говірки околиць Наровки й Біловєжі є найдалі на південь висунені білоруські говірки Білостоцького воєвідства. Межа поміж білоруськими і українськими говірками туї досить гостра й пролягає поміж місцевостями Капітанщина, Ахрими, Бернадський Мост, Скупава й Теремиськи, в яких виступає ще характерне для білоруської мови акання, дзекання, і місцевостями Криниця, Кривець, Васьки, Борисувка, Новосади, Липини й Орішково, які лежать уже на території окаючих говірок"'. Обидві названі говірки відокремлює найчастіше кількакілометрова смуга пущі, що очевидно не сприяло формуванню говірок з перехідними прикметами.

Нині північну українсько-білоруську етнічну межу проводять на північ від річки Нарва: до території, заселеної українцями, залічують гри православні парафії - Риболи (гміна Заблудів), Пухли й Тростянка. На сході білоруське населення займає північно-східний край гміни Нарва, а далі етнографічна межа, яку частково описав М.Саєвич, приблизно проходить уздовж західних меж гмін Наровка й Біловежа Отже, українці на території Північного Підляшшя проживають у гмінах: Заблудів (південна частина), Нарва, Більськ, Чижі, Гайнівка, Вишки (кілька сіл), Бранськ (кілька сіл), Ботьки, Орля, Дубичі Церковні, Городиськ (кілька сіл), Дідковичі (кілька сіл), Милейчиці, Кліщелі, Черемуха, Дорогичин (кілька сіл), Сім'ятичі, Нурець-Станція і Мельник.

Епоха романтизму, яка принесла не лише зацікавлення культурою сільського населення, а й стала добою національного пробудження бездержавних слов'янських народів, не обминула Підляшшя. У першій чверті XIX столітгя після включення Більського повіту до складу т.зв. Литовсько-Білоруських губерній Російської імперії (власне до Гродненської губернії) на Віденському університеті скупчилося немале гроно української і білоруської молоді, здебільшого священичих синів. Виник навіть гурток, члени якого почали збирати різноманітні документи, пов'язані з історією Церкви. Керували цим гуртком Михайло Бобровський (син священика з села Вілька Вигонівська), який свої листи підписував Ruthrnus, тобто русин, і Ігнат Данилович (син священика з села Гриневичі під Більськом), про котрого Бобровський у листі до польського ісnорика Й.Лелевеля писав, що він „з хахлацького, роду". Велику активність на полі збирання рідної старовини й фольклору виявляв також кліщелівський парох Антон Сосновський. На жаль, Віленський університет після польського повстання 1831 року ліквідувала російська влада, і цим було знищено зародок сподіваного національного відродження українців, так і білорусів.

З першої половини XIX столітгя, коли в Харкові, Києві й Львові почався вже процес національного відродження українців, діишло до нас лише кілька історичних і етнографічних описів Підляшшя. Автор одного з них (надрукованого в 1848 р.), більщанин Йосип Ярошевич звертав увагу на зв'язок мови населення Більського повіту з мовою українців з Полісся й Волині, а його опис підляської хати з вишневим садком є немовби повторенням образів з Шевченкового вірша „Садок вишневий коло хати...", написаного майже одночасно2.

Інший підляшук, який підписався як „А. П...лович з околиць Нарви", так описував у 1854 році Підляшшя: „Коли хто, їдучи з Пінська, приміром, до Білостока через Пружани, після кількаденної важкої подорожі, в якій рідко зустрінеш людину, а ще рідше людську оселю, переїде вже Біловезьку пущу, у напрямку від Наровки до Нарви, то, виринувши з темних лісів, побачить ясні поля, краєвид просторий і веселий; коли його зір не зустріне вже на обрії синіх пущ, яких, може, не любить; коли не бачить уже поліщуків, ковтунястих, у чорних, довгих сорочках, а зустрічає населення біліше, чистіше і без ковтунів; коли замість курних хат із задимленим повітрям постануть перед ним хатини з коминами, з яких дим тягнеться в небо, хай знає. що в'їхав на Руське Підляшшя".

Як далі довідуємося з цього опису, підляські русини-українці були народом дуже музикальним і співучим, що знає незліченну кількість різних місцевих пісень, але також і „українські (тут у значенні - наддніпрянські. -10. Г.) думи й козачки". Найпопулярнішою серед тодішньої молоді була думка „Ой не ходи Грицю на вечорниці", а на забавах танцювали або козака, або танці, ритмом наближені до нього.

Перші дані про національні, а властиво етнічні, почування підляських українців маємо, однак, щойно з 80-х років минулого столітгя. Людвік Чарковський, який працював довгий час лікарем у Сім'ятичах і добре міг пізнати місцеве населення, так писав про тодішніх русинів: „На запитання „хто він?" - відповідає: ,,господар", або „селянин"; „як молиться?" -„по-руську", а „як говорить?" - „по-простому". Польське населення, де стикається з русинами, вважає їх мстивими, завзятими і потайними. Підляшук з народу не вважає себе ні мазуром, ані тим більш „литвином" - цим іменням хрестять згідно і мазур, і підляський русин своїх сусідів зі сходу Підляського воєвідства, тобто за колишнім історичним кордоном Литви; але це не кінець -„литовською" називає і мову цього населення, тобто білоруські говірки. „Литвинів" таких підляшуки вважають нижчими розумово від себе; має це бути „темний народ"; ходить у личаках та сидить у „димних" (курних) хатах - ні перших , ні других на Підляшші вже немає".

Loading...

 
 

Цікаве