WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Позиція сеймикуючої шляхти Волинського воєводства до проблем релігій у Речі Посполитій другої половини XVII століття - Реферат

Позиція сеймикуючої шляхти Волинського воєводства до проблем релігій у Речі Посполитій другої половини XVII століття - Реферат

Реферат на тему:

Позиція сеймикуючої шляхти Волинського воєводства до проблем релігій у Речі Посполитій другої половини XVII століття

У парламентаристській практиці Речі Посполитої, рішення, що стосувалися суспільно-політичного життя в цілому, у тому числі й релігійної ситуації, ухвалювалися на сеймах, однак, у першу чергу будь-які пропозиції апробовувались у воєводських органах місцевого управління – шляхетських сеймиках [12].

У Польсько-Литовській державі, починаючи із середини XVII ст., релігійне питання було досить актуальним і "національна приналежність" часто сприймалась крізь призму віросповідання. У цей час на Волині співіснували християни, які поділялися на православних, католиків, уніатів і протестантів (аріани, антитринітарії, соцініани). По-друге, тут була велика кількість єврейського населення, що сповідувало іудаїзм. На окремих територіях Волині ще з XVI ст. заселились також татари, як правило, представники ісламу. Із середини 60-х рр. XVII ст. конфесійна приналежність була важливим критерієм в офіційній політиці Речі Посполитої щодо стягнення податків, накладення мит і різних оплат, надання і витребування приміщень, а також надання пільг і звільнення маєтків від різних повинностей.

Історіографією фрагментарно досліджувалася запропонована тематика, тому метою даної розвідки є проаналізувати відомі архівні і опубліковані матеріали, праці вітчизняних і польських науковців та показати позицію волинських сеймикуючих до проблем релігії і віровизнання протягом 1648–1696 рр.

Після смерті Владислава IV Вази у травні 1648 р. питання мирного співіснування уніатів і православних (dyzunitw) набуло загострення. На коронаційному сеймі Яна Казимира волинським воєводою Адамом Олександром Сангушком королю було запропоновано вирішити непорозуміння і закріпити рішення у "Pacta Conventa" [19, 196]. Але питання залишилось нерозв'язаним [18, 120]. На політичну арену вийшло козацтво на чолі із Богданом Хмельницьким, і однією із його претензій до Речі Посполитої стало питання статусу православної віри. Гетьман, щоб заручитися підтримкою з боку шляхетських осередків, висилає посольства і обмінюється листами із шляхтою східних воєводств Речі Посполитої, у тому числі і Волинського, оскільки тут православ'я відігравало значну роль [16, 115]. Так, перед грудневим сеймом 1650 р. гетьман звернувся із листом, у якому пропонував волинянам підтримати православне віровизнання [6; 10, 196; 12, 246]. Виходячи із інструкції на цей сейм, волинська шляхта не відгукнулась на пропозиції козацтва. Натомість, у інструкції на надзвичайний сейм 1652 р. волиняни вмістили декілька вимог, якими вони, за посередництвом сеймика, намагалися захистити права православних та підтвердити права Православної Церкви і віри. Вони просили короля про захист овруцької архімандрії, львівського владицтва і тороканських маєтностей, що входили до Жидичинської архімандрії, і, крім того, вимагали повернення усіх церков і святинь у Любліні [7, 396-398].

Вимоги поступок у визнанні православної релігії були задекларовані і в інструкції на сейм 1659 р., у якій волинська шляхта клопотала про залишення Луцького єпископства за Гедеоном Святополком Четвертинським, оскільки була переконана, що це владицтво повинно знаходитися у руках православного. На сеймі 1661 р. волинська шляхта ще раз підкреслила, що після смерті київського митрополита Діонісія Балабана Луцька православна єпархія повинна залишитися у Четвертинського. Крім того, волинська шляхта наполягала на підтвердженні усталеного порядку обрання єпископів. Поряд із цим, у цій же інструкції вміщена вимога лояльності до уніатів.

Внаслідок Андрусівського договору між Річчю Посполитою і Московською державою від 30 січня 1667 р., у польській політичній думці було звернуто більшу увагу на утиск православного віровизнання. Якщо попередні сеймові конституції гарантували свободу грецької релігії і відносну толерантність стосовно неї, то подальші рішення все більше і більше направлені на підтримку унії [11, 477]. Так, на весняному сеймі було ухвалено: духовенство, що прийняло унію, звільнялося від усіх військових повинностей, гіберни тощо. А через рік, у 1668 р., генеральна конфедерація прийняла закон, який стосувався аріан, одночасно утискаючи права православних. Згідно з цією конституцією, особи некатолицької віри не могли користуватися протекцією попередніх законів, що забезпечували віротерпимість у Речі Посполитій. Як наслідок, в інструкції шляхти Волинського воєводства на коронаційний сейм 1669 р. знаходимо, з одного боку, рішучі проправославні, а з другого – проуніатські вимоги: підтвердження попереднього порядку вибору єпископів, повернення православним церков у Белзькій землі, а також залишення мстиславського єпископства і лещинської архімандрії у руках православного духівництва. Одночасно сеймик клопотав про повернення київському митрополиту Антонію Вінницькому забраних маєтків і задоволення його вимог стосовно збитків, що заподіяв йому на ґрунті земельних суперечок львівський православний єпископ Йосиф Шумлянський. Варто наголосити, що волиняни також наполягали й на звільненні Білостоцького монастиря та Перемишльського єпископства від військового постою, підтвердженні прав і привілеїв Києво-Печерської Лаври і відновлення церкви св. Михайла у Кременецькому замку [8, 282]. Проуніатська позиція шляхти теж знайшла своє відображення у зазначеній інструкції. Волиняни наполягали на закритті слов'янських друкарень, крім львівської у Руському воєводстві, на звільненні від військових постоїв мелецької уніатської архімандрії, а також, що варто підкреслити, на встановленні добрих стосунків між православними й уніатами. На основі цього можна зробити висновок, що із цього моменту починається період поступок з боку сеймикуючої шляхти на користь католицького чи уніатського духовенства. Однак, проправославні вимоги поки що домінували. Польський дослідник релігійного життя Речі Посполитої у XVII ст. Яцек Волошин, опираючись на одну із редакцій діаріушів елекційного сейму 1669 р., наводить позицію посла Волинського воєводства Василя Рогозинського (за іншим дослідженням такого парламентаря від Волині не було [13]) в обороні православ'я. За висновком дослідника, посол домагався визнання прав і привілеїв грецької віри і наголошував, "aby od unitw nie doznawali krzywd" [19, 233-234].

