WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Михайло Тишкевич – голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському престолі - Реферат

Михайло Тишкевич – голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському престолі - Реферат

М. Тишкевич був схильний розглядати цей лист як свідчення про офіційне визнання України Апостольським престолом. Про це він писав у листі від 12 листопада 1919 р. до голови надзвичайної дипломатичної місії УНР у Вашингтоні Ю. Бачинського[19].

Головний Отаман вельми радів з приводу листа П. Гаспаррі. На початку липня 1919 р. в Чорткові, в присутності уряду ЗУНР і президента Євгена Петрушевича, він висловив задоволення тим, що папа Бенедикт ХV прийняв його посла М. Тишкевича на приватній аудієнції, а також радість від листа Державного секретаря П. Гаспаррі. Отець Жан Йосафат свідчить, нібито Петлюра вигукнув: "Яке велике щастя! Це ж повне визнання Української держави Католицькою Церквою"[20].

В українській історіографії не існує єдиної точки зору на те, як розцінювати лист кардинала П. Гаспаррі. Висновок М. Тишкевича та спогади секретаря місії П. Карманського ряд дослідників згодом використали у своїх працях[21], погоджуючись із Тишкевичем. Сучасна дослідниця українсько-ватиканських відносин Ліліана Гентош спочатку, посилаючись на Трембіцького, стверджувала: "Після деякої затримки Ватикан офіційно визнав незалежність України... Документом, що підтвердив визнання суверенітету України і встановлення дипломатичних відносин з Апостольською Столицею був лист державного секретаря кардинала П'єтро Гаспаррі до С.Петлюри"[22]. Але згодом вона відмовилась від цієї тези і почала відстоювати думку, що "офіційного визнання незалежності УНР з наступним встановленням дипломатичних зв'язків на рівні посольств не відбулося"[23]. Автор посібника "Церква в Українській державі (доба Директорії УНР)" Богдан Андрусишин, характеризуючи взаємовідносини Апостольського престолу і України, не робить якогось категоричного висновку про рівень стосунків між УНР і Римською столицею[24]. Інший науковець, Вікторія Соловйова, з одного боку, пише про "встановлення дипломатичних відносин з Ватиканом"[25], а з другого – про напівофіційний статус дипломатичної місії у Ватикані[26]. Найбільш переконливо виглядає твердження діаспорного дослідника історії української дипломатії 1917–1921 років Л. Васильківського про "визнання де факто самостійності України"[27].

Слід зазначити, що перебуваючи в Парижі, М. Тишкевич 1 травня та 25 липня 1920 р. звертався до Державного секретаріату Апостольської столиці з проханням визнати незалежність УНР. Але римська курія чекала, поки Україну буде визнано однією з держав-лідерів. Властиво, такою і була традиційно обережна дипломатична практика Ватикану. Польщі після проголошення незалежності довелось чекати на офіційне визнання Апостольською столицею доти, поки її питання не було позитивно вирішене Паризькою мирною конференцією.

Разом із тим, можемо лише частково погодитись із думкою Л. Гентош, що діяльність М. Тишкевича на посаді голови надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському престолі не мала практичних наслідків[28]. Так, зокрема, Л. Васильківський зазначає: "М. Тишкевич успішно порушив справу становища українських греко-католицьких священиків у Галичині під польською окупацією і справу звільнення українців-галичан, колишніх вояків австро-угорської армії з італійського полону. Йому вдалося дістати грошову допомогу для цих полонених, чого не здолав зробити спеціальний делегат нашого уряду для репатріації українців австро-угорських полонених в Італії О. Севрюк"[29].

У той час, як Олександр Севрюк, володіючи великою сумою грошей для українських полонених – 2 мільйони лір, разом з дружиною мешкав у дорогих апартаментах, мав абонемент в опері, але не відвідав жодного табору для військовополонених, М. Тишкевич докладав значних зусиль, щоб допомогти останнім. Про це також пише у своїх записках і Є. Онацький, паралельно наводячи лист членів "Української громади військовополонених" в м. Кассіно до графа Тишкевича від 6 липня 1920 р. з подякою за морально-політичну підтримку і клопотання про звільнення їх з полону. У ньому, зокрема, йшлося: "З великою радістю і одушевленням прийняли полонені вістку про Ваше прибуття до Італії, передчуваючи, що у Вас знайдуть опіку на далекій чужині в безвихіднім їх положенню. Сподівання полонених сповнились... З любов'ю і вдячністю записане Ваше ім'я глибоко в серцях полонених за Вашу батьківську опіку, за Вашу сердечну поміч, за Вашу невсипущу працю так для полонених, як і всього українського народу"[30]. Того ж року військовополонені подарували М. Тишкевичу своє колективне фото[31].

