WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Михайло Тишкевич – голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському престолі - Реферат

Михайло Тишкевич – голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському престолі - Реферат

Реферат на тему:

Михайло Тишкевич – голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському престолі

Постать графа Михайла Станіславовича Тишкевича (1857–1930 рр.) належить до тих історичних осіб, імена яких в силу об'єктивних причин почали повертатись в Україну лише після проголошення незалежності. Його далеким предком був литовський князь Гедимін, граф був особисто знайомий із папою Римським Бенедиктом XV, державними діячами Франції Ж. Клемансо та Р. Пуанкаре, зустрічався із Д. Ллойд-Джорджем, архікнязем Вільгельмом Габсбургом (Василем Вишиваним), підтримував дружні стосунки з митрополитом А. Шептицьким, багатьма іншими відомими політиками, дипломатами, військовиками, представниками монархічних династій Європи.

Майбутній український громадський і політичний діяч, дипломат, митець, літературознавець, публіцист, меценат М. Тишкевич народився 20 квітня 1857 р. в селі Андрушівці на Київщині. Він належав до старого аристократичного, давно полонізованого українсько-литовського роду. М. Тишкевич веде свій рід від Василя Тишкевича, воєводи Пінського, а його дружина походить від князя Костянтина Острозького[1]. Він виріс за межами України – у Варшаві та Вільно, в чужому середовищі, зазнаючи спочатку польського, а згодом французького впливів. Батько помер ще молодим, а мати, Олена Кошиківна, займалась благодійною діяльністю.

Повернувшись після закінчення гімназії з Вільно додому, М. Тишкевич відчув свій кровний зв'язок з Батьківщиною, захопився її історією, природою та побутом. Зачарування українською природою спонукало його вступити до Петербурзької Академії Мистецтв, яку він закінчив із відзнакою. У Петербурзі М. Тишкевич проявив себе свідомим українцем. Після служби в російській армії (1879–1880 рр.), він знову повернувся в Україну. Знайомство з видатним істориком Володимиром Антоновичем, захоплення творчістю Тараса Шевченка сприяли його поверненню до українського народу, якому граф служив усе життя. Він був одним із перших аристократів-хлопоманів, що зважилися розірвати зв'язки з ополяченою ріднею і ще в молодості заявити про своє українське коріння[2].

М. Тишкевич виступав у російській, польській та французькій пресі в обороні українських інтересів. У київській газеті "Рада" він засудив русифікацію в Україні. Перебуваючи з 1909 р. на еміграції у Швейцарії, граф друкував у європейських виданнях наукові розвідки з історії України та публіцистичні статті, переважно французькою мовою, в яких відстоював українську справу перед політичними колами західних країн. У 1914 р. М. Тишкевич опублікував статтю в "Journal de Geneve" про антиукраїнські репресії та безчинства російської окупаційної адміністрації губернатора Бобринського у Галичині та Буковині. Вона привернула увагу значної частини урядових кіл Антанти та європейської громадськості. 1919 року в Швейцарії побачили світ його праці: "Історичні документи про Україну", "Україна перед лицем мирної конференції", "Українська література", "Україна і релігійна унія з Римом", які формували прихильну думку до України та її національно-визвольних змагань[3]. Під час Першої світової війни граф жив у Лозанні, де за його фінансового сприяння та участі виходив тижневик "L'Ukraine" французькою мовою.

У період української революції, як зазначає А. Господин, до М. Тишкевича звертались німецькі дипломати з пропозицією стати гетьманом України, але він відмовився, оскільки не вірив, що німці допоможуть здобути самостійність. Крім того, литовці підтримували кандидатуру М. Тишкевича як нащадка князя Гедиміна на литовського короля, також пропонували були регентом Литви. Однак цих пропозицій він також не прийняв[4].

У період Директорії з 15 лютого 1919 р.,[5] незважаючи на спротив соціалістів, М. Тишкевича було номіновано на посаду голови надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському престолі. Її секретарем став Петро Карманський. "Місія до Ватикану, – писав він пізніше, – в очах соціалістичних демократів і соціалістів-революціонерів, які складали уряд Директорії, була непопулярна і вона зразу мусила боротись з фінансовими труднощами"[6]. У зв'язку з цим уже прибувши в Лозанну до Тишкевича, П. Карманський змушений був за дорученням графа повертатися до Львова, щоб знайти для місії нових урядовців та роздобути кошти для її діяльності.

Ревний католик М. Тишкевич якнайкраще підходив на посаду глави місії, яку він з радістю обійняв. У листі до Д. Донцова від 12 березня 1919 р. граф зазначав, що вважав це призначення за велику честь, доказ довір'я від лівих груп до того, кого вони мали за контрреволюціонера, полонофіла чи політикана: "Це довір'я – для мене найкраща й найвища нагорода..."[7].