Оскільки коронаційний сейм 1669 р. було зірвано, то більшість із названих вимог вносилися у інструкції двох наступних сеймів 1670 р. Так, крім продублювання заманіфестованих у інструкції на попередній сейм вимог, було згадано про відновлення церкви у Кременці і наголошено на підтвердженні прав Православної Церкви. Клопотали не порушувати права власності уніатського архімандрита Анастасія Шептицького, вирішити майнові суперечності між Антонієм (Інокентієм) Вінницьким і Йосифом Шумлянським на користь першого [1, 40]. Крім того, посли мали наголошувати на збережені прав православного монастиря у Почаєві, а вимога про захист прав і привілеїв православ'я загалом прозвучала окремим пунктом: "Aby religia grecka rity dizuniti przy dawnych prawach, przywilegiach diplomach i pamieci krolow naszych zachowana..." [1, 40].

Захищаючи уніатів, волиняни у інструкції на січневий сейм 1672 р. наполягали звільнити мелецьку архімандрію від військових постоїв [5, 99], а через два роки, у 1674 р., разом із проханням звільнити від податків Мелецький монастир, наголошували на обмеженні прав уніатського митрополита [2, 24 зв].

Однак найбільшого удару зазнало православ'я у зв'язку із ухваленням сеймової конституції 1676 р., що зазіхнула на права автономних православних братств. Справа полягала у тому, що уряд Речі Посполитої поставив собі за мету навернути на католицизм чи уніатство вище православне духовенство. Нижче духовенство, зокрема братства, володіли так званими ставропігіальними грамотами, що були пожалувані їм константинопольськими Патріархами. Згідно з цими документами, братства виходили з-під юрисдикції єпископів і митрополитів і, по суті, підпорядковувались лише Патріархові. Крім того, оточивши себе простолюдом і дрібною шляхтою, братства гальмували процеси полонізації, перебуваючи осторонь унійних процесів, що втілювалися православними ієрархами. На сеймі було схвалено закон, який забороняв братствам підтримувати зв'язки із Патріархом і зобов'язував підпорядкуватись місцевим, вже уніатським, митрополитові і єпископові. Це рішення було мотивоване припущенням, що, їдучи до ворожої Порти, братчики розповідають там про ситуацію у Польщі [11, 479]. Цим уряд намагався позбавити православних "зв'язку із духовними наставниками і, тим самим, знищити клір". Центральна влада була переконана, що православні єпископи перейдуть в унію, і сповідники православ'я, будучи позбавлені духовних лідерів, рано чи пізно приймуть унію. І справді ця політика мала значний успіх. Так, крім львівського православного єпископа Йосифа Шумлянського, вповні, хоч і не афішуючи, підтримали унію перемишльський єпископ Інокентій Вінницький, ігумен Лиснянського монастиря Сильвестр Твардовський та інші. Ян Собєський своїм універсалом ініціював скликання у Любліні сейму, метою якого було усунення усіх суперечок між духовенством, що означало б прийняття унії. Тоді Луцьке православне братство через сеймикуючу шляхту Волинського воєводства згрупувало навколо себе 62 прихильників, серед яких і 35 волинян, і зайняло особливу позицію: відправляючи послів на звичайний сейм 1681 р., частина шляхти прийняла на початку січня 1681 р. інструкцію, у якій, послам, у першу чергу, заборонялося підтримувати унію. Однак, депутати поїхали не на сейм, а прямо до короля. Посли, серед яких були православний князь, брат луцького єпископа Гедеона Четвертинського Вацлав Четвертинський, брацлавський підстолій Данило Братковський та київський чашник Андрій Гулевич, просили у короля дозволу поїхати по благословіння до патріархів з метою просити прислати чотирьох легатів для обговорення питання про з'єднання церков. Крім того, послам і православним єпископам загалом заборонялося вести дискусії про віру з католиками. При цьому, посли мали наполягати на підтвердженні прав і привілеїв Православної Церкви, підтвердженні права вільного вибору митрополита і єпископів, а також просити короля про покровительство православним і, що важливо, наголошувати на готовності православної шляхти жертвувати собою на благо вітчизни [8, 384]. Король, який раніше сподівався на підтримку Луцького братства, у позиції волинян отримав відсіч у цій нелегкій ситуації і побачив реальний спротив унії [11, 482- 483].

Loading...

 
 

Цікаве