Щоправда, через об'єктивні обставини не всі наміри М. Тишкевича було реалізовано. Зокрема, після його численних меморіалів і протестів проти зловживань і злочинів польської військової адміністрації в Східній Галичині в липні 1919 р., Апостольська столиця планувала виступити з офіційним протестом проти дій поляків у Галичині. Однак через погрозу глави польського уряду Ігнація Падеревського негайно відкликати свого посла в разі цього протесту, Ватикан, змушений рахуватися з позицією Варшави, відмовився від цих намірів[32].

Ще під час першої приватної аудієнції у Римського понтифіка М. Тишкевич звернувся з проханням підтримати українську справу на Паризькій мирній конференції та вислати в Україну Апостольського візитатора. Про це він писав у своїх спогадах. Бенедикт XV дійсно дав завдання папському легатові монсеньйорові Бонавентурі Черетті, який перебував у Парижі, з'ясувати стан українських справ[33]. Потім, будучи головою надзвичайної дипломатичної місії в Парижі, М. Тишкевич використовував ватиканські зв'язки.

Короткотривала, але тим не менше активна діяльність голови української надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському престолі створила серйозну протидію заходам польського уряду і його дипломатичним представникам при Ватикані. Заходи цієї місії УНР сприяли виробленню позиції Римської столиці щодо справи української державності та щодо ситуації в Східній Галичині, вплинула на формування загалом прихильного до УНР ставлення Апостольського престолу[34].

Згодом, за розпорядженням міністра закордонних справ УНР В. Темницького від 16 липня 1919 р., М. Тишкевич очолив українську делегацію на Паризькій мирній конференції[35]. Підсумовуючи діяльність графа, Л. Васильківський робить висновок, що "найбільшим нашим дипломатом новітньої доби був, на мою думку, граф Михайло Тишкевич"[36]. Помер М. Тишкевич у м. Гнєзно (Польща) 3 серпня 1930 р.[37]

Свідченням високої оцінки дипломатичної діяльності М. Тишкевича з боку уряду УНР є лист С. Петлюри до графа з подякою за працю на користь України від 6 січня 1921 року: "...оглядаючись на пройдений Вами шлях керівництва Дипломатичною справою нашого в Риму та Парижу, я з почуттям щирої приємності і великого задоволення констатую, що весь час Ви непохитно стояли на ґрунті нашої державності, не схиляючи прапора і в самі тяжкі моменти для Української Народної Республіки. Ви зробили все, що було в силах Ваших при так несприяючих умовах"[38].

Загалом, аналіз джерельної бази та української історіографії з цієї проблематики дозволяє зробити висновок, що особа М. Тишкевича належить до когорти помітних представників українського національно-визвольного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. При цьому говорити про офіційне визнання незалежності de jure, а отже і про повноцінні дипломатичні відносини між УНР і Апостольським престолом, немає підстав, позаяк Ватикан очікував визнання УНР однією з провідних держав світу. Натомість коректніше вживати поняття "дипломатичні контакти". Ми можемо говорити про прихильне ставлення Риму до справи української незалежності, що найповніше віддзеркалює рівень та глибину українсько-ватиканських стосунків у 1919–1921 рр.

Література

  1. Про рід Тишкевичів детальніше див.: Господин А. Три визначні дипломати: граф М. Тишкевич, князь І. Токаржевський, барон М. Василько. – Вінніпег, 1985. – С. 7-8.

  2. Смирнов А. Граф Михайло Тишкевич – український громадський діяч і дипломат // Визвольний Шлях. – 2004. – Кн. 4. – С. 119-127.

  3. Цвенгрош Г. Офіційне взаємовизнання і взаєморозуміння УНР і Апостольського Престолу // Церква і соціальні проблеми. – Львів, 1993. – С. 338-339, 341.

  4. Господин А. Три визначні дипломати... – С. 15.

  5. У літературі трапляються відомості, що граф М. Тишкевич став послом у січні 1919 р.: Андрусишин Б. Церква в Українській державі (доба Директорії УНР). – К., 1997. – С. 64.; Соловйова В. Дипломатичні представництва Української Народної Республіки в державах Центральної Європи доби Директорії (1918–1920 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. – Запоріжжя, 1999. – С. 12.

  6. Цит. за: Хома І. Апостольський Престіл і Україна 1919–1922. – Рим, 1987. – С. 12.

  7. Онацький Є. Українська дипломатична місія до Ватикану // Календар-альманах "Відродження". – Буенос-Айрес, 1954. – С. 32.

  8. Хома І. Апостольський Престіл і Україна... – С. 13.

  9. Там само. – С. 11.

  10. Гентош Л. Ватикан і виклики модерності: Східноєвропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923). – Львів, 2006. – С. 291-293.

  11. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІАЛ України). – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 9.

  12. Андрусишин Б.І. Церква... – С. 65.

Loading...

 
 

Цікаве