Плани Тишкевича у Ватикані виходили далеко за рамки діяльності дипломатичного представництва. Так, у листі до українського посла в Італії професора Д. Антоновича від 23 березня 1919 р. він ділився намірами стосовно заснування Наукової комісії при Ватикані, чим можна було б "закласти фундамент під культурну працю нашої молоді в Італії"[8]. М. Тишкевич просив Д. Донцова очолити або стати членом такої архівно-історичної Комісії при Ватикані.

Подолавши різні труднощі, пов'язані з отриманням візи[9], в травні 1919 р. М. Тишкевич прибув до Риму. Сам, бо секретар місії П. Карманський не отримав італійської візи, і Тишкевич направив його зі звітами до уряду в Україну. 20 травня він звернувся до кардинала-державного секретаря П'єтро Гаспаррі з офіційним листом, який передував приватній папській аудієнції й описував проблеми та питання майбутнього діалогу. Швидше за все, цей документ М. Тишкевич подав кардиналові Гаспаррі як протокол намірів майбутньої співпраці[10].

Ще перебуваючи в Лозанні, але вже будучи призначеним головою української надзвичайної місії при Апостольському престолі, граф звернувся до державного секретаря Ватикану з проханням полегшити долю військовополонених галичан, що перебували в Італії. Це звернення надійшло в канцелярію Державного секретаріату 30 березня 1919 р., а 4 травня кардинал П. Гаспаррі надіслав відповідь М. Тишкевичу. П. Гаспаррі обіцяв обговорити це питання з графом відразу після його приїзду до Рима і тоді втрутитись від імені Римського престолу, вважаючи, що в такому разі їхні спільні дії щодо цього питання будуть більш ефективними[11].

Позитивно оцінивши прелімінарні декларації українського дипломата, 25 травня 1919 р. папа Бенедикт XV дав приватну аудієнцію М. Тишкевичу. Таку поблажливість Ватикану можна пояснити тим, що державний секретар уже деякий час контактував з графом листовно, та тим, що Тишкевич був кавалером папського ордена св. Григорія Великого[12].

Під час першої аудієнції граф вручив папі свій вірчий лист, підписаний Симоном Петлюрою. Цей документ засвідчував, що М. Тишкевич очолював надзвичайну дипломатичну місію УНР при Римському престолі і діяв від імені уряду Української держави[13]. Як зазначає Л. Гентош, його офіційним титулом, згідно зі згаданим документом, був "голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при св. Престолі", а не посол, як це можна зустріти в деяких дослідників. "Ватиканські офіційні документи, зокрема протоколи Державного секретаріату, іменують графа Тишкевича "головою української дипломатичної місії" або "українським повіреним у справах". Тому можна лиш умовно називати його місію посольством, а дипломата вважати послом"[14].

За спогадами Євгена Онацького, котрий працював в українському прес-бюро в Римі, папа Бенедикт XV, прийнявши М. Тишкевича, "запевнив його в своїх симпатіях до українського народу і висловив надію, що українську справу буде вирішено відповідно до принципу самовизначення народів"[15].

У свою чергу, дипломат прохав понтифіка підтримати українську справу на Паризькій мирній конференції, призначити день збору для українців, які потерпіли від війни, направити папського легата в Україну, видати енцикліку про унію. Дослідники питання дипломатичних взаємин УНР з Апостольським престолом вважають, що під час цієї аудієнції М. Тишкевич передав протест проти дій польської армії генерала Ю. Галлера в Галичині та проти незаконних арештів греко-католицьких священиків[16]. Сам офіційний протест у формі вербальної ноти був поданий головою української надзвичайної місії 18 липня 1919 р. разом з меморандумом про заснування теологічного факультету та католицьких шкіл.

Наступним кроком голови української дипломатичної місії стало подання 29 травня 1919 р. до державного секретаріату Ватикану протесту проти інтернування греко-католицького духовенства в Галичині, 3 червня – меморіалу-протесту проти антиукраїнської пропаганди польського духовенства, а 11 червня – протест проти жорстокості польських властей щодо "українського кліру та русинської церкви"[17].

Зі свого боку, кардинал П. Гаспаррі, погодивши текст із папою, 16 червня 1919 р. надіслав листа голові Директорії УНР Симонові Петлюрі: "Ватикан, 16 червня 1919. Н. Б. 91 667. Ексцеленціє! Святий Престіл отримав грамоту, якою Ваша Ексцеленція інформує, що Директорія Української Народної Республіки призначила графа Михайла Тишкевича на Голову Надзвичайної Української Дипломатичної Місії при Святому Престолі. Дякуючи Вашій Ексцеленції за цього ласкавого листа, я, зі свого боку, можу запевнити, що Святий Престіл, визнаючи, як належить, благородний характер української нації, піднесе свої молитви за її щастя, у твердому переконанні, що право самовизначення, вже визнане для інших народів, які належали до колишньої російської імперії, буде визнано також для України. Мені дуже приємно запевнити Вашу Ексцеленцію, що граф М. Тишкевич, якому доручено цю місію, працює з тактом, який йому всі визнають. Користуюся з радістю цією нагодою, щоби передати Вашій Ексцеленції вислови моєї найбільшої пошани. П. Кард. Гаспаррі"[18].

Loading...

 
 

Цікаве